Козак на гербі: протестний досвід для сьогодення

Проблема української символіки є проблемою цілісного бачення історії України – у всій її складності та численних прихованих протиріччях. Це засвідчила гостра суспільна критика офіційного проекту великого гербу, який презентували днями чиновники. Якою є природа цього несприйняття? Очевидно, це не претензії до неоковирних шкарпеток київського архангела чи натуралістичного зображення статевих ознак галицького лева. Критичні зауваження стосуються серйозних засадничих питань. Насамперед, герб критикують за пропагування архаїчних стереотипів. Геральдика європейських країн також несе в собі елементи середньовіччя – однак вона складалася віками, ще за феодально-монархічних часів. Тоді як сучасна Україна постала в ХХ сторіччі, і заслуговує на символи іншого штибу.

Критики слушно зазначають: великий герб має містити символи всіх регіонів країни, а не тільки Львова та Києва – аби хоча б візуально, на емоційному рівні «зшити розділену націю». Але питання у тому, якими мають бути ці символи. Враховуючи, що національна українська шляхта так і не змогла відбудувати свою державу, програвши боротьбу польській та литовській, а, згодом, і московській верхівці, варто було б звернутися до народних символів, близьких до робітничого та селянського руху, а отже наповнених революційним протестним змістом.

Проект великого герба Олексія Кохана – який свого часу прославився антибандерівськими карикатурами у журналі «Перець» – увінчується фігурою озброєного мушкетом козака, який, згідно Конституції, є обов'язковим елементом компонування українського гербу. Тому ми зупинимось на символі українського козацтва і спробуємо з'ясувати його значення в контексті сьогодення. Для цього ми будемо відштовхуватися від двох ключових тез відносно ролі і значення козацтва: його соціально-класової та організаційної функції. Адже існуюча політична система країни багато в чому позначена кризою в цих двох площинах суспільного буття.

Наша держава вже тридцять років перебуває на задвірках світового капіталу, а неоліберальні експерименти в економіці лише поглибили відставання від розвинених країн Заходу. Міжнародний капітал давно тримає економіку в залежності від зовнішніх позик, а посилення цього «міжнародного партнерства» сприяє остаточній деіндустріалізації України. Вона знаходиться у залежності від зовнішніх сил та поділена між фінансово-політичними кланами, які традиційно спекулюють на протиставленні окремих регіонів, на ґрунті їх особливостей – мови, історичної пам'яті та конфесійної приналежності. Подібні проблеми свого часу вирішувалися у іншій ситуації українським козацтвом. На зламі феодальної та капіталістичної епохи, балансуючи між васалітетом та самоврядуванням, воно виокремилося у самобутню спільноту, яка вдалася до перших революційно-демократичних перетворень в нашій історії.

«І не любила Україна ні царя, ні пана, а скомпонувала собі козацтво, єсть то істеє брацтво, куди кожний пристаючи, був братом других – чи був він преж того паном, чи невольником, аби християнини, і були козаки між собою всі рівні, і старшини вибирались на раді і повинні були слуговати всім по слову Христовому, і жадної помпи панської і титула не було між козаками» – писалося про це в «Книзі буття українського народу», яка стала маніфестом забороненого царатом Кирило-Мефодієвського братства.

Її автор Микола Костомаров запропонував емансипативне бачення української історії, викриваючи грабіжницьку політику пануючих верств: «як поробили собі багато богів, то з тим укупі поробили багато царів, бо як у кожному кутку був свій бог, так у кожному кутку став свій цар, і стали люди биться за своїх царів, і пуще стала земля поливатися кров'ю і усіватися попелом і костями, і умножились на всім світі горе, біднота і хороба, і нещастя, і незгода... І ті царі лукаві побрали з людей таких, що були сильніші, aбо їм нужніші, і назвали їх панами, а других людей поробили їх невольниками, і умножились на землі горе, біднота і хороба, і нещастя, і незгода».

Як зазначав Костомаров, Литва, Польща та Московщина віками перебували у ярмі пансько-монархічного врядування – тоді як в Україні утворилася демократична козацька верства з ознаками низового республіканізму. На думку кирило-мефодіївських братчиків, саме така антипанська та антицарська Україна мала об'єднати слов'янські народи в спільну демократичну федерацію, аби подолати у такий спосіб застарілу міжнаціональну і міжконфесійну ворожнечу.

