Влада і революція: сто років потому

Історія – найкращий учитель, у якого найгірші учні
Індіра Ганді

Історія не повинна ставати служницею політичної кон’юнктури
«Відозва із Блуа». Звернення французького історика П’єра Нора із закликом не монополізувати і не визначати законами історичну правду

Столітній ювілей революції в Російській імперії поставив перед владою держав, що утворились на її території, складне питання: як реагувати на цю подію.

Звісно, що такі поняття, як наукова об’єктивність, неупередженість та документалізм цікавлять можновладців в останню чергу. Для будь-якої влади завжди й усюди історія цінна та цікава не сама по собі, а як засіб утвердження своєї легітимності. Задля цього, використовуючи різноманітні державні ресурси, влада намагається утвердити певні інтерпретації минулого як панівні. Тобто, проводить історичну політику (політику пам’яті).

Росія прагне виступати на світовій арені в ролі захисника «легітимних» урядів, головного опонента «кольорових» революцій. З огляду на це ані повалення царату в лютому, ані перемога більшовиків у жовтні 1917 року не вписуються у її сучасні тренди.

Президент Росії неодноразово публічно засуджував революціонерів, видаючи весь набір міфів з середовища емігрантів-монархістів: поразка у Першій світовій війні через «національну зраду» більшовиків, довільне визначення ними кордонів України, горезвісна ленінська «атомна бомба» у вигляді права на вихід з СРСР союзних республік.

Російську владну еліту все більше приваблює «Росія, яку ми втратили» – імперія до 1917 року. Це знаходить вияв і в практиці зрощування держави з церквою, і в канонізації останнього Романова, і в культі «великого реформатора» Петра Столипіна. Це ідеологічне замовлення особливо яскраво відбилось на виставці, присвяченій 400-річчю династії в Манежі, яка проілюструвала чи не всі наявні міфи про добробут Росії за Романових, і всі «теорії змови», покликані хоч як-небудь пояснити революції, що траплялись попри всі цi досягнення.

Імператор Микола ІІ має значно більший авторитет у сучасної російської влади, аніж Володимир Ленін. Не кажучи вже про «февралістів» – членів Тимчасового уряду, яких майже офіційно затавровано лібералами, масонами та агентами Антанти. Країною шириться якесь царебісся, що знайшло вияв в абсолютно анекдотичній історії про «мироточення» бронзового бюста імператора.

Єдиний смисл, якого в Росії надають революції можновладці та офіційні ЗМІ, це «національна трагедія». Зокрема, саме цей термін використовує патріарх Кирило.

Як зазначає лівий соціолог та історик Борис Кагарлицький: «Столітній ювілей революції 1917 року дивним чином став приводом для реакційного ідеологічного шабашу по всім медійним каналам, хоч якось пов’язаним з чинною владою. Таке враження, що відзначаємо ми не річницю події, яка поклала початок грандіозним соціальним перетворенням, а згадуємо про якусь виняткову неприємність, що трапилась в одному окремо взятому місті з вини кількох зловмисників. Єдиний урок, який правлячі кола готові винести з вітчизняної історії, полягає в тому, що народу треба за будь-яких обставин слухатись начальства, а начальству – всіма силами уникати революцій».

Українська влада поводить себе хитріше, ніж російська. Вона вириває з усього калейдоскопу революційних подій лише один-єдиний національний аспект, оголошує всю Українську революцію лише національною (про соціальну, аграрну антиклерикальну, антимілітарну, зрештою, навіть феміністичну й сексуальну революції 1917 року – анічичирк). А себе – її спадкоємницею.

Академік Мирослав Попович, який чи не першим назвав тогочасну ситуацію в Україні «тривладдям», показав механізм селективного добору історичних фактів. «Національно-патріотичні автори, – стверджує вчений, – слово “український” відносять тільки до Центральної Ради і сил, нею контрольованих, пізніше – до структур Української Народної Республіки (УНР). Тим самим все, що проходило поза українським національним рухом і репрезентувалося Радами або Тимчасовим урядом (не кажучи вже про “білі рухи”), розглядається як “неукраїнське”; “українською революцією” є тільки національна революція; громадянська війна перетворюється на “визвольні змагання” українців з окупантами, а поразка УНР – на завоювання України чужинцями».

Висвітлення подій Української революції поза контекстом загальноросійських революційних процесів навряд чи сприяє їх глибокому розумінню, але усуває з суспільного дискурсу «неприємні» для влади соціальні питання.

