Справжня революція попереду

15 грудня 2000 року на Майдані розпочалася акція протесту «Україна без Кучми». Сьогодні на Аскольдовому провулку розпочалася нова протестна акція.

17 років тому люди вийшли на площу на знак протесту проти вбивства журналіста і студентського активіста Георгія Гонгадзе. Сьогодні – з приводу затримання колишнього президента і губернатора Міхеіла Саакашвілі. Які паралелі можна провести між цими двома акціями окрім грудневої пори та грузинських прізвищ?

В Україні відбулося вже кілька Майданів. Вони мали різні приводи – вбивство журналіста, податковий кодекс, вибори президента, розгін «євромайдану». Але всі вони мали одну причину – соціальну.

17 років тому на Майдані була проголошена вимога відставки президента. Але головною вимогою була зміна системи соціальних, економічних і політичних відносин. Тоді це було вперше артикульовано в Україні.

17 років тому змінити Систему не вдалося. Але це значить, що соціальні протиріччя, які вивели тоді людей на Майдан, нікуди не ділися. Вони продовжували діяти. І вже дуже швидко знову виштовхнули людей на вулиці.

Але 2004-го на Майдані поставили Сцену і всі вимоги українців звели до «Ющенко – так!». Тоді отримали зовнішню перемогу – змінили президента. Але внутрішньо програли. Бо не змінили Систему олігархічного капіталізму. І зрозуміли, що сама по собі зміна прізвища президента нічого не міняє.
Попри глибоке розчарування, яке охопило українців, ми знову вийшли на Майдан. Виштовхнули нас ті ж соціальні причини. Не вимога «євроінтеграції», як полюбляє наголошувати Порошенко разом з «опозиційними» єврооптимістами. А соціальне приниження і соціальна безвихідь усіх соціальних груп – від робітників і безробітних до дрібних підприємців.

На Майдані 2013-14 вже не звучало прізвище майбутнього президента. Але рефреном звучала вимога зміни Системи. Але Сцена на Майдані знову стояла. На Сцені знову стояли представники опозиційних партій великого капіталу, які конкурували з партією великого капіталу, яка була тоді при владі. Конкурували за великий ринок під назвою Україна.

Майдан неодноразово засвистував Сцену. Але Сцена перемогла Майдан. І опозиційна фракція олігархів перемогла правлячу фракцію олігархів. В Україні було встановлено реакційний режим з тоталітарними тенденціями. В Україні придушують громадянські та соціальні права. Відбувається тотальна деіндустріалізація та ліквідація соціальних програм. Встановлено цензуру і домінує пропаганда. Україна поринула у насильство та війну і втратила свою цілісність. На 26-й рік незалежності Україна знову потрапила під зовнішнє управління, тепер не зі Сходу, а із Заходу. Війна стала необхідною умовою для існування цієї влади. У цьому розвалі країни правлячому режиму допомагають ультраправі та нацистські формування, які діють з дозволу та за завданням влади.

Майдан знову програв. Зміни соціальної Системи не відбулося. Отже, не відбулося революції.

Майдан не переміг, бо не висунув свого соціального порядку денного. 

Але соціальні причини Майданів знову нікуди не зникли. Соціальні протиріччя, які вкрай загострилися в Україні, яка знаходиться під владою «ринковиків» і «патріотів», з неминучістю знову виведуть людей на новий Майдан. Як би комусь не подобались нові Майдани, але нове повстання – об’єктивний процес. Соціальні протиріччя мають знайти своє вирішення, а зміна соціальної Системи, тобто соціальна Революція, має завершитись перемогою.

У середовищі правлячого класу олігархів існує конкуренція. Конкуренція – це закон капіталізму. А на кону цієї конкуренції – великий ринок, Україна. Одна з фінансово-політичних груп хоче встановити свою економічну та політичну монополію на ринку. Інші вітчизняні ФПГ та транснаціональний капітал, який розглядає Україну як великий ринок збуту з дешевою робочою силою та дешевими природними ресурсами, протидіють їй та хочуть домінувати самі.

Саакашвілі став каталізатором процесу цієї конкуренції. Став швидше через свої амбіції, а не за програмою зовнішніх (із Заходу чи Сходу) чи внутрішніх опозиційних олігархічних сил. Соціальні протиріччя в Україні являють собою бочку з динамітом, яка от-от вибухне. Чому ж сірник, піднесений відставним президентом Грузії, цю бочку не підірвав?

Здавалося, влада Порошенка і «Народного фронту» робить все, аби розпалити вогнище протесту. Позбавили Міхо громадянства – і температура протесту піднялася, біля Ради виросло наметове містечко. Але позитивної динаміки протест не мав. Мабуть, і зник би природнім способом, якби влада не вчинила наступних дій.

Спробували затримати у центрі Києва – градус ще раз піднявся. Влада вкотре продемонструвала свою слабкість. І кількість протестантів збільшилась хіба з кількох десятків до кількох сотень.

Учора влада таки затримала екс-президента – втікача. І температура підвищилась ще вище. Серед ночі на Аскольдовому провулку з’явилися сотні людей з палаючими шинами. На опозиційному марші у неділю будуть, без сумніву, тисячі. Але, швидше за все, температура не підвищиться так, аби вміст казана закипів, а кришку зірвало. З Міхомайдану не вийде справжньої революції. Чому?

Більшість українців має симпатію до руху Саакашвілі. Це зрозуміло просто із розмов у транспорті чи на вулицях. Ця симпатія не грунтується на особі Міхо (грузини його вигнали якраз через нехтування правами і свободами цього вільнолюбного народу) і не на гаслах наметового містечка під Радою (там немає жодних соціальних гасел, а його союзники із консервативної «Самопомочі» відверто проголосували за ринкові «реформи»), і не на його «успіхах» під час губернаторства в Одесі. Більшість українців симпатизують йому тільки тому, що солідарні з вимогою відставки Порошенка. А найбільш пасіонарні готові заради надії на усунення чинної влади громити машини СБУ. Але загалом українці не поспішають йти під прапорами Саакашвілі.

Не поспішають, зокрема й тому, що конкуруючі ФПГ (Тимошенко, Опозиційний блок, etc) теж не поспішають лити воду на млин Міхо. Мабуть, саме тому ГПУ та СБУ і вирішили, що його можна відносно безболісно нейтралізувати. Але справа не тільки у цьому.

Соціальні протиріччя вже визріли для повстання. Але для Революції потрібні не лише об’єктивні, але й суб’єктивні підстави. І саме від цих останніх залежать конкретні форми і час вибуху. І саме ці суб’єктивні у цьому конкретноісторичному випадку не склалися. Просто ми бачимо, що Саакашвілі не мінятиме Систему. Він просто хоче цю Систему очолити.

Такі зміни без змін ми вже бачили після не одного Майдану.

Але рух навколо Саакашвілі є позитивним вже тим, що висунув гасло відставки існуючою влади (бариг) та громадянських свобод (хоч він у Грузії їх придушував). Воюючи за керівництво Системою, він розхитує цю Систему.

І наближає справжню Революцію.

Володимир Чемерис

Читайте по теме: 

Руслан Коцаба. Закликаю вас не мовчати

Денис Жарких. Страна тяжело больна

Володимир Чемерис. Права людини після «Євромайдану»

Борис Рудь. Плохие новости для всех

Станіслав Сергієнко. Звикаємо до насильства

А. Украинский, А.Слободянюк. Афтепати Майдана

Володимир Чемерис. Атмосфера для эскадронiв

Дмитрий Мануильский. Украина: легитимация фашистского дискурса

Андрей Манчук. Вглядываясь в катастрофу