Альянс дрімучості й сірості

Днями столичні соцмережі сколихнув скандал. Ні, я не про ракетний обстріл Луганська — цій події “прогресивні кияни” здебільшого раділи. Мова піде про іншу подію: відмову проєвропейської християнсько-демократичнаої партії “Демократичний альянс” прийняти до своїх лав ЛГБТ-активіста.

Чесно кажучи, я вже звик до того, що з кожними виборами кияни віддають свої голоси за усе більший треш (тріумф “Свободи” на парламентських 2012-го, успіх Ляшка у останніх президентських перегонах). Насправді, молодіжний та респектабельний, на перший погляд, “Демальянс”, що тільки-но потрапив до Київради, - не менш вишукане треш-шапіто. І також вартий, аби жбурнути в його бік кілька томатів.

На небосхилі вітчизняної політики “Демальянс” майорів вже пару років, а тепер вперше спромігся пробитися у депутатський корпус Київради. Розтиражованій роликами Мустафи Найєма і Сашка Положинського, а також нав'язливою рекламою в інтернеті партії вдалося подолати 3%-й бар'єр на місцевих виборах. І раптом такий конфуз: тест на “європейськість” провалено. На додачу до скандалу зі ставленням до секс-меншин, з'ясувалось, що, між тим, “Демальянс” бажає забороняти аборти й опиратись можливій легалізації евтаназії.

Чи стикались ви з їхнім активом у реальному житті? Ох, ви багато втратили. Уявіть собі збіговисько молодих кар'єристів, значна частина яких пройшла не один тренінг з "лідерства", "успішності" та "як запустити власний бізнес". При тому, що я не прихильник повсюдного вживання слова "грантожер", тут воно як ніколи до місця. Грантожери із грантожерів! Доїти Європу на популістські й цілковито безтолкові проекти вважається у цьому середовищі за святая святих політичної активності.

У "демальянсах" простої людини годі шукати — навіть завсідники НГОшних тусовок скаржились, що ця організація зібрала навколо себе “найуспішніших” пройдисвітів, спраглих чимшвидше опинитись у великій політиці. Нерідко там присутні люди, котрі вже мають за плечима достатній навколополітичний досвід: колишні помічники депутатів, піарщики провінційних мажоритарників, організатори виборчих кампаній, “незламні борці із корупцією” тощо. Одним словом, "еліта третього сектору".

Часто маючи освіту з таких модних спеціальностей як public relationships, чи політологія, у голові активістів "Демальянсу" повна каша - так само як і в більшості випускників даних спеціальностей 2000-2010-х років. Однак на відміну від решти однокурсників ці пішли працювати за фахом. Їй-бо, краще б вони цього не робили - навіть праця на чорних трансплантологів, чи наркобариг принесла б менше суспільної шкоди.

Пригадую, як кілька років тому члени тоді ще громадської організації "Демократичний альянс" з піною в роті доводили мені прогресивність політики Піночета: мовляв, з корупцією боровся, підприємництво заохочував. Його попередника Сальвадора Альєнде, скинутого шляхом військового путчу, іменували не інакше як "комуняка". Лили сльози за грецьким режимом Чорних полковників.

Мікс із популістських "європейських цінностей", ринкового фундаменталізму, клерикалізму, відвертих забобонів, лютого антикомунізму і цілої низки взаємовиключних параграфів - приблизно таку характеристику можна було б дати їх політичному кредо. Втім, погляди тут не головне, адже першочерговим бажанням хлопчиків та дівчаток було оновити владу, привівши у виборні та виконавчі органи "нові обличчя" - тобто себе.

Звідки там взялись мракобісні клерикальні мотиви? Насамперед організація успадкувала їх від своєї попередниці — ВМГО “Християнсько-демократична Молодь України”.

Огиднішої ідеології, Марксом присягаюсь, у всій Європі не сшукати. Християнські демократи, це як накажете розуміти? Щось із серії "ісламісти за світськість", "бджоли проти меду", “ультрас за мир”. Українці вже давно змирилися з ротацією оксюморонів на кшталт "націонал-демократи", “православні комуністи”, “російськомовні бандерівці”; тепер же до цього переліку додався іще один — більш притаманний європейському простору.