Аналізуючи ювілейні промови українських можновладців до 100-річчя визначної події, чомусь мимоволі згадуєш назву статті Михайла Драгоманова «Тарас Шевченко в чужій хаті його імені». Далека революція виступає в них лише як зручне тло для подій наших днів, а її лідери як нерозумні підлітки, що наробили купу помилок, які тепер мають усвідомити, аби не повторити, наші сучасники. (Голова УІНП Володимир В’ятрович пише: «Учасники Української революції 1917–1921 років зрозуміли цей урок надто пізно. Тому полишили країну на поталу ворогу, тому дописували свої повчальні мемуари в кав’ярнях Відня, Парижа чи Берліна. Нині ми ще маємо шанс зробити так, щоб нащадки могли без брому читати про нашу епоху»).

Оскільки ключовими проблемами в житті сучасної України є анексія Росією Криму, підтримка нею сепаратистських рухів на Донбасі, а також глибоке невдоволення суспільства діями влади, то основними концептами «керманичів» виступають ідея «одвічного ворога» (Голова Верховної Ради України Андрій Парубій зазначив: «… протягом усього існування України-Руси – ворог у нас той самий: московська орда») та національна єдність, відсутність якої начебто спричинила поразку Української революції.

Таким чином, головний «історичний урок» революції – не треба міняти владу. (Президент Петро Порошенко: «Калейдоскопічні зміни урядів, перманентні змови і постійні заколоти не залишали жодних шансів на успіх нашої справи»). Але ж революція – це і є зміна влади. I у лютому 1917 року на позиціях сучастних вiтчизняних полiтикiв стояли генерал Михайло Алексєєв, адмірал Олександр Колчак, октябрист Олександр Гучков, монархіст Василь Шульгін та інші «революціонери», які прагнули, позбувшись царя, швиденько повернути солдат в казарми і окопи, робітників на 12-годинний робочий день, гарантувати поміщикам землю, розігнати ради й продовжувати війну.

Серед здобутків революційної доби Голова Верховної Ради України виділяє суверенітет, військо, державні символи, Академію наук, національний банк та головне – ідею національної держави – самостійної і соборної України. Про пріоритети нинішньої влади свідчить те, що Андрій Парубій не згадує ані про трудові права (впровадження 8-часового робочого дня, робітничого контролю), ані про розподіл поміщицької землі, ані про емансипацію жінок. Більше того, він засуджує антивоєнну агітацію та дезертирство з армії, яку ж сам вище називав «московською ордою».

Ці думки співзвучні не з ідеями Української революції, а з останнім наказом Миколи ІІ військам: «Хто думає про мир, хто бажає його – той зрадник Батьківщини…». Але за що мали воювати українські селяни, робітники, студенти в лавах російської армії? За завоювання Галичини? За Константинополь і чорноморські протоки? Дезертирство начебто «стало причиною того, що ми не мали достатньо армії, щоб боронити свою державу». Але ж, насправдi Центральній Раді не підпорядковувалася жодна фронтова частина.

Єдиним симпатичним «революціонером» для влади і частини істориків є гетьман Павло Скоропадський, який реставрував царські порядки. Їм було б варто задатись питанням, чому ж гетьманат лишився єдиним українським урядом, поваленим без участі іноземних інтервентів? Цікаво, якби Антон Денікін десь з півроку посидів у Кремлі під охороною військ Антанти, його б теж зарахували до революціонерів? Натомість справжні революціонери 1917-го року, заражені «дурманом соціалістичної та комуністичної доктрин», «короткозорим пацифізмом» Президенту Петру Порошенку так само огидні, як і Президенту Володимиру Путіну.

Масово засуджуючи ліві партії, можновладці не звертають увагу на історичний контекст доби, коли дихотомія між «правими» та «лівими» часто визначалась словами Іоанна Кронштадтського: «Праві стоять за монархію, ліві за конституцію». Недаремно всі українські революційні партії, що утворили Центральну Раду, мали в своїй назві слово «соціалістична». Навіть далекі від соціалістичних ідей. Зокрема, ліберальні націонал-демократи утворили Українську партію соціалістів-федералістів. А першою політичною силою, що проголосила гасло незалежності України, була Українська партія соціалістів-самостійників. Вона визнавала соціальну програму, за якою земля мала належати хліборобам, а фабрики й заводи – робітникам. Саме ліві партії першими сприйняли і втілили в життя ідею незалежності. В той час, як праві до кінця не бачили Україну поза межами федеративної Росії.

Мабуть, історикам треба вітати бажання влади шукати «уроки історії» та уникати помилок минулого (попри численні невдачі таких спроб). Але запорукою цього не можуть бути кон’юнктурні, міфологізовані, умисно фальсифіковані історичні уявлення.

Юрiй Латиш

Читайте по теме:

Валерий Солдатенко. Я знаю, что такое украинская революция

Алексей Сахнин. Блеск и нищета Февраля

Георгий Касьянов. Политика присваивает прошлое

Жан Жорес. «Нас клеймили, называя плохими французами»

Славой Жижек. Ленин застрелен на финляндском вокзале

Евгения Бош. Комитет больше не в силах сдерживать массы