Соціальною передумовою виникнення козацтва стала фільваркова система ведення феодального господарства, що виникла на світанку капіталізму. Європейський ринок заохочував експорт сировини – передусім збіжжя та прядива – і східноєвропейські феодали посилили експлуатацію залежних селян, одночасно позбавляючи їх землі. Феодали накопичували готівкову грошову масу, яка ставала єдиним універсальним засобом обміну для зростаючих ринків збуту. А пригноблені селяни – разом із збіднілими шляхтичами й містянами – активно колонізували прикордонні терени Придніпров'я.

«Віслицький статут» у Польщі та «Привілей Казимира» у Литві сприяли тотальному закріпаченню українського селянства. Фільваркове господарство ставало комплексним. Воно спеціалізувалось на скотарстві, селітроварінні, землеробстві та різного роду промислах – а на фільваркових господарствах працювали здебільшого кріпаки. Відтак, феодальний гніт та нові умови ведення господарства – як наслідок впливу ранньокапіталистичних відносин – ставали головними передумовами масового переселення селян і зубожілих містян, які втікали від своїх господарів, брали у руки зброю та формували соціальну верству козацтва.

«Щодалі втечі частішали. Про це маємо певну можливість судити із слів польського поета Збилітовського, який, передаючи занепокоєння феодалів у зв’язку з втечею українських селян, писав:

Що нас жде, якщо будемо села свої руйнувати,
Своїх хлопів, як завжди, в біді полишати?
Вже неорана нива батьків бур’яном заростає,
Бо останній наш хлоп із неволі тікає» – читаємо ми про це в «Історії козацтв» Володимира Голобуцького.

Біглі кріпаки і збіднілі міщани намагалися заснувати нове суспільство, звільнене від феодального визиску та нерівності. «Кожний, хто прибув на козацькі землі, вважався вільною людиною і здобував право користуватися господарськими угіддями на рівні з усіма і брати участь в самоуправлінні, в тому числі в обранні старшини – отаманів, суддів, писарів. Водночас кожен повинен був зі зброєю в руках охороняти поселення, виступати в похід тощо. Козацька громада, незважаючи на соціальну диференціацію її членів, в цілому була демократичною організацією, яка протиставила себе феодальній державі. А це викликало велику симпатію у всіх знедолених, пробуджувало в них прагнення свободи» – пише про цю специфіку Голобуцький.

Народна Рада – найвизначніший представницький орган своєї доби, був організаційним ядром, навколо якого існувала козацька громада.

«Це товариство являло собою таке ж «народоправство» на півдні Росії, але тільки в більш широкій ступені розвитку, яке було «народоправством» у Пскові й у Новгороді, на півночі Русі; що робив вічовий дзвін на півночі, то робили литаври на півдні: і вічовий дзвін, і литаври своїми звуками скликали народ, незалежно від звання і стану, на площу для вирішення найважливіших питань країни, подібно до того, як вирішують в даний час свої справи вільні громадяни швейцарських кантонів або американських штатів. Зовнішнім проявом цієї громади була рада (від слова «радиться» – радитися), військова рада, народне віче. На цій раді могли бути присутніми всі без винятку січові козаки, починаючи від військової старшини і закінчуючи простою «сіромашнею», або «простонароддям, черню». Тут панувала цілковита рівність між усіма членами громади: кожен користувався однаковим правом голосу, кожен міг відкидати пропозиції іншого і замість того пропонувати власні плани і міркування, але зате що вирішено було більшістю голосів на раді, то було необхідним і обов'язковим для всіх. Запорожська громада доходила до повного ідеалу, невідомого ні в стародавньому, ні в середньому, ні в новому століттях; пануючий тут принцип рівності проходив скрізь: під час загальних зборів, при виборах військової старшини, управлінні січовим, управлінні паланочним, у всіх запорізьких школах, при загальній трапезі, при розділі майна і в приватному житті по куренях. Ні знатність роду, ні станове походження, ні старшинство років не мали в Січі ніякого значення; лише особисті чесноти, тобто хоробрість, досвід, розум, винахідливість бралися до уваги» – пише про це Дмитро Яворницький.

