Виставка расового мистецтва

Людей в цій країні треба замінити. Замінити на кращих: більш інтелігентних, з кращими манерами і смаками. Приблизно такий висновок напрошується після відвідин виставки “Жлоб-Арт”, що днями відкрилась у Музеї сучасного мистецтва. 

Люмпени, гопи, тіпочки, пацанчіки, - це про персонажів робіт арт-угруповання “Воля або смерть”. Вони складають більшість народонаселення спальних гетто. Побачити їх можна переважно біля кіосків з пивом, не далі ніж за 200 метрів від власних будинків. Натрапити на “бидло” можна і у центрі, але тільки на День незалежності, День Києва, або після футболу. З ним не хочеться перетинатись в темних підворіттях. Люмпен викликає страх і огиду. Їх справді краще було б позбутись чи замінити. Завезти на їх місце чемних і вихованих швейцарців. Або, приміром, датчан — як варіант.

Чому виникає таке враження? Бо іншого — альтернатив, дискусії, критики - у “Жлоб-Арті” годі й шукати. Йдеться про те саме Інше, яке береться досліджувати актуальне мистецтво. Його тут немає як явища. Художники обмежуються констатацією: “бидло” посеред нас.

Однак, будьмо реалістами: “жлобів” - кажучи термінологією кураторів виставки - не заміниш іншими. Не завезеш на їх місце омріяних європейців. Значно простіше відгородитись від дикого світу вулиці. Наприклад, сховатись за високим парканом власної вілли. А саме так і робить частина відвідувачів галерей.

Є й третій варіант позбутися люмпена: “Хіба у нас немає тюрем?”, - згадуємо слова персонажа Діккенса. Власне, щось на зразок тюрми є і в експозиції Музея сучасного мистецтва. У клітці посеред галереї замкнені двоє представників “гопоти”. За гратами молодики у спортивках і кепках. Вони п'ють дешеве пиво, лузають насіння, всіляко пристають до перехожих. Алюзія на зоопарк з одного боку, і аналог в'язниці — з іншого. Дикунський і небезпечний, “жлоб” має бути ізольований.

Соціальне поза критикою

“Як можна бути таким бидлом?”, - скаже випадковий відвідувач виставки. Хтось швидко знайде пояснення: “Вони невиправні. Такий менталітет”. Зайшовши далі, можна навіть припустити, що “жлобство” - це те, що в крові (у червоній, а не блакитній, звісно).

І справді, чому ці люмпени не читають книжок? Чому не дивляться арт-хаус? Врешті решт, чому на вернісажі не ходять? Вони навчались разом з нами у тих же школах. Так само як і ми, вони зростали у звичайних сім'ях. Ми ж не опустились до такого рівня, не скотились на дно. Ми змогли. Значить у кожного був вибір, значить кожен міг! Просто не схотів. Одне слово, “бидло”.

Подібні пояснення притаманні міщанам. І саме таку інтерпретацію мали б ставити під сумнів соціально-критичні проекти. А виставка у “Жлоб-Арт” безумовно претендує на це звання. Втім, якщо “соціальність” тут більш ніж показова, щодо “критичності” проекту виникають великі сумніви.

Адже люмпен як суспільний тип не виникає сам по собі. Можна сказати купу банальностей про розвал системи освіти, безробіття, наскрізь комерціалізовану і примітивну маскультуру, відсутність перспектив та альтернатив. Сказати чергову банальність про неоліберальні реформи. Про капіталізм, врешті решт. І все це буде правдою. Чесним поясненням люмпенізації.

Отже, важливий контекст. Але де його можна побачити на виставці? Де процес, а відповідно і “точка неповернення”, після якої людині навішується ярлик “невиправного бидла”? Що мало такого статися, щоб “жлоб” з'явився на світ? Запитання провисає у повітрі. Судячи з експозиції, “бидлом” народжуються, а не стають. “Бидло” - це раса.

Натяк на соціальну критику є хіба що на картинах Сергія Коляди, Андрія Єрмоленка і Олекси Манна. Втім, у контексті кураторського проекту навіть ці спроби пояснення, чи то пак рефлексії, губляться. Є лише результат. Лише гірка й до міри анекдотична констатація.

Хоча ні, дехто з представлених художників пробує знайти цілком конкретне пояснення “жлобізму”. Наприклад, Сергій Хохол вже знайшов винних: російська попса, РПЦ, російський істеблішмент, - все російське, чужоземне, «неукраїнське». Але вищий пілотаж - це чорношкірі наркоторгівці, які, судячи з його картини, умисно вбивають слов'ян табуйованим зіллям. Ксенофобія, расизм? - спитаєте. Чистої води расизм!

Ми не гопи, гопи - не ми

Упізнаваність замість прочитання. Певно, це найгірше, до чого вдаються автори проекту. Кожен тисячу разів бачив колоритних районних пацанів та їхніх не менш вишуканих подруг. Пивний ларьок із гірляндами? Такий самий стоїть поруч із галереєю. Вульгарна продавщиця насіння? Їх навалом біля метро Лук'янівська, що в п'яти хвилинах від виставки.

