Україна: момент істини

Листопад 2014 року. По трагічних подіях на майдані минув майже рік. За цей час наша держава в особі висококометентного керівництва застосувала евтаназію повільної дії по відношенню до власної економіки, показала всьому світу безмежні можливості девальвації української національної валюти, змусила багатьох виробити в собі звичку до ранкових закалювань і мало не прирекла українців на холодну зиму. Але все це дрібниці у порівнянні з тим, що в Україні досі триває війна. Війна безглузда і абсолютно несправедлива. Війна, зупиняти яку ніхто чомусь не поспішає. Україна у вогні.. Мимовільно згадується кіносценарій Олександра Довженка. І якщо в тій Україні і в тому вогні все здавалось зрозумілим і в принципі невідворотнім, в нашій ситуації питань чомусь більше ніж відповідей. Для чого ця війна? Для чого ці вбивства? Врешті, хто понесе відповідальність за цю трагедію?

Вам не набридла ця невизначеність? Впевнений, це риторичне питання.

Корінь тотальної невизначеності – в політичній пасивності влади в питанні вирішення конфлікту на сході. В пасивності дивній і незрозумілій. Фактично війна і вбивства – це все, що влада змогла запропонувати Донбасу на сьогоднішній день. При цьому війна ця також поглиблює невизначеність. З ким воюємо? З російською армією? Покажіть її на нарешті! Доведіть її існування чимось вагомішим за безглузді заяви і примітивні інформаційні вброси. За що воюємо? За цілісність України? В основі цілісності лежить загальнонаціональна згода. Згода ж ця, на моє глибоке переконання, добувається шляхом  адекватного сприйняття державними менеджерами побажань народу. Не градами, не танками, не автоматами, не вбивством безневинних дітей на футбольному полі – не війною.  Елементарним діалогом.

Але чого вартує, постійна критика без реальних пропозицій? Припустимо, що нам відомо «хто винен», цілком  логічно б подумати «що робити?». В українській історії настає момент істини. І від того як діятиме влада і суспільство зараз залежить майбутнє держави.

Владі, будь вона дійсно проукраїнською, давно пора б дивитись на реальний стан речей. А реальність така, що об’єктивно зараз існує три потенційно можливі сценарії розвитку кризи (за принципом «або-або»).

Перший. Все без змін. Київ продовжує безглузду братовбивчу війну, з кожним падінням снаряду і з кожною новою невинною жертвою поглиблюючи розкол держави. Традиційно, влада час від часу проводитиме демонстративні «мінські переговори», ефективність яких на практиці традиційно буде зведено до нуля. Тим часом продовжуватимуть гинути діти, мирне населення, українські солдати. Це все в умовах горезвісної економічної блокади Донбасу, ідея якої могла з’явитися тільки в дуже здегенерованих головах, в головах які не прагнуть ані національного єднання, ані припинення війни. Результат – Донбас залишається в складі України де-юре, де-факто ж Донецьк та Луганськ самостійні в управлінні, на зразок сусіднього Придністров’я. Перспектива не вельми радісна, чи не так? Але за такого сценарію іншого виходу в Донбасу просто не залишиться.

Другий. Найгірший, проте малоймовірний. Росія реалізовує на Донбасі кримський сценарій – звісно з більшим резонасом і незрівнянно великою ціною, але з симетричним результатом. Відсоток вірогідності такого розвитку подій не надто високий з двох простих причин: 1) Донбас не видається Росії потрібним, на відміну від вигідного розташованого та історично пов’язаного Криму; 2) якби  захоплення Донбасу входило в плани Росії, російська армія вже би діяла там. Наголошую – діяла б, а не лякала б перманентно своєю присутністю, як це собі уявляють деякі українці.

Третій. Логічно правильний. Київ йде назустріч Донбасу. Звучить фантастично, зважаючи на вперте небажання адекватно сприймати реальність київськими «патріотами». Для реалізації цього сценарію потрібні конкретні радикальні дії. Кожному українцю пора усвідомити: після «потрясінь» у вигляді майдану і війни на сході, які дехто називає «великою божою благодаттю» (я ж впевнений, що це велика кара) Україна вже ніколи не буде колишньою. Україна має шанс на існування тільки якщо вона буде якісно перебудована.  А для цього потрібно не так багато.

Отже, коротко по пунктах.

