Чемодан — вокзал — Росія

Посилати «на три букви» під час політичних суперечок більше не в тренді. І справа зовсім не у тому, що українське суспільство стало біль ґречним і набралося європейських аристократичних манер. Справа у іншому: просте посилання у пішу еротичну прогулянку для українських шовіністів уже звучить не переконливо. Тепер співгромадян, незгодних із політикою уряду модно посилати у еміграцію. На вокзал. А ще нагадати захопити валізу, і вказати напрямок на північний схід.

«Чемодан — вокзал — Росія», — без зайвих роздумів випалює патріот, зачувши бодай найменшу критику АТО або дій української армії. «Тоді їдь у Росію, комуняка!» — додає хтось, дізнавшись про ліві погляди свого візаві. Колись маргінальна, майже субкультурна кричалка українських націоналістів стала тепер загальновживаною.

Згадане вище «побажання» зі сфери логістики одного дня назавжди відкарбувалась у моїй пам'яті. Це було майже десять років тому — у ті далекі темні часи, коли ще дурним прищавим юнаком я був членом ультраправої організації УНА-УНСО.

7 листопада 2005 року, річниця Великої Жовтневої революції. Будучи повністю поглинутим націоналістичними міфами, тоді я й гадки не мав, наскільки визначнальною для світової історії була ця подія, і разом з іншими «побратимами» вважав її «москальським большевицьким переворотом».

Того дня у центрі столиці мала відбуватись традиційна демонстрація Комуністичної партії України і низки лівих організацій, що звісно не могло пройти повз нашу увагу. З самого ранку активісти різних правих угруповань почали стягуватись до Золотих Воріт в надії хоч якось зашкодити «комуняцькому шабашу».

Із підлітковим фетишистським трепетом ми чіпляли на передпліччя одне одному червоно-чорні пов'язки, розгортали прапори УНСО та ОУН. Поруч неквапливо збирались субтильні могилянці з Нацальянсу, а також історичні реконтруктори з Молодіжного націоналістичного конґресу. Кілька божевільних роздавали антисемітську газету «Український вибір» із закликом впровадити етнічні квоти у парламенті. Трохи осторонь, вбрані за останнім писком стилю casual, збирались динамівські ультрас з Української націонал-трудової партії, яка тоді робила перші спроби інструменталізувати нацистську субкультуру. Усі були налаштовані агресивно й рішуче.

Пристрасно вигукуючи «Комуняку — на гілляку!», вулицею Софіївською колона ультраправих спустилась на Майдан, де вже майоріли ненависні нам червоні прапори. До слова, мітинг «комуняк» виявився досить велелюдним — декілька тисяч учасників, серед яких було й чимало молоді. Аби уникнути сутичок, міліція перегородила Хрещатик щільним кордоном, що дуже засмутило спраглих до насильства «побратимів». Окремі бійки спалахували лише у «трубі» — підземному переході, де контроль міліції виявився послабленим.

— Хлопці, хто з вас може сказати кілька слів на камеру? — запопадливо спитав якийсь журналіст, простягаючи мікрофон з емблемою каналу НТН.

Як з'ясувалось вже через кілька років цим журналістом виявився широко відомий у вузьких колах анархіст Володимир Задирака. Зачувши його прохання, «побратими», що стояли довкола, мовчки похитали головою і потупили погляд. Кореспондент з надією все ж добитися синхрону, протягнув мікрофон у мій бік.

— Так, будь ласка, задвайте питання.

— Для чого ви сюди прийшли? — лукаво примружившись запитав репортер.

— Ми прагнемо не допустити проведення подібних мітингів у столиці України! Як у незалежній державі може відбуватись таке збіговисько? Це ганьба для всієї країни! Подивіться на цих людей, вони не достойні бути українськими громадянами. Вони — п'ята колона Москви! Я вважаю, що їх потрібно депортувати. Чемодан — вокзал — Росія!

— Дякую, — всміхнувся Задирака.

Це був перший у моєму житті коментар для преси.

