Незалежність: справжнє свято попереду

Тридцять років тому Україна обрала незалежність.

Багато хто з нас долучився до цього чину. Ми вірили, що Україна – це країна свободи. Знали, що Україна виключно багата природними, промисловими та людськими ресурсами. Сподівалися, що наша земля та праця українських робітників здатні забезпечити 52 мільйони людей роботою, гідним життям і доступною для всіх освітою та медициною. А тоді, три десятиріччя тому, нас було саме стільки – зараз навіть не віриться.

Українці сподівалися самостійно обирати своє майбутнє, у якому кожен мав право вільно висловлювати свої погляди. Разом з Центром та Заходом про таке майбутнє мріяли Крим та робітничий Донбас. Ці справедливі прагнення стали мотивом усіх майданів в сучасній Україні, яких було не два, а принаймні зо п’ять.

Але майбутнє визначили не референдуми і майдани – а ті, хто отримав владу за їх наслідками.

Її спритно загарбав у свої руки великий капітал, за сприяння «червоних директорів», націоналістичних політиків та кримінальних ділків ринкової ери. Нові господарі України послуговувалися неоліберальною, а подекуди нацистською ідеологією. Бо головне за капіталізму – прибуток. А ідеологію треба підбирати таку, яка цей прибуток забезпечує – репресіями та «реформами».

Український капітал переважно мав риси компрадорського, адже вітчизняні олігархи бачили у імперіалістичних наддержавах гарантію захисту своїх привілеїв та награбованої суспільної власності. Вони цинічно торгували незалежністю на світових ринках, аби і дали визискувати українських робітників і селян.

Сплило тридцять років, і сьогодні Україна стала цілковито залежною від зовнішніх сил.

Вона потрапила у фінансовий зашморг Міжнародного валютного фонду, який наполегливо вимагає продовження ринкових неоліберальних «реформ» – земельної, медичної, освітньої, пенсійної, тощо. Західні кредитори примушують своїх васалів збільшувати комунальні тарифи та просувають програму тотальної приватизації в інтересах транснаціонального та компрадорського капіталу.

Представники Сполучених Штатів Америки нахабно втручаються у кадрову політику України, керують державними корпораціями, встановлюють контроль над судовою системою. Втім, вони не тільки намагаються контролювати зовнішню та внутрішню політику українського уряду, а навіть дозволяють собі визначати, яку вакцину проти коронавірусу можна чи не можна використовувати потерпаючим внаслідок пандемії українцям.

А Європейський Союз вустами своїх послів вимагає вирубати та доправити у Європу залишки карпатських лісів, а також скасувати програми відродження українського машинобудування – аби позбавитися потенційного конкурента. Адже Європа хоче, аби з України експортували дешеву роботу силу, а зовнішнє управління вже зараз перетворило нашу державу на сировинний придаток та ринок збуту.

Найгіршим для України є те, що «нова» українська влада у особі президента Зеленського слухняно погоджується на всі ці вимоги – так само, як погоджувалась «стара» влада в особі президента Порошенка.

Ба більше – «Слуга народу» вже перевершує свого попередника у проведенні репресивної політики. Він систематично порушує Конституцію та закони, забороняє останні опозиційні видання та телеканали, вводить незаконні санкції проти журналістів Шарія та Гужви. Усі суспільно важливі рішення – про продаж землі, кабальні умови МВФ, продовження війни – ухвалюються на печерських пагорбах всупереч волі українського народу, який формально лишається за Конституцією джерелом влади, власником землі та її надр.

День Незалежності – це велике, але сумне свято. Адже ніколи за тридцять років Україна не була настільки залежною, як зараз.

Ми боролися за незалежну Україну, але не бачили її розколотою, мілітаризованою і воюючою – бо боролися проти розколів, мілітаризму і війни. Ми не уявляли собі депопуляцію і масову еміграцію українців – еміграцію трудову і політичну. Ми не хотіли тотального закриття заводів і продажу української землі. Ми не могли собі уявити, щоби більшість українців за тридцять років зубожіли до рівня, на якому важко сплатити комунальні послуги – а меншість будує собі палаци.

Ми хотіли отримати платну медицину та освіту. Тридцять років тому видавалися маячнею знищення свободи слова, зібрань, об'єднань та совісті. Здавалися неможливими цькування інакодумаючих і заохочення доносів, нацистські марші у Києві та Львові – так само як і погромні напади чорносотенців.

Але за тридцять років Україна повернулася в історичному плані на 150 років назад – у часи «Fata morgana» Коцюбинського, «Борислав сміється» Івана Франка та «Хіба ревуть воли...» Панаса Мирного. Капітал переміг незалежність та свободу.

Проте ми святкуємо День Незалежності, і бажаємо один одному нарешті побачити вільну Україну. Вільну від зовнішнього управління, компрадорського та транснаціонального капіталу, від диктаторів та нацизму. Незалежну, демократичну і соціальну Україну, за яку треба боротися.

Сьогодні, 24 серпня 2021 року, ми мусимо зрозуміти – саме нам, лівим, доведеться відновити справжню незалежність України. Українці мають боротися за відновлення незалежності – коли сувереном буде виступати сам український народ, а не посольство США, представництво МВФ, чи то підконтрольні їм політичні маріонетки. А народу показують дороге піар-шоу у вигляді військового параду – щоправда, із старими недодекомунізованими радянськими літаками. Бо будувати таке ми вже давно не можемо.

Справжня незалежність означитиме для українців гарантію неприпустимості продажу землі, принципову відмову від виконання ультиматумів іноземних банкірів, перегляд наслідків приватизації, порятунок національної промисловості та встановлення довгоочікуваного миру – який лишається сьогодні єдиною запорукою відродження України.

Справжня незалежність – це коли Україна перестане бути країною бідних ошуканих посполитих, безправних заляканих кріпаків, що потерпають від свавілля нової шляхти.
І цей світлий прийдешній день стане справжнім святом для мільйонів людей – від Галичини до Донбасу. 

Володимир Чемерис

Читайте по теме:

Андрей Манчук. Ліва. Десять лет спустя

Сергій Гузь. Свобод станет меньше, а цензуры – больше 

Олег Ясинский. Организовать гражданское общество

Володимир Чемерис. Права людини після «Євромайдану»

Андрей Манчук. Арбузное рабство

Руслан Коцаба. Закликаю вас не мовчати

Денис Жарких. Страна тяжело больна

Володимир Чемерис. Десять років соціальної боротьби

Андрей Манчук. Зеленский и непредставленное большинство

Дмитрий Ковалевич. Что готовит украинцам новый Трудовой кодекс?

Вячеслав Азаров. Последняя распродажа Зеленского