Впізнати очевидне і знайоме — ось що пропонують глядачеві куратори “Жлоб-Арту”. Влучні висловлювання, характерні риси, бездоганний набір атрибутики. Словом, впізнаваність. Можна зрозуміти, коли до такого прийому вдаються резиденти Comedy або Євгеній Гришковець — саме за це їх і люблять. Але для соціально-критичного мистецтва цього явно замало.

“Глядач має трудитись”, - стверджує київський художник Микита Кадан. “Трудитись” - означає інтерпретувати, зіставляти, зчитувати. Натомість під час перегляду “Жлоб-Арту” ми просто відновлюємо в пам'яті найбільш яскраві спогади про люмпенів.

Іще один важливий момент. Впізнаючи знайомі образ “гопа”, ми автоматично відмежовуємось від нього. “Бидло” десь там, у нетрях Троєщини і Борщагівки. Ми ж - у Музеї сучасного мистецтва, посеред столичної богеми. Від намальованих картин нам смішно, прикро, страшно. Але важливо, що ми в іншому світі: вишуканому, кращому. Тепер кожна посередність, що потрапила на відкриття, кожен малоосвічений хіпстер може відчути свою вищість. Глядач має унікальний шанс задовольнити власний снобізм.

Тюрми для бідних

Повернімось до клітки із двома “тіпочками”. Вони перебувають за гратами. Ув'язнені. Можливо, вони щось украли, когось побили чи згвалтували. Навіщо дивуватись? Адже із люмпенами часто таке трапляється.

Отже йдеться про сумнозвісну криміналізацію соціальних проблем. Мовляв, давайте закриємо очі на причини появи люмпенів і просто їх ізолюємо. Так само як наркозалежні, бездомні чи мігранти, люмпени сприймаються як потенційні злочинці. І найголовніше — ці люди, мовляв, самі винуватці своїх проблем. Мовляв, вони свідомо обрали такий спосіб життя, а виключення або ізоляція є справедливим покаранням за цей злочинний вибір.

Соціолог Лоїк Вакан говорить про криміналізацію бідності. На його думку, це один з ключових, визначальних елементів неоліберальної системи. Саме з бідністю ми маємо справу, заводячи розмову про люмпенів.

Насправді очевидно, що персонажі виставки, з ранніх нігтів не мріяли про існування, яке мають зараз. Досить списувати проблему на менталітет. І справа вже точно не в особистій відповідальності, а у системних хворобах суспільства.

Люмпени в клітці виставлені на огляд добропорядним громадянам. Їх показують наче хижих екзотичних тварин. Іншими словами, цим двом відмовляють у людській подобі. Сама назва інсталяції вельми промовиста: “Жлобопарк. Тваринолюди”. Люмпени невиправно зіпсовані, і навіть пенітенціарній системі марно їх змінити.

Народитись у бідному районі рівноцінно вироку. Як підтвердження цьому — присутність в експозиції шахтарських саг Романа Мініна. По сусідству із карикатурними “жлобами”, яких вдосталь на картинах Олекси Манна, Івана Семесюка і Ніни Мурашкіної, шахтар вже сприймається як люмпен. “В забой или в запой?” Що може бути красномовніше? Нам дають зрозуміти: “бидло” - це пролетаріат.

В наш час робітничий клас не бояться. Він неорганізований і розгублений. Він — об'єкт насмішок. “Жлоб” є ніщо інше як гротескний булгаківський Шаріков. Водночас кожному глядачеві пропонують відчути себе в ролі професора Преображеньского. До слова, останній вірив у невиправність пролетаріату. Так само свято вірять у це й організатори виставки “Жлоб-Арт”. І професор, і куратори є цілковитими однодумцями. Представник нижчих класів — тварина, собака. Його варто тримати в клітці.

Аристократи і дегенерати

“Але жлобство — порок не лише бідних”, - слушно зауважить хтось, і матиме рацію. Бидло-чиновник і бидло-бізнесмен такі ж заслужені персонажі виставки. Та знову-таки, звідки береться подібний типаж? Єдиний художник, хто пробує відрефлексувати це питання — Андрій Єрмоленко. На його “Пройобаних мріях”: “гопнік” мочиться на дитячу мрію про червоні вітрила.

Дійсно, соціальна безвихідь залишає люмпену лише одну мрію — розбагатіти. Змінити спортивки на костюм Prada. Змінити жигуль на Camry. Стати успішним. Вони починають грати за правилами капіталізму, і, слід сказати, частина люмпенів досягають свого. Ті, хто в 90-х возив колишніх друзів на ліс, вже у 2000-х одягнули дорогі костюми і стали поважним бізнесменами.

