Головний ворог України

Ще роки два тому звинувачування українців у націоналізмі здавалися багатьом нашим громадянам хитрими маневрами всюдисущої кремлівської пропаганди, з метою дискредитації священних засад української державності. На ці закиди в нас відповідали споконвічним «хай спочатку на себе подивляться», або ж намагалися протиставити штучно виліплену ікону свідомого вкраїнського патріота карикатурно-негативному образу сірої та позбавленої коріння «радянської людини». Окремі кричущі прояви національної та расової нетерпимості в Україні, які вряди-годи отримували широкий розголос, здебільшого намагалися представити забавками дітей, які дещо загралися – славнозвісне «вони ж діти» насправді лунало у таких випадках вже в ті часи. А далі сталося те, що сталося. Отримавши потужну ін’єкцію «євровітамінів» під час Майдану, український націоналістичний дракон швидко відростив собі фашистську та расистську голови і стрімко, наче ракова пухлина, почав поширюватися в суспільстві. Нині він заволодів серцями багатьох людей, які ще вчора були далекі від будь-яких проявів громадської активності.

Українська інтелігенція багато років плекала ідею про те, що так званий «здоровий націоналізм» є необхідною запорукою побудови держави і не несе для нас жодної загрози. Напевно, їм було справді невтямки, що ідеологія міжнаціональної та культурної ворожнечі в принципі не може бути здоровою. Адже, за влучним висловом Бернарда Шоу, здорова нація не помічає своєї національності, як здорова людина – свого хребта. Втім, наші діячі культури зазвичай вельми схвально ставилися навіть до крайнього націоналізму, який пропагувала партія «Свобода», вбачаючи в ньому таку собі корисну гомеопатичну пігулку для лікування «совкової хвороби». Так, після президентських виборів 2010 року Лесь Танюк заявляв, що йому б дуже кортіло побачити «Свободу» в майбутньому парламенті – задля урівноваження нібито занадто проросійських «Регіонів».

Після приходу до влади Віктора Ющенка український націоналізм де-факто став в Україні провладною ідеологією. Коли ж президентом України було обрано позбавленого націоналістичних амбіцій Віктора Януковича, нова влада то дещо незграбно імітувала для своїх виборців розворот у бік Росії, то сама активно розігрувала національну карту, прагнучи таким чином одержати певні політичні дивіденди в стосунках з Євросоюзом та США. Але загалом попередня влада вперто заплющувала очі на зростання націоналістичних настроїв в українському суспільстві, удаючи, що «в Багдаді все спокійно», та навіть намагаючись використовувати поширення націоналізму задля мобілізації наляканих експансією «Свободи» мешканців Сходу та Півдня країни. Можливо, можновладці просто боялася зачіпати цю дражливу тему. Хоча, найвірогідніше, вони просто не знали, щó можна протиставити поширенню націоналістичних настроїв. Звичайно, тут мав би стати в пригоді позитивний досвід пропаганди інтернаціоналізму, апробований за часів Радянського Союзу. Та звичка негативно оцінювати все радянське, прищеплена нам за двадцять з гаком років незалежності, унеможливила таку альтернативу.

Загальновідомо, що у СРСР не шкодували коштів на пропаганду концептів інтернаціоналізму та мирного, рівноправного співіснування народів – без огляду на їхні мовні та національні відмінності. Гасло: «Всі народи – брати» весь час лунало з державних трибун, тиражувалось у підручниках історії та на сторінках засобів масової інформації. Тривав інтенсивний розвиток національних культур та культурний обмін – проводилися численні концерти різних фольклорних колективів, фестивалі дружби, перекладалася на різні мови маса національної літератури тощо. На вулицях радянських міст, у будинках культури, у приміщеннях шкіл і бібліотек можна було побачити зображення, на яких у народних строях обійнявшись стояли естонець і грузин, українка й узбек, росіянка й латишка… Зараз ми назвали б це соціальною рекламою.

