Бійтесь своїх бажань

«Да здесь то сбудется, что натуре своей соответствует, сути! О которой ты понятия не имеешь, а она в тебе сидит и всю жизнь тобой управляет! Ничего ты, Кожаный Чулок, не понял. Дикобраза не алчность одолела. Да он по этой луже на коленях ползал, брата вымаливал. А получил кучу денег, и ничего иного получить не мог. Потому что Дикобразу – дикобразово! А совесть, душевные муки – это все придумано, от головы. Понял он все это и повесился.» 

х/ф «Сталкер»

Навесні 2010 року — через два місяця після обрання президентом Віктора Януковича — редактор журналу, де я тоді працював, попросив мене написати матеріал про тактику поведінки під час масових заворушень. Маючи чимало знайомих із середовища «вуличної політики», це редакційне завдання не склало мені жодного клопоту. Інтерв'ю з одним із колишніх бійців УНСО було готове вже через два дні, і дуже сподобалось редакції. Тим часом інший колега підготував анонімну розмову із бійцем «Беркуту», де йшлося про тактику силовиків у придушенні масових виступів. Матеріал пішов на обкладинку номеру, отримавши назву «Мирного майдану вже не буде». 

Чи була та стаття якимось пророцтвом? Чи була свого роду закликом, пропагандою, елементом підготовки громадської думки? Можливо. Достеменно я можу стверджувати одне — вона стала виразником настроїв київської інтелігенції, значної частини «середнього класу», і, певна річ, націоналістів. Саме тих елементів, котрим у підсумку судилося стати основою майбутнього Майдану — уже тоді їхня спрагла до «чину» романтична свідомість бажала крові.

Я помічав, що офісні будні відверто обтяжували багатьох колег по цеху. У розмовах на кухнях і на курилках все частіше почали звучати слова «герої», «нація», «війна». Час від часу навіть лунали нарікання, мовляв, «незалежність проголосили комуняки», «несправжня та незалежність, за яку не пролилася кров». Найчастіше ж у неформальних бесідах вживався термін «революція».

«Революції» справді прагнули. Так-так, саме «революції» у лапках. Місцями мене щиро вражало, як інтелігентська бунтівна риторика контрастувала із впертим небажанням справжніх революційних змін, і навіть ненавистю й глузуванням над останніми. Хоча навіщо було вражатись? Як слід розуміти подібний сплав заколотницьких емоцій і реакційних соціальних ідей, іще на початку 30-х років описав Вільгельм Райх у своєму творі «Психологія мас і фашизм».

Втім, усі останні роки застереження про небезпеки фашизму стали вважатися клікушеством, охранительством, дурним смаком; розмови ж про «революцію» – хорошим тоном. Я знав сотні людей, котрих безумно вабила форма — насильницький бунт, який майже містичною силою через вогонь і кров має здійснити ритуал очищення суспільства, та перенародження нації. «Мирного майдану вже не буде», – із непідробним захватом в голосі повторювали у столичних кабаках.

Рік тому 21 листопада спалахнув Майдан — такий очікуваний, такий бажаний кимось. Те, що він мирним не буде, стало зрозуміло іще до сумнозвісного «звірячого побиття», адже перші сутички між ультрапавими молодиками і «Беркутом» відбулись уже через кілька днів після початку – 24 числа під Кабміном. Зрештою, кров мала пролитися вже хоча б через те, що її було кому проливати. Кількатисячна армія з правих бойовиків і належним чином політизованих ультрас — це не та публіка, яка любить стояти на пікетах з плакатиками в руках.

Неначе за порогом потаємної кімнати «Сталкера» бажання реакціонерів почали збуватися. В публічних виступах вони просили кімнату здолати корупцію, увійти до складу Євросоюзу і припинити ментівське свавілля. «Щастя усім і кожному, нехай ніхто не піде ображеним!» Але кімната мовчала — вона була готова здійснити лише щирі, справжні, найпотаємніші бажання.

І вона таки виконала їх. Втілила те, про що говорили на курилках, на кухнях, у пивних, про що заходила розмова після третьої чарки, про що у гніві випалювали у коментарях під статтями на «хейтерські» теми.

На зміну «Оді радості» Людвіга ван Бетховена – гімну Євросоюзу — досить швидко прийшло більш практичне й більш бажане «Смерть ворогам!». Радість «спільної дії», таку шановану лівими лібералами, замінила пристрасть вандалізму і облав на людей. Світло раціо загубилось десь у темряві катівень в підвалах КМДА. Право на мирні зібрання під оплески публіки горіло вогнем напалму 19 січня. Проголошувана свобода слова тонула у пропагандистських фейках, котрі повинні були за будь-яку ціну змобілізувати населення. І навіть корупція — та сама, проти котрої боролись – знайшла продовження вже на самому Майдані. Потаємні бажання здійснювались.

