Виклик гегемонії

Я пам’ятаю дев’яності роки – коли будь-яка згадка про соціалізм, марксизм, чи то про історичні постаті, пов’язані із історичним розвитком цих потужних ідеологічних рухів, викликала змішану реакцію відрази та страху – нібито поруч засмерділо пекельною сіркою.  

Демонізовані Маркс та Ленін перетворилися тоді на справжнісіньких привидів. Це були примари, яких відлякували геть від навчальних закладів та інтелектуальних тусівок, якими жахали юних студентів та заклинали своїх ворогів. Будь яка спроба дискутувати на тему лівої ідеології миттєво зводилася до проголошення інвектив на її адресу – навіть якщо полум’яний критик злочинів комунізму ще донедавна робив успішну кар’єру на родючій партійній ниві.

Нам казали, що ліва ідеологія викинута на звалище історії, як архаїчний непотріб. Але виголошували цю тезу занадто пристрасно – нібито мова йшла не про небіжчика, якого закопано та забуто, а про живу людину, яка щойно вийшла з кімнати – і всі дивляться на двері помешкання, очікуючи на її повернення. Багато хто з тих, хто співав тоді панахиду марксизмові, вже бачили: розбудова ринкової України, попри власне бажання, змушує занадто часто згадувати «догмати» табуїзованого марксизму – коли мова йде про специфіку початкового накопичення капіталу, визиск заради надприбутків, сваволю приватних власників, хронічне безробіття, системні соціальні проблеми, та інші родові плями капіталізму, про які згадувалось у хрестоматіях радянського істмату – і які раптово стали нашим життям.

Старий кріт історії поволі рив українську землю. І за кільканадцять років, з початком економічної кризи, марксизм повертається в університетські аудиторії та на шпальти бізнесових видань. Дехто відкрив для себе, що слова «капіталізм», «імперіалізм», «буржуазія» чи «робітничий клас» не є реліктовими кліше з радянського пропагандистського лексикону – як це втлумачували нам у дев’яності – але втілюють у собі реальні явища, відношення та поняття, які, врешті, безпосередньо визначають буття кожного українця.

Втім, цей історичний камбек лише розпочинається. Адже, попри кричущу актуальність лівого аналізу капіталістичної сучасності України, ліва ідеологія по сей час лишається на периферії суспільної думки – у своєрідному інтелектуальному гетто для академічних марксистів та «позапартійних» активістів. А отже, вона позбавлена можливостей реального впливу на суспільне та політичне життя у країні.

Маргіналізовані ліві відгородилися від народу, та опинилися у своєрідному гето. Ця штучно утворена ізоляція є наслідком ідеологічної гегемонії пануючого класу. Позаяк еліти перешкоджають посиленню своїх супротивників, аби вони не повернули собі вплив на поневолені маси.

Ліберально-націоналістичний консенсус, що домінує в українському суспільстві, цілковито виключає ліву позицію – але, натомість, відверто толерує ультраправу ксенофобську ідеологію, яка лишається потужною зброєю боротьби із потенційним ідеологічним реваншем лівих. Націоналізм, який є світською релігією вітчизняної інтелігенції, дозволяє спрямовувати соціальне невдоволення проти зовнішніх та внутрішніх ворогів – що забезпечує недоторканість можновладців та сприяє політичному успіху нацистських сил. Заради цього працює справжня фабрика по виготовленню квазіісторичних патріотичних міфів, які роздмухують ворожнечу. Заради цього від молоді приховують потужний пласт вітчизняної лівої культури, каструючи вірші часів «розстріляного відродження». А також, загалом табуїзують історію українського лівого руху, прагнучи звести його до голодомору та сталінського терору.

