Не бійтеся бути лівими

Під час акції протесту проти Житлового кодексу я слухав, як оратор від громадської організації «Демократичний альянс» натхненно розповідав про необхідність посилення вільної конкуренції на ринку житлово-комунальних послуг. На його думку, це мало б стати позитивною альтернативою реформаторським планам Миколи Азарова. Я спробував дискутувати про це з кількома знайомими та колегами, що також завітали на «житлову» акцію — але швидко переконався, що більшість з них цілком поділяє вказану точку зору. Як виявилося, пересічні представники нашого громадянського суспільства ще дотепер вважають, що здирницькі реформи є особистою ініціативою «бандитського донецького уряду». Ба більше — загалом, вони зовсім не проти ліберальних реформ. Один з моїх співрозмовників щиро зауважив, що, хоча ситуацію з Трудовим та Пенсійним кодексом варто використовувати заради святої справи боротьби із «антиукраїнським режимом», «оптимізація соціального законодавства» все одно конче потрібна країні. Адже, під час кризи «не має бути місця для соціального популізму».

Складалося враження, що деякі з цих людей прагнуть боротися не з ліберальною політикою як такою — а, головним чином, з «табачниками» та «януковичами». І якщо б тези азарівських реформ виголошувалися гарною українською мовою, вустами політика-«патріота», та перемежалися із ритуальними антикомуністичними інвективами ющенківських часів, багато хто з протестувальників завзято підтримав би їхнє втілення у життя.

Більшість ліберальних активістів справді виступають проти «поганих» «неукраїнських» політиків та репрезентованих ними політичних сил — але не проти економічної системи, яка продукує антисоціальну політику, що її послідовно проводили усі уряди ринкової України. Проте, реформи кабінету Азарова аж ніяк не можна розглядати як суто українську проблему, властиву для «олігархічного пострадянського капіталізму». Адже вони є складовою частиною загальносвітового наступу на соціальні права трудівників, обумовленого системною кризою капіталістичної моделі, масштаби якої дедалі більше даються взнаки в різних куточках планети. Намагання просунути жорсткі антисоціальні реформи фіксуються зараз скрізь — від Греції, Іспанії, Британії, до заокеанського Вісконсину та інших штатів найпотужнішої «демократичної» держави планети. І «розпальцовані» міністри Азарова намагаються робити те саме, що роблять зараз добре виховані чиновники «Старої Європи» та США — які також прагнуть подолати наслідки кризи за рахунок народних мас. Ба навіть більше —  наші урядовці форсують «непопулярні» реформи саме на вимогу «світової демократичної спільноти», яка безапеляційно продавлює їх через кредитний шантаж МВФ.

Отже, антисоціальний вектор політики української буржуазії насправді не залежить від політичних персоналій чи партійних квитків. Немає жодного сумніву: будь-хто з українських «демократичних опозиціонерів» без зайвих рефлексій проштовхував б зараз драконівські кодекси, за які вони критикують Партію Регіонів. І зовсім не факт, що представники «громадянського суспільства» одностайно виходили б тоді на протестні акції.

Показовий інцидент із транспарантом «Проти житлового рабства! Проти капіталізму!», — поява якого на акції викликала справжню істерику в деяких представників НГО, — лише засвідчив твердокам’яну стійкість засад цього ліберального фундаменталізму. Вони цілком щиро прагнуть опиратися ринковими реформами за допомогою поглиблення ринкових реформ. Вони хочуть боротися із наслідками розбудови капіталістичної економіки за допомогою розбудови «правильного» капіталізму — і беруть собі за взірець ті самі країни, досвід яких щойно засвідчив банкрутство ринкового догматизму. А головне, згідно із класичною практикою «виключення тих голосів, які підважують сам ліберальний консенсус, що вихваляє свободу слова та плюралізм», вони відчайдушно опираються спробам виголосити антикапіталістичну альтернативу сучасному стану речей. Вони роблять усе, щоби її не можна було поставити на порядок денний перед українським суспільством, і у такий спосіб вказати йому на єдиний шлях до порятунку.  

Це виключення лівої оцінки капіталістичної системи — як справжнього чинника сучасної кризи — загрожує позбавити перспективи майбутні соціальні протести, які є цілком реальними у не дуже віддаленому проміжку часу. Правляча коаліція має намір прискорити прийняття непопулярних кодексів та законів, аби протягти їх через парламент у «мертвий сезон» літніх відпусток та садово-городніх робіт. Але доведені до відчаю люди можуть вийти на вулицю взимку чи восени — навіть попри загальну апатію розчарованих у політиках мас. Проте, за відсутністю публічно-артикульованої критики капіталізму, ці протести можуть перетворитися на чергову серію мильної опери на Майдані. Їхні учасники не вимагатимуть ґрунтовної зміни політичних та економічних засад сучасного суспільства — про що говорять зараз на європейських площах (а вже самий факт виголошення цих вимог є важливим для соціалістичної перспективи). Вони знову наосліп боротимуться за владу для справжніх ефективних реформаторів — «чесних, патріотичних, проукраїнських» політиків із ринковими тарганами у голові. За таких умов народний протест зійде нанівець — або ж, його вкотре використають задля рокіровки владних еліт. А нові месії одразу позасукують рукави вишиванок, аби ще вправніше «оптимізовувати» трудове й соціальне законодавство. 

Так, ліві повинні відкидати сектантство. Вони мають брати участь у широкій коаліційній боротьбі проти неоліберальних реформ — навіть розуміючи, що ці ар’єргардні бої здатні лише відтягнути їхнє втілення у життя. Але ліві мусять вголос висловлювати свою позицію та пропонувати власні шляхи виходу з соціальної кризи. Не варто лякатися свого чільного гасла — гасла боротьби із капіталізмом, пасивно лишаючи ініціативу в руках ліберальної спільноти — яка й надалі «демократично» намагатиметься закрити нам рота. Світові події засвідчують: саме капіталістична система несе відповідальність за кризу, наслідком якої є глобальна хвиля антисоціальних реформ. Це не провокаційна лівацька теза, а проста констатація факту, з якою погоджуються сьогодні навіть люди дуже поміркованих переконань. І протестувальники на майданах Каїру, Мадриду, Парижу, Афін та Барселони не соромляться наголошувати на цьому висновку.  

Зрештою, тільки така самостійна політика, спрямована на просування власної політичної позиції — яка має бути вкинута у свідомість мас — може призвести до формування впливового лівого руху, з різними течіями, об’єднаними загальною метою антикапіталістичної боротьби. І тільки такий політичний рух може висунути альтернативну програму дій — на противагу ліберальним рецептам «кримінальних олігархів» та «демократичних опозиціонерів».

Не слід боятися бути лівими. Бійтеся того, що ліві звикнуть відмовлятися від своїх гасел — а отже, від шансу донести їх до суспільства.