Актуалізація лівого руху в Галичині можлива

Цього року якраз минає друге десятиліття з моменту утворення української держави. І я думаю, тема, яку ми сьогодні обговорюємо, в цьому плані дуже символічна – вона показує доволі масштабний крах усіх тих ідей та надій, які вирували в головах галичан 20 років тому. Багато хто, ще продовжує захищати життєздатність тих ідей, однак, заперечувати наявність глибокої суспільно-політичної кризи сьогодні досить важко.

Чому ми говоримо про лівий рух? Тому, що соціалістична теорія, власне, і була розвинена як відповідь на численні серйозні проблеми, які принесла з собою індустріалізація та урбанізація західного світу. Ми живемо у 21 столітті, проте, немає підстав стверджувати, що ті негаразди, які нас переслідують сьогодні, принципово відрізняються від тих, які переслідували людей дев'ятнадцятого століття. Інакше кажучи, тодішні проблеми так і не були подолані, або їхнє розв'язання виявилося неглибоким. На Заході ліва думка – це важлива альтернативна точка відліку, яка допомагає досягати певного суспільного балансу – якщо є правий дискурс, то має бути і лівий. У нас же ж на Галичині багато хто сумнівається навіть в існуванні правого дискурсу, не кажучи про лівий.

Не буду задавати ніякої інтриги і відразу ж зізнаюся – особисто я вважаю, що лівий рух в Галичині зараз неможливий і ще довго буде неможливим. Спробую навести кілька аргументів. Соціалізм у своїй класичній формі, повторюся, виник як реакція на ті нові виклики, які спричинила модернізація західного світу півтора століття тому. Причому, соціалізм має дуже принципову відмінність від інших ідеологій, які теж намагалися зарадити тодішнім проблемам – консерватизму чи, наприклад, лібералізму. Я маю на увазі ставлення до модерності. Якщо консерватизм заперечує модернізаційні процеси, а лібералізм, навпаки, возвеличує, то соціалізм ставиться до них, скажімо так, діалектично – з одного боку, стверджує їхній негативний характер, а з іншого – приймає як інструмент, який теж може бути корисним. Це дуже добре видно на прикладі одного з головних понять лівої теорії – емансипації. Це дуже модерне поняття. Воно критикує модерність з точки зору самої модерності. Звичайно, тут слід було б сформулювати і пояснити таку тезу детальніше, однак, думаю зараз можна цей момент пропустити.

Отже, лівий рух для своєї появи і нормального розвитку вимагає, так би мовити, високої модерної свідомості. На Заході така свідомість серед робітничого класу розвинулася за довгі десятиліття жорстокої боротьби за свої права. Якщо ми поглянемо на Галичину, то тут трохи інша специфіка. Я не є професійним істориком і можу помилятися, тому постарався підібрати загальновизнані і більш-менш базові факти. Так, згадаю про те, що до другої світової війни Галичину обминула інтенсивна індустріалізація. Нафтовий промисел у Бориславі все-таки був винятком. Тому, модернізація поширювалася тут іншими шляхами. Грубо кажучи, галицький український народ модернізувало просвітництво Австро-угорської монархії та греко-католицьких священників. Тобто, доволі поверхневі в даному випадку фактори, які не зачіпали глибинного укладу місцевих українців. Франко, звичайно, існував і творив, але будьмо щирі – чи вдалося йому відчутно «лупнути сю скалу»? Згодом конституювання себе у сучасних просторах відбувалося через модерний таки концепт «нації», однак, очевидно, що, на українському ґрунті цей концепт набув доволі не модерного забарвлення. Тому, мейнстрімний галицький національно-визвольний рух – це аж ніяк не соціальна емансипація. Це романтична немодерна боротьба за кров і землю.

Малодослідженим є явище модернізації галичан радянською владою. Однак, можна констатувати, що надто великих успіхів цей процес не мав. Як доказ наведу приклад суттєвого зв'язку між галицьким містом та селом. Повсякденні практики галичан принципово охоплювали ці два різних простори. Така недиференційованість свідчить про незавершеність та розмитість модерних ідентичностей. Ще один приклад – стійке існування ненуклеарної форми сім'ї. Тобто, для галичанина родина це не лише тато-мама чи син-донька.

Сучасне молоде покоління, звісно, набагато більше вписане в міський дискурс. Однак, такі, можливо, фактори як звичка слідувати традиціям та великий вплив родинних цінностей, відчутно пригальмували становлення справді високої модерної свідомості. Галицька молодь емансипується, однак, спрощено кажучи, пішла шляхом меншого опору – шляхом ліберальної, чи точніше неоліберальної емансипації. Тобто, споживацької емансипації, яка не ставить під сумнів своїх модерних передумов, як це робить ліва емансипація. І дуже шкода, адже сьогодні існує дуже багато проблем, оптикою для виявлення яких володіє лише лівий дискурс.

Отже, на мою думку, повноцінний лівий рух, як сила, яка буде здатна реально впливати на суспільно-політичні процеси у Галичині, на жаль неможливий. Звичайно, можуть виникати такі собі, скажімо, гуртки по інтересах, однак, про політичний рух тут не йдеться.

Однак, я припускаю, що актуалізація лівого руху в Галичині таки можлива. Однак, лише на рівні інтелектуальної тези. Тобто, цілком можливо, що галицькі інтелектуали нарешті переростуть неприйняття лівого дискурсу і почнуть його розвивати та впроваджувати – на індивідуальному рівні, на рівні таких собі інтелектуальних маркерів у публічному та освітньому просторах. Втім, ситуація тут теж доволі запущена. Взагалі, на мою думку, в Україні прийняття чи не прийняття лівого дискурсу є досить показовим свідченням інтелектуальної зрілості. Адже, якою є головна функція інтелектуалів? Критично розширювати межі існуючих дискурсів та виходити за межі загальноприйнятих стереотипів та побутового знання – докси, якщо скористатися давньогрецьким терміном. У випадку України такою доксою є ті романтичні, національні, ксенофобські міфи, які місцеві інтелектуали чомусь продовжують репродукувати і пропагувати. Я не розумію як це ще досі можливо. Однак, така псевдо-інтелектуальна практика все ще домінує – навіть якщо міфи і стереотипи формулювати з допомогою категоріального апарату Канта чи Хайдегера, вони все-одно залишаються міфами та стереотипами, несумнісними із справжнім критичним інтелектуальним знанням.

Андрій Бондаренко

доктор філософії (PhD), працівник Центру міської історії Центрально-Східної Європи у Львові.