Державне управління кріпаками

Відкриття нової станції метро «Теремки» за доброю радянською традицією було приурочене до Дня визволення Києва. Біло-блакитні та синьо-жовті повітряні кульки, благоговіючі при вигляді самого Президента України чиновники, і, головне, плакати: «За президента В.Ф. Януковича вже шоста станція метро для киян!», а також: «Завдання президента – виконано!».

Однак є іще багато «завдань», про виконання яких Державне управління справами, відоме у народі як ДУСя, воліє не згадувати роками. Всього лише за три зупинки тролейбусом №11 від новозбудованої станції «Теремки», по вулиці Заболотного 132, знаходиться гуртожиток Національного Експоцентру України – який, нагадаємо, є підрозділом ДУСі. В цьому гуртожитку мешкали сім’ї працівників ВДНГ, які роками чекали на власне житло. Проте, ні від радянської, ні від української влади вони його так і не дочекалися. А кілька років тому право власності на гуртожиток взагалі дивним чином опинилося в руках приватної фірми. Людей, як кріпаків, продали бізнесюкам разом із їхнім житлом – як колись пани продавали один одному цілі села, разом із «душами» приписаних за ними хліборобів.  

Це сталося ще за часів царювання Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко – але ані вони, ані Віктор Янукович жодним чином не відреагували на численні протести. Сотні мешканців гуртожитку – деяких із дітьми, – було викинуто на вулицю, але три родини вирішили боротися до кінця. А поки тривають суди, вони живуть в помешканні, яке більше нагадує Київ в день оспівуваного владою визволення – розбиті вікна, скрізь уламки цегли, відсутня електрика, газ і вода… Сьогоднішні чорно-білі фото гуртожитку по вулиці Заболотного 132 майже не відрізнити від фотографій вщент зруйнованого пост-окупаційного Києва за 6 листопада 1943 року.

Єдиними, хто встав на захист ошуканих людей, стали правозахисники на чолі з юристом Олександром Дядюком, активісти-профспілковці, та представники Об`єднання «Боротьба», які нагадали в цей день про необхідність соціального звільнення України – аби її громадян не викидали мільйонами на вулицю та на узбіччя життя. Тоді як святкуюча влада вчергове проігнорувала цей болючий та резонансний конфлікт між бідними та багатими – справжній рімейк казкі Джанні Родарі, де принц Лімон та сеньор Помідор намагалися забрати маленьку поганеньку хатинку у селянина – кума Гарбуза.

Чому так сталося? Чому Державне управління справами, сама абревіатура якого асоціюється з чиновницьким всесиллям, на ділі виявляється немічною бюрократичною машиною, яка здатна лише розпорошувати державні кошти, але неспроможна захистити людей, котрі чесно відпрацювали на ВДНГ не один десяток років? Політикам та бюрократам із ДУСі байдужі проблеми людей? Чи, можливо, в них є особиста зацікавленість у передачі гуртожитку на баланс приватної фірми? Погодьтеся, що це риторичне питання.

А поки журналісти знімали жахливі помешкання, де все ще живуть люди, за  рогом будинку з ноги на ногу переминалися судові виконавці. Неначе шакали, вони вичікували моменту, коли жертва буде абсолютно беззахисною, щоб її можна було без зайвого галасу викинути із будівлі, яке й житлом назвати уже практично неможливо.

Павло Везденецький

Фоторепортаж Дениса Строєва

Читайте по теме:

Андрей Манчук, Евгения Белорусец. Выселение

Денис Левин. Верните Землю и жилье

Андрей Манчук. Бараки «Олимпийского»

Макс Ривлин-Надлер. Грядет городская революция

Лукас Палеро. «Иной город возможен!»

Илья Матвеев. Прописка и капитализм

Андрэ Влчек. Поезд в Джакарте. Идеальный фашистский город

Славой Жижек. Сердце больше жизни

Дэвид Харви. Право на город

Алексей Блюминов. Уроки Детройта

Виталий Махинько. «Я сам видел, как на людей падали кирпичи»

Микола Спорик. «Біле море квітів було»