Далекі територіально, близькі класово

Unus vir nullus vir (Один у полі не воїн). Травень 2013 року для багатьох працівників Українського Дунайського пароплавства (УДП) став таким же переломним періодом як і для американських та канадських робітників, які влаштовували мітинги та демонстрації у 1886 році, вимагаючи 8-годинний робочий день. Саме першого травня працівники одного із ключових для української економіки підприємств почали протестувати проти того, що із вересня 2012 року не отримують заробітню платню. Це підприємство відіграє доволі важливу роль в українські економіці, бо саме через Ізмаїл проходить торгівля залізорудною сировиною, вугіллям, коксом та іншими товарами. Саме  завдяки торгівлі цими товарами Україна може бути включеною до глобальної економіки, хоча й виконує роль периферії, тобто сировинного придатку країн, що знаходяться на передовій світової капіталістичної економіки. Через невиплату заробітної платні, що триває вже 9 місяців працівники УДП провели «італійську забастовку» із 1 по 6 травня, але такий спосіб вплинути на керівництво не подіяв. Тому активісти профспілки «Захист Праці», які допомагають працівникам УДП відстояти свої права, вдалися до мітингів в Одесі та Києві, результатом яких стала обіцянка міністерства інфраструктури до 3 червня вирішити ситуацію. Історію можна було б вважати майже завершеною, але …

Дежавю. За даними Державної служби статистики станом на 1 квітня в Україні заборгованість по заробітній платі складає 1078,4 мільйонів гривень (!). Ця сума вказує на те, що кількість осіб, які працюють в умовах жорсткої експлуатації, значна. Історію із Українським Дунайським пароплавством аж ніяк не можна вважати завершеною, таких та схожих історій в Україні не одна. Але боротьбу за повернення цих боргів не можна вважати активною, якщо ці питання й піднімаються, то не на рівні державних органів, а лише на локальному. Це підтверджують дані моніторингу протестів, репресій і поступок Центру дослідження суспільства: за 2012 рік було зафіксовано 121 протест, вимогою яких була виплата заборгованості по заробітній платні. Така кількість є в півтора рази більшою, ніж у 2011 році (82). У перші три місяці 2013 року активність виступів із вимогою виплати заборгованості зросла: таких протестів відбулося 53, що в 2,5 рази більше від кількості аналогічних протестів у перші три місяці 2012 року. Аналітики Центру дослідження суспільства повідомляли про рекордну кількість протестів на захист прав найманих працівників на початку цього року. Травневі протести в Ізмаїлі можуть продовжувати цю тенденцію.

Крім цього, знаковим є те, що минулого року лише 2 протести щодо затримки із виплатою заробітної плати були пов’язані із невиплатою в установах Києва, хоча вже у першому кварталі 2013 року таких виступів відбулося 9, з них 5 було пов’язано із затримкою заробітної платні працівникам компанії «Аеросвіт»  Хоча й помітне зростання протестної поведінки на початку 2013 у столиці, але Київ аж ніяк не можна назвати місцем, де проблема із невиплатою заробітної платні стоїть гостро. Переважна більшість випадків відкритої експлуатації найманих працівників має місце у невеликих містах, на периферії. Це ще більше підкреслює наявну соціально-економічну нерівність. Через концентрацію капіталу та відповідно ширший ринок праці у містах, працівники компаній Києва та інших великих міст мають більшу змогу змінити роботу, якщо їх права утискатимуть. А от працівники заводів та шахт обмежені у такому виборі, через що часто вимушені працювати на підприємствах задарма. Тому розповсюдження протестних дій із периферій до центрів є тенденцією, що збільшить шанси найманих працівників на здобуття своїх прав.

«Неслухняні діти». Думаю, будь-який пересічний громадянин погодиться, що ситуація величезного боргу роботодавців перед працівниками є неприйнятною та потребує негайного втручання та вирішення. Але для розв’язання проблеми необхідно віднайти її джерело. І це джерело дуже швидко і просто знаходять в окремих особистостях, які «несумлінно» виконують свою роботу. У випадку із УДП джерело проблеми було знайдено моментально: причину невиплати зарплати, на думку представників влади, уособлює голова правління Олександр Долгов. У бесіді активістів профспілки «Захист Праці» та об’єднання «Ліва опозиція» із представником Міністерства інфраструктури останній конструював образ турботливого батька, який старається допомагати і захищати усю сім’ю, але один із його синів не слухається і ображає інших дітей. Коли ж батько покарає неслухняного та розповість йому, що негоже ображати молодших, все одразу має стати на свої місця, усі будуть ситі та здорові. Але такого не відбудеться.