Ця форма демократичного самоврядування стала об'єктом ідеалізації наступних поколінь – хоча козацьке суспільство ніколи не було справді егалітарним. Багаті селяни наймали своїх «братів» на роботу, визискуючи їх працю, а заможна верхівка постійно зраджувала інтереси низів. Але козацький устрій, з широкими можливостями самоврядування, мав шанси посприяти розбудові ранніх капіталістичних відносин – що було за своєю суттю революційним. Зокрема, на канівській та черкаській землі постало вільне ремісництво, характерне для міст західної Європи.

«Прогресивне значення втеч кріпаків і тут і там виявилось не тільки в тому, що вони сприяли розвитку виробничих сил суспільства. Втечі були ознакою розкладу, хай навіть мало розвинутого, феодально-кріпосницького ладу, стверджуючи цим прагнення селян визволитись від тяжкого феодального гніту. Вже сама поява у країні такого вільного, як козацтво, населення (переважно сільського) свідчила про можливість обійтися без феодалів. Це мало велике революціонізуюче значення для покріпачених людей. До цього додамо, що козаками ставали не тільки втікачі від феодального гніту» – дізнаємося про ці процеси у Голобуцького.

Передумови виникнення козацтва та його подальше становлення можуть розглядатися як перший досвід соціально-класової боротьби, на якому згодом постало неприйняття монархізму, відраза до панської ієрархії та заперечення майнової нерівності. На превеликий жаль, козацтво сприймається як символ мононаціональної державності. Сучасна націоналістична парадигма використовує образ козака з негативною приставкою «анти»: антипольський, антиросійський, антиєврейський – попри те, що вихідними ворогами козацтва були панство і шляхта, а сам козацький рух – як, зрештою, і шляхетство – був у ті часи інтернаціональним явищем.

«Особи, наближені до запорозьких козаків, залишили про них різні спогади, та однаково свідчать, що в Січі можна було зустріти всякі народності, мало не з усього світу – українців, поляків, литовців, білорусів, великоросів, донців, болгар, волохів, чорногорців, татар, турків, євреїв, калмиків, німців, французів, італійців, іспанців і англійців» – засвідчує Яворницький.

Цей прилад є актуальним. Адже громадяни нашої країни знову змушені полишати свою батьківщину – периферійну колонію європейського капіталу – шукаючи кращого життя десь ближче до його центру. Сучасна еліта вибудувала гнучку форму гегемонії, що експлуатує протиріччя між сходом та заходом України. Стійкість цієї гегемонії, яка лише посилюється в умовах агресивної конкуренції можновладців, забезпечується потужним зовнішнім впливом, а прості посполиті знову втікають – щоправда, не в бік незайманого Дикого поля, а на «цивілізований Захід». Аби зупинити ці згубні процеси, українці мають принципово змінити форму соціальних відносин. А для цього стане у нагоді революційний козацький досвід.

Так, на гербі України могли бути присутні модерні символи – але вони не на часі у деіндустріалізованій пострадянській країні, де занепали наука, освіта та виробництво. Козак із мушкетом є за таких умов не найгіршим державним символом – позаяк він вказує на шлях соціально-класового протесту. А саме ця протестна універсальність об'єднує наразі український народ – оскільки кожен з нас є свідком несправедливості, кожен втрачає більше, ніж набуває, кожен потерпає від визисків у кризовому суспільстві ринкового капіталу.

Юрій Ісаєв

Читайте по теме:

Андрей Манчук. Триста лет мифологии

Павло Грабовський. Українські еліти боролися лише за власне панування

Андрій Бондаренко. Актуалізація лівого руху в Галичині можлива

Ян Ретс. Казочка про українську революцію

Валерий Солдатенко. Я знаю, что такое украинская революция

Андрей Манчук. Киев. Традиция Первомая

Микола Скрипник. Ленін та національна справа

Володимир Чемерис. Чемериські війни

Андрей Манчук. Миранда в Киеве