Єдина країна, чи єдність трудящих?

Насправді для Донбасу я бачу лише два варіанти - або приєднання до Росії, або федеративний договір з Україною. Самостійність просто нереальна зважаючи на те, що воювати місцеві не дуже то й прагнуть.

Для робітничого класу (та й для усього населення) Донбасу бути у стані невизнаної республіки перетвориться на тяжку мукою, адже орієнтовна на експорт промисловість має всі шанси попросту зупинитись позбувшись контрактів.

Щодо порядків, які пануватимуть у ДНР і ЛНР, то вони також не віщують нічого хорошого - ультраконсервативна конституція, сумнівна можливість існування політичної опозиції, мирних зібрань, вкрай сумнівна доля незалежних видань та профспілок...

Певна річ, у сучасних Україні й Росії з перерахованими правами також доволі кепсько, однак в обох державах все ж існує принаймні видимість правового поля, за яке є примарний шанс чіплятися. А питання, чи коли-небудь встановиться таке поле у невизнаному Донбасі, не вселяє райдужних перспектив. Напроти, є значні шанси, що політика тут зведеться до бряцання зброєю розрізненими угрупованнями, або одним угрупованням, яке отримає гору над рештою. Тому у інтересах трудящих Донбасу (так, реформістських, так, поточного моменту) був би вступ керівництва республік у багатосторонні мирні переговори.

Зрештою, інтеграція (хоч з Україною, хоч з Росією) у будь-якому разі буде кращою за дезінтеграцію. Оскільки це створює простір для ширшого поля солідарності й організованої класової боротьби. Натомість горде східне "Придністров"я" із козачками і порядками ще правосланішими за саму Росію загубить будь-які перспективи для класу пригноблених на роки.

У жодному разі я не став би засуджувати прагнення тих донбасців, хто у самовизначенні хоче інтегруватися з Москвою. Але шанси реалізувати ці наміри для них примарні - Путін не збирається вводити війська, і у нього на те є ціла низка причин.

Та навіть залишившись у вже настільки немилій їм Україні, шахтарі й металурги Донецьку зможуть простягнути свою руку таким самим шахтарям і металургам Кривбасу, робітникам Харкова, трудящим інших регіонів, аби спільно боротись проти чинної влади олігархів і націоналістів.

Перспективи такої боротьби цілком реальні, що демонструють останні акції протесту гірників Кривого Рогу. У тому ж, що вже восени проти нового уряду підніматиметься й решта регіонів, у мене немає підстав сумніватися - людей на вулиці виштовхуватимуть соціальні реалії. Іще навіть вибори не пройшли, а ціни на хліб і медикаменти вже підвищились. Тож можна лиш уявляти, який обвал гривні й зубожіння чекатиме на усіх через три місяці.

Особисто мені, як комуністу, дещо байдужа територіальна цілісність буржуазної держави. Але я знаходжу кращим варіантом спільно боротись під червоним прапором, аніж стріляти одне в одного під двоколоами і триколорами. Перемагати легше разом. Пославши під три чорти гасло "єдиної країни", слід нарешті висувати гасло єднання пролетарів.

Андрій Мовчан