Як парадоксально б це не звучало, таким чином, у Радянському Союзі змалку виховували ту саму європейську толерантність, багатокультурність і повагу до інших народів і традицій. Попри те, що це не дозволило остаточно подолати проблему націоналізму (зокрема й російського), яка час від часу болюче давала про себе знати – особливо під час розпаду країни, така пропаганда зрештою мала позитивний ефект. Великою мірою саме ця державна політика дозволила успішно протистояти потужній зовнішній агресії нацистів, а потім за короткий час спільними зусиллями відбудувати сплюндровану війною економіку й навіть перетворити країну на визнаного лідера в царині наукових технологій. Власне, саме інтернаціоналізм та економічне планування на неринкових засадах дозволили створити розвинену, освічену, багатонаціональну Україну в її сучасних кордонах – усе, що ми втратили і втрачаємо в наші часи.

І це не випадковість. Приклади зі світової історії, так само як і досвід останніх 25 років історії України, переконливо вказують на деструктивну роль будь-яких проявів національної чи расової нетолерантності в справі розбудови дійсно здорового демократичного суспільства. Так, у першій половині ХХ століття жертвою власного націоналізму стала Османська імперія. Колись вона спромоглася завоювати й утримувати у своїх володіннях багато країн Європи та Азії. Фактором, що забезпечував таку довговічність, був саме своєрідний «інтернаціоналізм» османів. Наріжним каменем державного управління в країні була саме національна та релігійна толерантність: усі народи визнавалися рівними в праві розмовляти своєю мовою та сповідувати свою релігію – за умов справної плати податків у загальнодержавну скарбницю. Хоч би як дивно це прозвучало, але, попри агресивну загарбницьку зовнішню політику, Османська імперія у своїх внутрішніх справах часто була взірцем терпимості для своїх нетолерантних часів, фактично забезпечуючи рівні права всім своїм громадянами – незалежно від їх національної та релігійної приналежності. Посади регіональних урядників зазвичай обіймали не турки, а місцеві вихідці, які краще знали специфіку життя свого краю. Ілюстрацією цього є короткий період офіційного перебування Поділля в складі Османської імперії в другій половині XVII століття за гетьмана Петра Дорошенка: під час воєнних дій цю українську землю було спустошено, проте після включення її до своєї держави османська адміністрація на радість місцевих мешканців вигнала з управлінських посад усіх польських воєвод, поставивши на їхні місця тамтешніх українців.

Сучасний лівий філософ Славой Жижек слушно цитує з цього приводу враження італійця Бізані, що відвідав Стамбул у 1788 році: «Іноземець, який бачив нетерпимість Лондона та Парижа, був би вельми здивований, побачивши тут церкву поруч із мечеттю та синагогою, а дервіша поруч із ченцем-капуцином. Не розумію, як уряд дозволяє вірування, що так суперечать його власній релігії… Але що вражає ще більше, так це дух терпимості, який панує серед людей. Тут можна бачити, як турки, євреї, католики, вірмени, греки та протестанти розмовляють про свої справи чи розваги з такою благодушністю і в такій гармонії, нібито вони з однієї країни і в них одна релігія».

Такі порядки зберігалися тривалий час. Та у кінці ХІХ сторіччя, з розвитком буржуазних відносин, в Османській імперії запанувала новомодна ідеологія пантюркізму. Молоді освічені представники націоналістичної турецької інтелігенції вимагали створити «Туреччину для турків». Відповіддю на це стало посилення національно-визвольних рухів на захоплених ще в сиву давнину територіях, що й призвело врешті-решт до розпаду багатонаціональної країни та жахливих геноцидних етнічних чисток, жертвами яких стали мільйони людей. І навіть зараз державна політика турецького націоналізму провокує конфронтацію на території Курдистану, який вперто не піддається насильницькій «тюркізації».

І це не поодинокий приклад. Усі ми пам’ятаємо, що націоналізм став однією з причин розпаду Радянського Союзу – коли стрімкий розвиток націоналістичних «народних рухів» і «фронтів», які виникли майже в усіх радянських республіках, спричинив низку міжнаціональних конфліктів. У Росії ж у той самий час набуло популярності націоналістичне, монархічне й антисемітське за своєю сутністю товариство «Пам’ять». Ці заклики до незалежності за будь-яку ціну, а у випадку самої Росії вимоги повернутися до старих імперських порядків, укупі з переходом до ринкової економіки дорого обійшлися всім без винятку республікам розваленого СРСР.         