І ось що прикро. Критиці піддається не система, що створила люмпен-еліту. Висміюється сам персонаж. Приміром, комічний “бидло-чиновник”, який прямо у просторі галереї вимагає хабарів. Йому  явно бракує манер і освіти. Він жалюгідний. Справжня еліта так не поводиться! Нахабному здирництву справжня еліта надає перевагу визиску через “цивілізовані” ринкові механізми.

Згадайте картину Сергія Хохла “Україна наша”, де у відверто гопівських нарядах стоять Янукович, Путін і Медведєв. Нам натякають, що при владі зараз люди, м'яко кажучи, з не найкращими манерами та сумнівними інтелектуальними здібностями. “При владі жлоби”. Донецькі, зеки, братва — така термінологія очікувана в коментарях на “Українській правді”, але аж ніяк не в Музеї сучасного мистецтва.

Офісний планктон гомерично сміється над черговим ляпом президента, відчуваючи свою вищість над недолугим вихідцем із Донбасу. Цим людям відверто плювати на неоліберальні реформи, що впроваджує уряд. Простіше догодити власному снобізму. Легше посміятися над люмпеном.  Приблизно так сміються художники над “бидло-чиновником і “бидло-бізнесменом”.

Яка різниця: колишній зек чи випускник Сорбонни? Політика однакова! Такі ж грабіжницькі реформи зараз проходять по всьому світу, включно із “цивілізованими” країнами ЄС, де правлять люди з найкращою освітою. Втім, судячи з експозиції, для багатьох художників “жлобізм” є вичерпним поясненням соціальних проблем.

Все це нагадує бажання отримати освіченого монарха. Доброго царя, олігарха-благодійника. А ще краще — родовитого аристократа. Той же Сергій Хохол критикує схильність “бидло-еліти” до кічевих картин із родослівною. “Графиня привокзальна”, “Жовтий жлоб”, принц Чарльз посеред гаражного кооперативу, принцеса Діана біля лотка із фруктами. Без сумніву, спроби новоявлених буржуа прописати собі шляхетне походження викликає сміх.

Але ми бачимо, що проблематизується інше: українські бидло-аристократи несправжні! І справжніми ніколи не стануть. У них немає тих родових традицій, їм чужа вікторіанська мораль. І найголовніше — в їх жилах тече кров плебеїв (адже саме кровна спорідненість є ознакою шляхетності). Замість давати світські бали, “жлобам” в пору торгувати морквою. “Це в крові!” Водночас, протиставлення аристократів справжніх і несправжніх є абсурдом у своєму засновку. Адже весілля принца Уільяма і Кейт Мідлтон виглядає не менш химерно, ніж спроби люмпенів копіювати аристократію. Монархи в епоху соцмереж — це вже смішно.

Хіпстери проти “гопів”

Дивує простота пояснень. “Жлобом народжуються”, “Бидло — це діагноз”, “Менталітет у нас такий”, “Людину не зміниш”... Прості відповіді на складні питання не переконують. Зрештою, таким відповідям не місце у соціально-критичному мистецтві. В кращому разі прості пояснення — це втеча від дискусії та дослідження. В гіршому — звичайна нездатність піддати певні “істини” сумніву. В такому випадку вітчизняним художникам краще звертатись до сакрального живопису, аніж до експериментальних проектів. Там жанр не вимагає критичного мислення.

Прості відповіді мали націоналісти, які два роки тому спалили галерею Павла Гудімова. Прості відповіді мали релігійні фанатики, які у 2003 році розгромили московську виставку “Осторожно, религия!”. Прості відповіді мають ті ж самі люмпени. Але для соціально-критичних художників це не рівень.

Давайте визнаємо: апелювати до плебейства, менталітету, приписувати люмпенам метафізичні властивості — і є расизм. Класовий расизм. І якщо ми говоримо про міжнародну сцену сучасного мистецтва, то будь-які упередження там виключені як явище. В Європі проект, що проголошує дискримінацію, не візьметься виставляти жодна порядна галерея. Натомість у провінційній державі Україна “Жлоб-Арт” збирає аншлаг.

І останнє. Зайве казати, що про “гопів” складено тисячі похабних анекдотів. Їх обігрують у розважальних шоу та у блогосфері. Навіщо привносити весь цей плоский гумор в Музей сучасного мистецтва? Аби в чергове підкріпити снобізм завсідників вернісажів?

Насправді ця виставка могла виглядати по-іншому. Наприклад, якби розмістити експозицію не в затишній галереї, а на Південній Борщагівці. Це була б хоч би спроба експерименту, дослідження.

Галерея ж потребує іншого. І залишається сподіватись, що вже невдовзі хтось візьметься за проект, де спробує осмислити, приміром, галерейних персонажів. Усіх нас: недалеких хіпстерів, зазнаних критиків, пустослових кураторів, галеристів, колекціонерів, фуршетників. Рефлексувати себе куди складніша задача.

Андрій Мовчан