Текст розпачу

Я вважаю Майдан найбільшою і найтрагічнішою помилкою українців за останні двадцять років. Безглузда загибель сотень (господи, вже майже тисячі) людей, втрачені території, доведена до повного колапсу і так вже коматозна економіка, війна, яка невідомо-коли скінчиться…

Знаю, вже сотні разів чув (та й сам говорив це до певних пір): «А як інакше? Не було вибору. Вони перші почали. Янукович, Янукович, Янукович. Путін-Путін-Хуйло».

Прозрівати я почав після трагічної гибелі людей в Одесі, коли озвіріла наволоч почала писати коменти в стилі «печені колоради», «шашлики» і т.п. І не треба мені втирати, що це ФСБ-шники коменти строчать. Ні. Самі все, самі. Коли мене ледь не знудило, бо люди, які розказували, що вони за все хороше, що вони проти «совкового бидлізму», зарекомендували себе аж ніяк не краще. Коли протистояння перетворилося у війну гієн і шакалів. Отоді я почав думати. І згадувати ті речі, які лежали на виду, але на які просто заплющував очі. Тому що Янукович…

А проблема лежить – ні, не в іншій площині – в іншому масштабі. Нас підвела манія величі. Ми думали, що в цей глобалізаційний час Україна як держава щось важить на політичній карті (даруйте, якщо когось мої слова покороблять, але писатиму без еківоків, аби швидше дійшло). А важить вона лише як шмат землі, на якому два полярні світи міряються м’язами. Арена. Чергова шахова дошка. Одна із. І треба бути до краю наївними, аби думати, що якась зі сторін має наміри чимось допомогти цій дошці. Вона обом абсолютно байдужа. Окремим громадянам цих мегадержав, може, й ні – згоден; особливо якщо вони мають рідню в Україні. Але корпораціям, які усім заправляють – стовідсотково. Їх цікавить лише ринок збуту – продукції, нафти і газу, зброї, наркоти, а також джерело дешевої робсили та територій під виробництво. Ніяких сентиментів. Just business.

Передбачаю шквал звинувачень у тому, що я бездумно повторюю це за «росмедіа» та особисто за паном Кисельовим. Але, давайте замислимося. Як то кажуть, якщо ти параноїк, це ще не означає, що за тобою не стежать.

Після завершення холодної війни США скинуло Росію з великого рахунку держав-суперників. Та от, як на зло, замість алкаша ЄБНа прийшов бодрячок ВВП з маніакальною ідеєю реанімації СРСР у в максимально можливих межах. Мало того, ще й зміцнив дружні відносини з усіма впливовими світовими диктаторами, якими міг. Fuckin` shit, треба щось робити! І вони почали діяти. Тільки от благі наміри чомусь вели зовсім не до раю.

Згадаймо, до чого призводило усунення диктаторів. Югославія перетворилася в кубло міні-держав з економікою на рівні плінтуса, що й досі гризуться між собою. Роздiлений Ірак почав справно постачати наркотики на світовий ринок. Афганістан зруйнований. В Єгипті один за одним до влади приходять президенти, один за іншого реакцiйнiший. І плюс розгул ісламського фундаменталізму зі звірячим обличчям. В Лівії влада ледь-ледь знаходить сили відновлювати розгромлену країну і водночас воювати з бойовиками; схоже, відновлення займе десятиліття, не менше.  

Були, окремі позитивні випадки, на кшталт Тунісу, з котрого, фактично, пріснопам’ятна весна й почалася, і які на загальну картину мало впливали. Я навіть не ризикну сказати, чи був тут взагалі вплив Держдепа. Ймовірно, останній просто взяв Туніс за кальку, за зразок детонатора.

Зауважу, я оминаю увагою особистості диктаторів. Так, більшість з них ще ті наволочі, або ж вкрай неоднозначні політики. Справа в іншому – ліки виявилися страшнішими за саму хворобу: після повалення диктаторів простому населенню стало жити набагато гірше, нормалізація економіки займе десятиліття (це якщо до влади не прийде інший виродок), і коли порахувати кількість загиблих під час майданiв, і кількість замордованих тиранами, баланс вийде не на користь «демократичних» революцій. Все тому, що розносникам «домкратії» (запозичу це слово у сера Террі Пратчетта, хто знає – зрозуміє) на людей – начхати зі статуї Свободи. А східні диктатори, лояльні до США, нічим не кращі за вищезгаданих, ніколи не потрапляють у список претендентів на усунення.

Коли починаєш моделювати ситуацію майдану, вилазить надто багато нестиковок, аби повірити в таку красиву і просту версію «народ проти кривавого диктатора» (додайте Путіна за смаком).