Хто ж тоді винен? Таке успішне полювання на «винних» та «цапів-відбувайл» ніяк не вирішить проблему негідних умов праці для багатьох громадян. Але саме на цьому так часто сфокусовано дискурс опозиційних політичних сил, що звинувачують окремих особистостей у всіх проблемах. Єдине, до чого це призводить, так це до відволікання від коренів проблем та питань пов’язаних із ними. Наприклад, від питання: Чому працівники не отримують заробітню платню? Куди «зникає результат» їх праці? Ці запитання  логічно ведуть до іншого: Яким чином накопичується капітал у великих та успішних бізнесменів? Недоплачування праці, збільшення робочого дня або тижня (часто неофіційно), а тим паче невиплата заробітної плати – це все єдиний процес експлуатації працівників задля накопичення капіталу у тих, хто має владу над цими працівниками.

У ситуації із ізмаїльськими працівниками та й в інших аналогічних ситуаціях варто розуміти, що пан Долгов та й чиновники Міністерства інфраструктури – не причина (як би саме так не хотілося багатьом представити причини заборгованості), а лише ланка системи експлуатації найманих працівників. Хоча, звичайно ж, вони є причетним до невиплати заробітної платні, але не вони безпосередньо позбавляють працівників винагороди. Неоплачувана праця необхідна для функціонування капіталістичної системи. Тому як самі працівники, так і активісти, що їх захищають, мають боротися не лише із конкретними особами, а із практикою експлуатації як такою. Не лише тоді, коли довгий час не отримують заробітну платню, а у кожній ситуації, де чиїсь, а не лише їхні конкретні права утискаються.

Іншою проблемою, що актуалізується у даній ситуації, є територіальна розірваність між місцем утисків найманих працівників та місцем знаходження тих, хто є відповідальним за ці утиски та має важелі впливу на ситуацію. Тому вкрай важливим є підтримка протестів на периферії аналогічними протестами у місцях концентрації капіталу та владних структур, які цьому сприяють. І тут питання солідарності є ключовим. Експлуатація найманих працівників не лише там десь далеко в Ізмаїлі – вона тут біля нас, у Києві, Сумах або Бердичиві. Відстоюючи права пригноблених у якійсь локальній ситуації, що нібито не має до нас ніякого відношення, ми захищаємо і свої права, розхитуємо ту систему, що обмежує і нас також.

Що чекає ізмаїльців – невідомо, але досвід таких виступів показує, що права відстоювати варто: за перші три місяці 2013 року вимоги принаймні 7 протестів проти заборгованостей по зарплатам були виконані хоча б частково. Прикладом вдалої боротьби за права найманих працівників є отримання заробітної платні працівниками підприємства «Чорномортехфлот», що 21 січня блокували рух транспорту регіональної прокуратури із звинуваченнями у бездіяльності. Будемо сподіватись, що активність працівників УДП та профспілкових активістів матиме такі ж результати.

Альона Ляшева

Блог авторки

Читайте по теме:

Евгений Голышкин. Докеры, судостроители, моряки

Cветлана Циберганова. Табачники против ТНК

Андрей Манчук. Интервью со Светланой Басковой

Алексей Блюминов. «Оккупай «Аэросвит»

Вениамин Тимошенко. «Нет приватному небу!»

Андрей Манчук, Денис Левин. Интервью с Виталием Махинько

Марина Холодная. Мы строили броненосец «Потемкин» 

Сергей Стынка. «Мы – сила. Мы – профсоюз» 

Александр Волохов. Izmail on strike 

Олександр Лехтман. Волю Валентину Урусову!

Николай Спорик. Дед Мороз не приедет – билетов нет 

Леонид Абросимов. Траур по железной дороге