У сьогочасній Україні багаторічна політика плекання націоналізму стала чи не найголовнішою причиною втрати Криму та розв’язання братовбивчої громадянської війни на Донбасі. Причому у світлі останніх подій очевидно, що список трагічних поразок українського «державотворення» має тенденцію до збільшення. Адже прагнення створити «ідеальний» образ українця, очищеного від усіх домішок (головно радянських і російських), спричинилося до повної втрати залишків народовладдя й встановлення авторитарного режиму правих та неоліберальних сил. Наслідком їхнього перебування при владі стала руйнівна політика «дерадянізації» та войовничої ксенофобії, яка наразі є головною складовою українського націоналізму.

Двоєдушно проголосивши сучасну імперсько-капіталістичну Росію спадкоємицею СРСР (цікаво, а чого, наприклад, нею не проголошено Білорусь?), українські можновладці заходилися позбавляти Україну «жахливого радянського спадку» – пам’ятників та мозаїчних панно, заводів та наукових закладів, людей та територій. Усе це відбувається під пафосну балаканину про «гідність», «дух нації» та «європейський вибір». Не можна не згадати  міркування Лесі Українки щодо редакторів українських журналів – лячно подумати! – початку ХХ сторіччя: «Страх, як вони грають такими словами, як «толерантність», «моральна тиранія», «патріотизм», «українство» і т. п., обертають їх на всі боки, як самі хотять». Як бачимо за сто років мало що змінилося: демон українського націоналізму й досі рве на шматки нашу землю та її народ.

Сучасний український націоналізм має багато облич – юдофобія, ісламофобія, «білий» расизм тощо, та все ж таки головним вектором його політики вже тривалий час лишається примітивна русофобія, органічно поєднана з антикомунізмом та соціальним расизмом. Одіозні псевдонаукові та псевдолітературні «дослідження», божевільні расистські розвідки про «азійське»/«неарійське»/«фіно-монгольске» походження росіян, які нібито ледь не генетично далекі від «небратніх» українців, є лише верхівкою потворного айсберга української русофобії. А просякнуті шовінізмом ЗМІ вправно ретранслюють ці міфи мільйонам наших малоосвічених співгромадян. Націоналістична пропаганда поширила в суспільстві принизливе поняття з мови ненависті – «ватник», аби геть позбавити людських рис «совкове бидло» з переважно пролетарського за соціальним складом Донбасу. А наші високоосвічені «патріоти» бурхливо раділи знищенню мешканців цього регіону.

Наслідком таких дій став згубний розрив соціальних, культурних, економічних зв’язків між українським та російським народами – тоді як український президент-олігарх і далі без проблем робить у Росії свій кондитерський бізнес. Унаслідок «держзамовлення на русофобію» постала ціла армія пропагандистів од науки та мистецтва, які за допомогою маніпуляцій старанно вичавлюють ксенофобський зміст із будь-якої історичної постаті чи події. Іронічно, але часом здається, що з усієї творчості Тараса Шевченка вони запам’ятали хіба що почуте десь у школі та вирване з контексту «кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями». Хоча поему «Катерина», з якої висмикнуто ці рядки, було присвячено видатному російському поетові-романтику Василеві Жуковському. Адже саме йому та іншим видатним російським митцям – художникам Венеціанову та Брюллову – Тарас Григорович завдячував своїм викупом з кріпацтва.

Чи маємо ми майбутнє? Чи знищить Україну її головний ворог – націоналізм? Подальше зростання рівня національної, расової та політичної нетерпимості в нашому суспільстві загрожує країні катастрофою. Адже реальні збитки, заподіяні системною пропагандою правих ідеологем, вимірюються на тільки мільярдами доларів, знищеним виробництвом, комерціалізованою медициною й освітою, погіршенням життя для жінок, дітей, студентів та пенсіонерів. У кінцевому підсумку це набагато страшніша ціна – фізично знищені й духовно кастровані покоління українців з отруєними руйнівним націоналізмом серцями.

Станіслав Маковецький

Читайте по теме:

Андрей Манчук. Последнее прибежище

Ґжеґож Россолінські-Лібе. Суспільство не бачить проблеми у неофашистських рухах

Давид Арутюнов. Геноцид: сто лет спустя

Андрій Мовчан. Єдина країна, чи єдність трудящих?

Всеволод Петровский. Реактивный психоз

Егор Воронов. Бес гуманизма

Алекс Лантье. Украина: империалисты и интеллектуалы