Агресивна антикомуністична пропаганда, яка видається дещо дивною у країні, де ліві лишаються позаполітичними маргіналами, має метою превентивно дискредитувати будь-який позитивний проект соціалістичної альтернативи збанкрутілій ринковій системі. Псевдоліва Компартія України є зручним спаринг-партнером у цій грі націонал-лібералів. Адже вона втілює у собі мавповане зображення лівих – як проросійських шовіністів, безпринципних демагогів та спільників олігархічного капіталу. А поняття «ліві» дотепер асоціюється у масовій свідомості із Петром Симоненком – але не з альтернативним лівим рухом, про існування якого не має гадки переважна більшість громадян України.  

Гегемонія ліберально-націоналістичного консенсусу має метою збереження цього статус-кво. Адже воно гарантує стабільність панування грошових мішків та привілеї для їхньої ідеологічної клієнтели, яка добре навчена співати осанну божкам правого пантеону – від «мирного» НАТО до «ефективного» МВФ. Не дивно, що інтелектуальні кола та провідні ЗМІ намагаються ігнорувати лівий погляд на ситуацію у країні. Вони воліють, аби ліва ідеологія лишалася модною іграшкою для романтичних студентів-гуманітаріїв та субкультурної молоді. Вони бояться, що ці ідеї будуть сприйняті у суспільстві серйозно – як інструкція до практичної дії. Що гра у лівих перетвориться на системну політичну боротьбу із класовим пануванням буржуазії – яка має розпочатися боротьбою проти її ідеологічної гегемонії. 

Польський соціолог та публіцист Славомір Сєраковський пише про це на сторінках часопису «Критика політична», аналізуючи відомий «ленінський» текст філософа Славоя Жижека:

«…Коментування Леніна?! Чи автор, а з ним і читач, не наражаються на кпини? Вже у самих цих запитаннях криється правда про наше ставлення до ліберально-демократичного консенсусу, на який спирається сьогоднішній капіталізм. Він, звісно, дозволяє читати праці Леніна, адже в нас є свобода слова і трохи вільного часу. Але якщо наше бажання прочитати Леніна буде серйозним наміром, а не витівкою, якою живиться плюралістична ринкова система; якщо ми не перестрахуємося переліком злочинів, учинених ленінською спробою втілення в життя комуністичної утопії; якщо – іншими словами – не потрактуємо предмет «об’єктивно», нас звинуватять щонайменше в прийнятті застарілої ідеологічної позиції. Адже ліберальна гегемонія спирається на те, що сама засуджує – на виключення. Виключення тих голосів, які підважують сам ліберальний консенсус, що вихваляє свободу слова та плюралізм. Отже, на думку Жижека, «ленінська» позиція така: «Сьогодні справжня свобода мислення означає свободу підваження панівного ліберально-демократичного, «постідеологічного» консенсусу – або не означає нічого».

Ми мусимо кинути виклик ідейній гегемонії буржуазії, та врешті скасувати монополію правого ліберального дискурсу, який підім’яв під себе суспільну думку в нашій країні. Потрібно не лише розвивати ґрунтовну всебічну критику пануючої ідеології, але й поступово формувати впливовий лівий погляд на ситуацію в Україні – аби її громадяни змогли побачити її крізь критичну призму діалектичного аналізу.

Заради цього нам необхідно консолідувати наші інтелектуальні потуги та розгорнути позитивну дискусію різних течій лівої думки. Її учасники мають звернутися до актуальних соціально-економічних, політичних та культурних питань, справді значущих для більшості громадян України. Та навчитися доносити до загалу власну позицію щодо поточних, суспільно важливих подій. 

Не треба капітулювати перед пануючим правим дискурсом. Не треба відмовлятися від власної ідейної ідентичності, намагаючись сподобатися представникам ліберально-націоналістичного консенсусу. Нам варто бути собою, публічно декларувати свої позиції, говорити власною мовою, виборюючи право на те, аби ліва думка була почута в суспільстві.

І свого часу вона набуде матеріальної сили, опановуючи свідомість широких мас.

Андрій Манчук