1. Надто все шито білими нитками. Тільки-но все трохи заспокоювалося і народ вирішував розходитися, як ніби на замовлення то «беркути» журналістів відгамселять, то бандюки – Таню Чорновол. Дрова підкидалися в полум’я гніву, тільки-но тепочинало гаснути. Нічим іншим як саботажем у внутрішніх органах і підставами це не пояснити. При цьому Янукович, котрий робить вигляд, ніби нічого не відбувається взагалі, виглядає або кінченим циніком (що при його інтелектуальній величі вельми сумнівно), або… дійсно непоінформованим. Хтось дуже добре фільтрував інформацію, яка доходила до вух і очей екс-гаранта, аби вивести того прямо на гребінь хвилі і потім легенько підштовхнути.

2. Бойові загони мирного Майдану. Оксюмороном переможеш. Хлопці з «коктейлями Молотова» і ланцюгами, яких то називали провокаторами, то народом, що втратив терпець, причому дехто з них засвітився на відео, котре доводить їхню співпрацю з СБУ. Надто багато змінних залучено, i хтось використовує методику контрольованого хаосу. Народ ще мирний, значить, треба підбурити, але хитрим чином: довести до тієї точки, звідки не буде вороття.

3. Інформація про те, що снайпери стріляли в обидві сторони. Чому чинна влада поспилювала дерева зі слідами куль? Чому знищені речові докази? Чому ці постріли як дві краплі води схожі на постріли у Єгипті?

4. Законність імпічменту Януковича. Хто б що не говорив, а голосування депутатів, котрі побоюються, що от-от до зали увірвуться озброєні люди – це шапіто, а не політика. Єдиний законний варіант імпічменту стараннями законотворців був нереальний, зрозуміло. Тому майданівцям слід було погоджуватися на альтернативу перевиборiв. Але ж ні – хотілося всього і одразу. Наслідок – грубе порушення Конституції.

Тут я змушений відволіктися від моделювання ситуації і перейти до наслідків останнього пункту. Бо коли основний закон держави порушив ти, закріпивши це порушення на державному рівні – отже, Конституція не діє, і її може порушувати будь-хто. Що й розв’язало руки Путіну – адже саме Конституція гарантувала територіальну цілісність України, а також регламентувала питання щодо проведення референдумів. Тому ті, хто порушив власну Конституцію, яким чином вони можуть скаржитися про її порушення при від’єднанні Криму?

Залишалося лише апелювати до виконання будапештського меморандуму. Тільки от біда – меморандум підписаний, але не ратифікований. Так, Віденська конвенція змушує підписантів дотримуватися умов договору доти поки він не буде ратифікований чи анульований. Але Росія в черговий раз хитро вивернулася, наголосивши, що США, один із підписантів, підтримавши неконституційне зміщення Януковича, першими порушили меморандум. Чи думало американське керівництво, якому постійно було плювати на логіку й законність (якщо не можна, але дуже хочеться, то можна), – наприклад, мотивувавши напад на Ірак наявністю хімічної зброї, а потім її не знайшовши, – що шулера перехитрить інший шулер? З іншої сторони, Штати могли б наголосити на порушенні міжнародного права при анексії Криму. Якби не одне «але» з назвою Косово, до від’єднання якого США долучилися особливо активно. Тому за що боролись, на те й напоролись.

Отже, кого можна вважати підозрюваними? Путінські спецслужби? Путіну, при всій його зневазі до Януковича, кращої маріонетки було не знайти. А якщо глянути на тих, кому Янукович насолив особливо сильно? На середній клас (в тому числi Автомайдан), який так сподівався вже завтра налаштувати свій бізнес у Європі – а тут раптом такий облом? На олігархів штибу Коломойського, в яких віджимали бізнес, на тих же регіоналів, чий бізнес теж потрапив у фонд допомоги Сім’ї чи просто постраждав через покращувачів (група Льовочкіна і іже з ними)? Кожен з них окремо – не дуже значущі фактори. А от коли їх звести разом… Знову на гадку приходить контрольований хаос і невідомий маніпулятор. 

Звиняйте, люди з Майдану, ви не гравці, і навіть не пішаки. Ті, хто вами грають – самі пішаки. Останнім часом з уст самих регіоналів звучить інформація, що саме Льовочкін причетний до побиття студентів 30 листопада. Жаль, що ніхто не береться озвучити це офіційно. А якщо ще врахувати вплив Льовочкіна на Яценюка і Кличка, в пазлі починають з’являтися нові цікаві компоненти.