Нарешті, смерть. Якщо довго кликати смерть, вона має прийти. Зранку 19 лютого я включив радіоприймач, щоб робити ранкову зарядку. Лунав жіночий голос дикторки: «В Україні оголошено День жалоби за загиблими під час масових заворушень». Мені одразу згадалась стаття чотирирічної давнини, де публічно звучали слова «масові заворушення», сформульовані редакцією...

Усе, що сталося за останній рік, уже було проговорено раніше.

Інтелігенція, middle class і націоналісти хотіли насильницького повалення влади? Це відбулося. Бажали мати пантеон нових героїв? Він є, і щодня поповнюється новими іменами у списках загиблих. Прагнули змішати з землею КПУ і ПР? Тепер ви маєте парламент без жодної політичної опозиції. Мріяли про «справжню українську владу»? Вона встановлена, і як її тепер позбутись — питання надзвичайно складне. Жадали позбутися «рудиментів» УРСР? Чинний режим сумлінно працює над цим, позбавляючи нас «совкових» соцгарантій, інфраструктури, трудового законодавства і навіть звичного раціону харчування пострадянської людини.

Та й цим прихований wishlist політично активної частини українців не вичерпувався.

«Крим все одно піде до Росії. Нічого, подивимось, як вони заспівають, коли ми перекриємо їм водопостачання», – протягом попередніх десяти років такі сентенції я чув із завидною регулярністю. Потім, зазвичай, додавали: «Від Донбасу треба відокремитись. Ти подивись, як вони голосують! Із ними для нас немає жодних перспектив. Нехай буде менша Україна, зате українська».

Умовно «сепаратистські» розмови у інтелігентських колах спливали переважно від відчаю, вони були, так би мовити, останнім аргументом. Мало хто міг собі дозволити говорити таке вголос. І лиш одиниці — такі як письменники Шкляр чи Андрухович — бравували фразами про «гангрену на тілі держави, котрої слід позбутися», висловлюючи все ті ж потаємні бажання ширших кіл.

– Слухай, а що робити з Донбасом? Вони все одно не захочуть українізуватися, – спитав я у далекому 2005 році свого знайомого унсовця дорогою на недільний молебень.

– Стріляти на хуй, – коротко кинув він, і зробив жест наче пристрелює когось із пістолета.

Бажання війни — «котла, де гартується нація» – засіло навіть не в одиниць, але в тисяч. Ця жага не могла не виникнути в умовах, коли у літературі, в медіа, в освіті культивується військовий героїзм, рясно замішаний на націоналізмі і романтичному світогляді.

Показово, що мілітаристський культ проник навіть у таку сферу як реклама. Якщо найкращим маркетинговим ходом лишається «зов предків», це означає, що справи у суспільстві зовсім кепські. Достатньо було побачити у рекламі «Чернігівського» образ середньовічного варвара, із войовничим поглядом і забризканим кров'ю обличчям, аби зрозуміти всю не ілюзорність бажання крові.

Якщо є пропозиція, значить існує попит. Національна винятковість й велич, глибоке прадавнє коріння, єдність нації і героїка війни з'явились у маркетингу не на пустому місці. Хто краще за рекламістів знає бажання мас? Значить, цього справді хотіли.

«Я не думав, що будуть такі події, але я чесно вам скажу: я радий, що вони є, – нещодавно зізнався архієпископ УГКЦ Любомир Гузар. – Тому що той спокій, який був у нас останні двадцять років, був не справжній, фальшивий спокій. <...> Думаю, війна закінчиться, але потрясіння, яке переживає наша держава – це початок змін на краще. <...> Я думаю, це велика Божа благодать, що дійшло до такого потрясіння».

Майдан випустив із пляшки джина, котрий відкрив нам найбільш темні сторони людської натури. Усі погроми, цькування, утиски, військові злочини – робили їх звичайні люди, з якими іще вчора всі ми ходили одними вулицями. Що мало статись, аби з людини полізло щось по-справжньому хтонічне?

Будьте обережними зі своїми потаємними мріями. Кімната «Сталкера» втілюватиме саме їх. Слідкуйте за тим, про що нам хочеться говорити й писати. Адже, як стверджував Карл Маркс, коли ідея оволодіває масами, вона стає матеріальною силою. 

Андрій Мовчан