"Політична партія «Демократичний Альянс» керується принципами християнсько-демократичної ідеології і діє як правоцентристська. Серед найперших завдань діяльності партії - мобілізація громадян на тотальну боротьбу з корупцією", - йшлося у стартовому прес-релізі новоутвореної платформи два роки тому.

До слова, найкраще, чого навчились учорашні НГОшники й сьогоднішні партійці - це розсилати прес-релізи. Трохи гірше - давати брифінги. Благо, українська журналістика настільки деградувала, що навіть останній шахрай почуватиметься у спілкуванні з "акулами пера" справжнім королем ситуації. На цьому таланти християнських демократів вичерпуються. А навіщо більше? Якщо торгувати їблом, розповідаючи якомусь "5 каналу" про корупцію, люстрацію та потребу у "нових обличчях", в Україні є достатньою умовою, щоб зажити такої-сякої електоральної слави.

Як повилазили на світ божий усі ці "нові обличчя"? Карти самі йшли їм до рук, адже Україна часів Януковича стала натуральним розсадником для різних сортів пройдисвітів - борців за демократію та свободу слова. На "справу демократії" сюди вивалювались цілі валізи доларів від європейських й американських партнерів, тож кожен “перспективний політик західного тпу” міг дозволити собі достатньо безтурботне існування, разом із тим присвячуючи час нищівній критиці кривавого режиму. Підтримувати подібні проекти у якості “технічних” не скупилась й вітчизняна буржуазія.

Не думав, що скажу такі слова, але... безпрецедентна свобода висловлювань та критики того часу давала "борцям за демократію" практично необмежене поле для діяльності. Особливо, якщо у приціл потрапляла фінансово-промислова група під назвою "Сі'мя", а решта гравців толерантно оминалася стороною.

Хто б сумнівався, Євромайдан став їхнім зоряним часом. Нехай “Демальянс” і губився на тлі куди більш потужних ультраправих організацій, але свою долю симпатиків серед лохуватого столичного електорату таки знайшов. 25 травня на виборах до Київради партія все ж прорвалася.

Те, що ЛГБТ-активіста “Демократичний альянс” послав, не стало для мене ані сюрпризом, ані відкриттям. Зрештою, християнська демократія є доволі зручним конструктом, аби одночасно бравувати власною європейськістю й загравати з найупертішими консервативними упередженнями бюргера. І навіть те, що цей скандал був темою №2 після кривавих подій на Сході, також не викликало мого подиву.

Я задумався тільки над тим, що навіть з Європи українська політика здатна калькувати лише найогиднішу посередність, дрімучість та сірість.

Нацисти зі “Свободи” і “Правого сектору” принаймні заслуговують на те, аби їх ненавидіти. Можна вибухати обуренням щодо злодійкуватих “батьківщинців” і “регіоналів”. Іноді можна вражатись їхній зухвалості у налагодженні відкатів, або геніальним корупційним схемам. А на що заслуговує миршавий правоцентристський грантожер зі своїми балачками про велодоріжки та чесних чиновників? Усе, на що він здатен — це нескінченно говорити про християнські цінності, європейський досвід одноіменних партій, і водночас “на ничку” сумувати за старими-добрими часами Піночета.

Боже, якщо ти є, пошли нам витримки, аби праведного класового гніву вистачило й на них. А ще, не введи наш народ у гріх заборони абортів. Врятуй від зомбі-апокаліпсису.

Андрій Мовчан

Читати по темі:

Питер Михайленко Легитимизация правления олигархов

Андрей Манчук Come as you are

Майк Вайсброт С такими друзьями как МВФ и враги не нужны

Андрій Мовчан Небесна олігархія

Агата Пызик Права женщин и волнения в Украине

Сергей Киричук Европа против войны

Олег Ясинский Вопросы о майданах