Стерно ліворуч?

Останнім часом українське суспільство проявляє безумовні рефлекси, які багато хто сприймає за  ознаки бурхливої мозкової діяльності. Роздратованість парламентською опозицією, спалахи силового протистояння з «правоохоронними органами» та тотальна зневіра в існуючому державному устрої, на тлі новин з матінки-Європи, чомусь породжують нестримний оптимізм в очах молодих активістів найширшого спектру.

Частково цей оптимізм обгрунтований – адже суспільство, здається, почало усвідомлювати ляльковість усього складу Верховної Ради VII скликання. Однак прикрість в тому, що усвідомлення це досі слабке, і при швидкій зміні сценарію вистави та кольору ляльок глядачі можуть знову із захватом вчепитися в ручки крісел.

А цей сценарій, будьте певні, розроблений та існує. Саме тому радіти ще дуже і дуже рано. Так, люди засвистують на стадіонах бикувату особу, яка дивним чином займає Президентську ложу, але з кріпацькою повагою мовчать при вигляді пана-Ріната.

«Успішний менеджер», «гарний хазяїн» – підконтрольна преса не шкодує дифірамбів. Тим часом ДТЕК поглинає державні дотації з пантагрюелівським апетитом, і притому практично «непомітно» для масових ЗМІ, які воліють показувати сюжети про «циган-шахраїв», які позбавляють порчі, а заодно і грошей українських селян.

Втім, населення відчуває, що його кишені стрімко легшають, і навіть видовища на рінатівському стадіоні вже не викликають колишньої радості за «успішного дончанина». Усім стає зрозуміло, що така фінансово-промислова група не одна, сформувалася ціла система «успішних людей», які посмішкою млосного вдоволеного обличчя закликають нас порадіти за свої «успіхи» із обкладинок власних же журналів. Навіть праві починають сумніватися в мантрах «висококласного економіста» Пасхавера про «шкоду націоналізації для економіки», тоді як ліві радісно трублять про крах капіталізму і наближення соціалізму.

Здавалося б, чудовий грунт для лівих: засилля жадібного олігархату, який пожирає державні дотації та й просто витрушує гроші з малих і середніх підприємців, на тлі стрімко бідніючого населення, якого позбавляють елементарної медичної допомоги, роботи, зарплатні і навіть чергової нагоди поставити схвальну галочку у потрібній комірці бюлетеня.

Корабель української економіки повним ходом іде на скелі. Це починає доходити і до найпатріотичніших пасажирів. Однак рятівна червона команда не поспішає ломитися в капітанську рубку для виконання потрібного маневру вліво. Частина наївно вірить в старпома Петруччо, не помічаючи його підготовленої рятівної шлюпки, заповненої валізами з грішми і повногрудою дамою на веслах. Інші доводять користь удару по скелях на повному ходу, адже це розбудить усіх пасажирів, яким за чотири хвилини до смерті можна нарешті без перешкод прочитати лекцію про світову революцію...

Загалом, суттєвий поворот вліво може врятувати українську економіку, дати змогу довести її корабель до ремонтного доку, де його можна спокійно перебудувати. Однак українські ліві запекло сперечаються про потрібний кут цього повороту. Висуваються утопічні ідеї про миттєве і цілковите знищення найманої праці (а яка тоді залишиться праця? Може, феодальна повинність?) і про архаїчність партійної і, навіть, профспілкової (!) боротьби. Робітників то виставляють повними дурнями, які хочуть «сходить раз на выборы, а потом требовать», то роблять із них платонів з арістотелями, які все зрозуміють самі, як тільки «выдохнется потребительский капитализм», і гармонічно перейдуть до суспільства світового процвітання.

Скільки ще буде цих дитячих передбачень? Парламентаризм хоча й дискредитований, але іншої форми правління поки не видно. Тому треба готуватися до боротьби і в парламентських умовах. Інша справа, що дуже нелегко звичайним шляхом потрапити в парламент, і революційний спосіб ніхто не відкидає. Українське суспільство тільки починає прокидатися. Воно не є найпередовішим, але й не є найвідсталішим в світі, просто з людьми мало хто системно і наполегливо працює. І тут важливо зрозуміти, яке саме просвітництво потрібне. Адже хтось називає профспілкову роботу «сурогатною допомогою», і закликає до накопичення в робітників «енциклопедичного інтелектуального багажу». Цікаво, як вони збираються загнати їх за книжки? В незалежні профспілки українських робітників підштовхує невиплата заробітної плати і погрози звільнення. Нам ще довго потрібно працювати, щоб колектив, елементарно відстоявши себе, почав висувати свої вимоги. І це зовсім не «серіальна політика». Потрібно зупинити поширення епідемії розчарування і зневіри у власних силах. Так, робітники залякані і слабко вірять у здатність профспілки змінити їхнє щоденне життя, але це до першої значної перемоги. Після неї вони діятимуть значно активніше і організованіше, варто лиш допомогти їм на початковому етапі об’єднання. Ось тут і потрібна допомога зовнішніх сил, прогресивної молоді та громадських активістів.

Активна частина суспільства не навчена домовлятися і окреслювати безумовно спільні цілі. Кожен запекло стоїть на своєму. Величезні сили, щирість і ентузіазм розпорошуються на бутафорію, симуляцію революційних змін, карикатурні пікети під органами влади. За останні роки ми не маємо добре висвітленого прикладу перемоги колективу над системою, а це надзвичайно необхідно. Приклади здатні надихати і  каталізувати нові перемоги, а то й революції. Така сигнальна перемога станеться найближчим часом, варто лиш, зціпивши зуби, готувати її, працювати з людьми, домовлятися і знаходити спільні цілі з активістами. Відновивши реакцію на негативний подразник, ми повернемо до притомності усе суспільство. Необхідно вірити в наших людей. Інших у нас все одно немає.

Павло Везденецький

Читайте по теме:

Сергій Жадан. Лівий досвід

Андрей Манчук. Перспективи протестов

Славой Жижек. Мужество принять решение

Ален Бадью. Турция и «возрождение Европы»

Андрей Манчук. Вино разлива 2011 года