1. Негайне припинення воєнних дій на Сході та ініціювання мирного процесу. Загальнонаціональні переговори за участю представників Донбасу. В прямому ефірі з трансляцією на головні теле- і радіоканали. Це дасть змогу показати народу хто і в які ігри грає в Україні. Братовбивство потрібно припиняти і той хто в цьому сумнівається – або бездушний, або божевільний.

2. Глобальна конституційна реформа, спрямована на трансформацію України у федеративну республіку. Нагадую, в основі конфлікту на сході, на початку, лежала саме вимога федералізації України.  Федералізація – наразі єдиний шанс на примирення. Не безглузда і неефективна децентралізація, про яку так солодко говорить Гройсман, а саме федералізація за зразком ФРН, Австрії чи тієї ж Росії. Мені важко зрозуміти чому українське суспільство переконують в тому, що федералізм небезпечний для існування України. Високоповажним можновладцям і всім скептикам, в яких цей термін викликає фобію, слід для початку вивчити досвід вищезгаданих країн, дослідити їх федеративне законодавство, проаналізувати механізм  виходу з федерації суб’єкта федерації. Адже цього боїться більшість – виходу регіонів зі складу України. Можливо відкрию велику таємницю, але вийти зі складу наприклад ФРН майже неможливо. Земля в ФРН взагалі не вважається державою в державі. Втім, це вже тема для іншої статті. 

Врешті-решт, федералізація України – це не тільки примха Донбасу. Не тільки Донбас «вирізняється» в нас поміж іншими. Як бути, наприклад з Закарпаттям, де на референдумі 1 грудня 1991 року 78,6 % жителів висловились за надання області статусу автономної території у складі України (як бачите, на результати волевиявлення по черзі наплювала кожна українська влада). Так само в Україні вирізняється багатонаціональна Чернівецька область, центральні області, південь і схід. Федералізація – це єднання в багатоманітності. Саме це потрібно сьогоднішній Україні.  

3. Формування справжнього уряду національної єдності з участю представників всіх партій парламенту і представників Донбасу. Тимчасово. На час закінчення процесу реального (а не того, яке ми бачили після майдану) перезавантаження влади.

4. Відставка київської влади і перевибори на основі нового федеративного законодавства.

5. Формування загальнонаціональної слідчої комісії по розслідуванню злочинів проти народу України.  Мета комісії – пошук винних в організації братовбивчої війни, у  вбивствах мирного населення, у мародерстві, у невиправданих смертях українських солдат.

Знаю, все це може виглядати зараз утопією, але можливостей виходу з божевілля, в яке нас втягнуто, не так багато. Їх взагалі майже нема. І весь цей набір логічних антивоєнних рішень і дій завідомо приречений на провал без чіткої антивоєнної позиції народу. Я вже давно не вірю в благі наміри влади. Бо все, що вони зараз роблять спрямоване на розбрат: кожен постріл, кожна заява про те що діти на Донбасі мають сидіти в підвалах, кожне нове недолуге рішення на кшталт скасування соціальних виплат людям, які мають на них право – все це продукує одне – зневіру жителів сходу в можливості життя в одній країні. Тому змусити засідателів високих кабінетів працювати на благо народу може тільки консолідованість хоча б частини громадян в прагненні припинити війну і будувати нову країну. Ідеально було б всіляко тиснути на вище керівництво: писати тисячі колективних звернень, виходити на мирні антивоєнні демонстрації, організовувати консультативні місцеві плебісцити – робити все, щоб показати невдоволеність нинішньою ситуацією.

Але вся трагедія сучасної України полягає в тому, що в нас дуже багато патріотів держави, проте катастрофічно мало патріотів країни – тих, хто пілкується не про статки можновладців, а про народні інтереси. Бо ж держава – це всього на всього механізм, представлений владою. Тому це їх держава, але це наша країна.

І я не вірю, що ми нічого тут не вирішуємо.

Юрій Роман

Читайте по теме:

Андрей Мовчан. Бійтесь своїх бажань

Андрей Манчук. За что боролся майдан

Юлія Малькіна. Ігри, що грають в людей

Егор Воронов. Индульгенция людоедам

Діна Артеменко. Коала і капуста

Юлія Малькіна Іменем любові, здавайтесь!

Андрій Мовчан Війна за карту