Та й грець з ними, чотирма пунктами. Навiть якщо версія «народ проти яника-путіна»була б кришталево правдивою, все одно не варто було допускати того, що сталося. Ми запустили маховик гніву такої сили, що тепер годі спинити. З обох сторін гинуть люди, і кожна сторона прагне помсти. Цей маховик захоплює нас самих у свої оберти і починає перемелювати…

Цікаво, що із двох сторін менше всіх у продовженні війни зацікавлена саме Росія – їй треба газ продавати, а то економіка падає, та й санкції дошкуляють. А от США не проти половити рибку в мутній воді. Їм не вперше продавати зброю обом воюючим сторонам, та й пiдопустити водночас російську економіку.

То чи маємо ми моральне право називати сепаратистами і зневажати тих людей зі східних областей, хто з однаковими страхом і недовірою відносяться якдо ЛНР-ДНР, так і до київської влади? Хто боїться кинути напризволяще рідні оселі і податися на захід, а тому гине від куль бандитів та випадкових обстрілів «рідної» артилерії та авіації? Апелювати ж до того, що живуть там люди із невисоким соціальним, інтелектуальним чи культурним рівнем (грубо кажучи люмпени, бидло, бандюки-гопники) – це за межею людської гідності. Дайте мені відеокамеру, і я вам зроблю нарізку з репортажів з львівською гопотою і подам це за «найкращих людей міста».

Зауважу, що сепаратистами їх обзивають в першу чергу ті ж ЗМI, що вчора прислужувалися регіоналам. Вчора підлизували донам, а сьогодні зі цмоканням відсмоктують шоколадонам. Таке враження, що останній незаангажований український журналіст помер давним-давно, в Таращанському лісі. І якщо на початку наші журналicти програвали російським у якості маячні, вилитої на аудиторію, то вже скоро вони засвоїли нескладний прийом: чим нахабніше брешеш – тим більше тобі вірять. Це як сусіди через стінку вмикають музику щонайгучніше, аби заглушити сусідську. У результаті замість музики – білий шум і головний біль.

Наприкінці я процитую Пратчетта:

«… Новий тиран з’являється у них щоп’ять років. Вони щось таке роблять і… – Теппік подумав. – Здається, вони його еле… еле… електують, – нерішуче скінчив він.

– Це щось схоже на те, що роблять з котами і бичками, так? Ну… Щоби вони не билися і були зовсім ручні.

Теппік поморщився.

– Чесно кажучи, не певний. Але, гадаю, що ні. В них є така спеціальна штука – домкратія, тобто кожен житель країни має право назвати нового тирана».

Так і живемо. Змінюємо одного тирана на іншого, старе ярмо на нове. Хочемо, аби новий президент був кращим за попереднього і притому самим нам не змінитися ні на йоту. А згадаймо, що народ має таких правителів, на яких заслуговує. Хочемо кращу владу – мусимо змінитися самі. Аби влада поважала нас і з нами рахувалася по замовчуванню, а не через Майдан, що нагадує збовтування лайна у відрі: скільки не збовтуй, воно все одно нагору спливе, хіба що форму змінить. А в нас ще й почало спливати таке древнє лайно мамонта як Кучма з Медведчуком на додачу. Хіба що хто здогадається вийняти лайно зсередини. Але тоді й збовтувати не буде потрібно. Щоправда, для початку треба позбутися лайна в собі.

«Майдан нас змінив. Ми вже інші» – чув це, та не вірю. Одиниці, може, змінив. Інших змінив у гіршу сторону, що підтверджують канібальські коменти до відео з одеською трагедією. Десятки ж мільйонів якими були, такими й залишилися, про що свідчить відсоток тих, хто проголосував за Кличка. Це ж такий самий рівень адекватності які в лохторату Льоні Космоса.

На нас чекає довга дорога. Та вже пора починати рухатися. І перший крок – змусити нашу владу за будь-яку ціну припинити цю братовбивчу війну. Бо, ще раз нагадую – такі війни тягнуться десятиліттями, то затихаючи, то розгораючись. І після них залишаються лише пожарища, без переможців і переможених. Не дамо тим, для кого «война как мать родна» ловити рибку в мутній воді. Бо коли придивишся, то не в воді ця рибка плаває, а в крові людській.

Анатолiй Ткачук

Читайте по теме:

Мария Муратова. Чего добился майдан?

Андрей Манчук. Последнее прибежище

Светлана Циберганова. Чтобы остаться людьми

Иван Зеленский. Украинец, житель Донбасса

Егор Воронов. Бес гуманизма