Мітинг закінчився через годину і нічим особливим не запам'ятався, окрім химерної інтервенції художників із групи Р.Е.П. Націоналісти згорнули прапори й поволі розходились у напрямку своїх помешкань. Динамівські ультрас збились у згаю і вирушили на пошуки «недобитих» комсомольців. Не поспішали тільки дистриб'ютори «Українського вибору», які загрузли у суперечці із якимось пенсіонером на тему засилля іудеїв серед державної еліти.

«Чемодан — вокзал — Росія... Мабуть, це було вже зайвим. Занадто», — крутилось у мене в голові дорогою додому. Всередині щось сильно бентежило мене, підступала якась дивна тривога.

«Депортувати? Із цим я теж якось переборщив. Чорт, ввечері моє інтерв'ю побачить уся країна. Що про мене подумають? Фрік, несповна розуму, скажуть. Ні, я звісно, не люблю комуняк, але так щоб депортувати... Це вже на фашизм якийсь змахує. А я ж просто люблю Україну, націоналізм у цьому й полягає. Зрештою, моя покійна бабуся — прекрасна чуйна людина — вона постійно голосувала за комуністів, так що, її теж треба було депортувати? Як би я зреагував на таку постановку питання? Ні, маячня якась. Повна маячня... Комуняки, їх же серед моїх знайомих взагалі ніхто не підтримує, самі пенсіонери голосують. Ну, є ще якісь комсомольці, сектанти марксистські, але що з них взяти? Марксизм... з ним взагалі чорт ногу зломить, краще не думати про це. Головне, що хуйню якусь наплів журналісту. Навіщо я взагалі погодився на той коментар? Краще б відморозився як інші. Хвилювався ще».

Чим ближче був вечірній випуск новин, тим сильніше я переконувався у думці, що сказав нечувану дурницю. Єдине, чого я хотів у ті хвилини, щоб мій коментар вирізали з сюжету при монтажі. Я молився Всевишньому, у якого тоді іще вірив, аби не потрапити у телевізор!

«Чемодан — вокзал — Росія!», — рефреном повторювалося у думках. Й коли сюжет Задираки добігав кінця, я щиро зітхнув із полегшенням. Господь почув мої молитви!

Цей випадок навчив мене банальній істині: спершу думати, а потім говорити. Крім того я міцно замислився над власними позиціями, і вирішив присвятити найближчий час тому, аби як слід розібратись у політичних течіях. А щодо «чемодану» — так, мені було соромно.

І коли сьогодні я чую цю фразу від колосальної кількості людей, коли її без жодного вагання говорять респектабельні журналісти, політологи, експерти, мені стає не по собі. Їм не соромно!

Про що думають усі ці люди? Невже вони справді вважають, що шовіністична істерія буде тривати вічно? Невже не задумуються, як самі ж будуть озиратись на свою поведінку із дня завтрашнього? Суспільні настрої будуть змінюватись, причому змінюватись суттєво, кардинально. І похмілля виявиться дуже болючим.

Ми ще почуємо сотні слів виправдання на кшталт «час був таким», «усі так казали». Хто виявиться розумнішим, той підчищатиме свій фейсбук від старих записів, візьметься видаляти необдумано запощені шовіністичні картинки, заводити нові аккаунти. У кого будуть гроші й бажання кар'єри, будуть платити корпорації Google, щоб та зачистила кеш від міцних висловлювань, кинутих влітку 2014 року. Усе це робитимуть із таким самим завзяттям як у 90-ті роки, коли подалі від чужих очей палили свої комсомольські квитки.

Втім, це буде потім. А зараз не зупиняйтесь: «Чемодан — вокзал — Росія!»

Андрій Мовчан

Читати по темі

Светлана Циберганова Чтобы остаться людьми 

Анатолій Ткачук Текст розпачу

Юлія Малькіна Як і чому я пішла наліво 

Ален Бадью Бег по замкнутому кругу

Виктор Шапинов Концлагеря для Донбасса

Стивен Шенфилд Майдан: демократия или национализм?  

Питер Михайленко Военно-националистическая истерия

Андрій Мовчан Війна за карту