Шлях до миру: компроміс та амністія

Очевидно, що розмови про «мир виключно на наших умовах» не мають ніякого практичного сенсу. Українські праві мусують цю тему виключно задля саботажу мирного діалогу з непідконтрольними територіями. Ані Україна, ані Росія, ані представники так званих «сепаратистів» не є переможцями у цьому конфлікті, що означає просту річ – жодна зі сторін не може диктувати своїх умов. Тож єдиний справжній мир і припинення конфлікту можливі виключно у результаті компромісу та взаємних поступок.

Звісно, у будь-яких поступок є своя межа. Але якими б не були ці межі чи поступки, наступним кроком у мирному процесі буде проведення широкої політичної амністії. Про необхідність суспільної дискусії щодо амністії мені довелося говорити з представниками ОБСЄ в Харкові та Дніпрі в 2016-17 роках – зазначаючи, що ключову роль у врегулюванні конфлікту мають відігравати не тільки державні політики, але і засоби масової інформації.

Проте за останні роки українські медіа припинили дискусії щодо міжнародного досвіду проведення амністій. Більше того, риторика багатьох провідних ЗМІ стає усе менш терпимою до розмов про амністію та відкидає будь-які реалістичні варіанти мирного врегулювання. А тих, хто наважується про це говорити, відразу таврують, як запроданців Кремля.

Але уявимо, що мир наступив виключно на українських умовах. За діючим українським законодавством усі, хто працював у невизнаних органах влади, фінансово-економічних, судових, громадських, освітніх та культурних установах ЛНР або ДНР – мають постати перед кримінальною відповідальністю. Як, власне, і ті, хто співпрацював з цими установами. Мають бути засуджені всі, хто служив у правоохоронних органах невизнаних республік, а також військовослужбовці невизнаних в Україні збройних формувань – незалежно від того, чи вчиняли вони військові злочини або злочини проти людства.

Чи уявляє собі хтось про яку кількість людей йде мова? Це не тисячі і навіть не десятки тисяч людей. Швидше за все, йдеться про сотні тисяч людей, які перетворяться на жертви репресій та чисток. Фактично, це переважна більшість населення цілого регіону, що визнають навіть націоналістичні радикали – пропонуючи позбавитися цього населення у будь-який спосіб, навіть шляхом масових депортацій.

Попри очевидну абсурдність такого масового кримінального переслідування, це вимагатиме колосальних додаткових витрат на його реалізацію. Адже усіх цих «бойовиків» треба буде ізолювати в спеціальних таборах. Створити спеціальні суди, провести розслідування та довести провину кожного. Саме таких дій вимагатиме від України міжнародне гуманітарне право – але всі ми добре знаємо що насправді являє собою залякане українське правосуддя, яке виконує будь-які забаганки націоналістів і може засудити людину навість за пост в «контакті».

Далі ми матимемо десятки тисяч осіб – чоловіків, жінок, підлітків та пенсіонерів – які отримають реальні терміни ув’язнення, і для них буде потрібно організувати місця відбування покарання. Знову таки, з дотриманням норм міжнародного права, адже ми – «правова демократична держава, що прагне членства в ЄС та НАТО». Проте, за фактом, українська пенітенціарна система вже зараз перевантажена численними в’язнями і являє собою жахливе явище. ООН вже звинуватила Україну у використанні незаконних таємних в’язниць, де були зафіксовані катування викрадених осіб. А масове засудження «політичних» призведе до утворення справжньої системи концтаборів.

А коли усіх врешті посадять, на «зачищених» територіях доведеться наново сформувати всі без виключення органи влади. Для цього потрібно буде переселити десятки тисяч фахівців з інших регіонів України. І навіть якщо знайдеться достатня кількість добровольців, це потребуватиме колосальних державних ресурсів – хоча б на те, аби забезпечити цих людей нормальними умовами проживання на зруйнованому війною Донбасі. Тоді як місцеве населення природньо буде бачити в них окупантів та зайдів, що спровокує новий виток конфлікту.

Але ще більше людей будуть змушені покинути Донбас, побоюючись невиправданого кримінального переслідування та гарантованого терору з боку ультраправих. Навіть за найобережнішими прогнозами кількість біженців може сягнути мільйона осіб, чи більше. Що спричинить гуманітарну катастрофу нечуваного масштабу.

Втім, є ще один момент, який замовчують націоналістичні політики. Йдеться про відповідальність українських комбатантів (у першу чергу військових та добробатівців), які також мають бути притягнуті до відповідальності за чинним українським законодавством. Дехто з них вже опинився у в’язницях, проти інших порушені кримінальні справи, сотні осіб є фігурантами численних справ про військові злочини, насилля, грабунки. Наразі їх захищають від правосуддя впливові друзі у владі, але так відбуватиметься не завжди. Хіба вони не потребують амністії?

Усього цього можна уникнути, якщо провести амністію. Саме так і зробили більшість країн, які були змушені долати наслідки внутрішніх чи міжнародних конфліктів. І чим ширше така амністія, тим більше людей зможуть скористатися миром, що наступає. Ба більше – амністія є необхідною передумовою миру, без якої його просто не буде.

Звісно, амністія матиме сенс тільки тоді, якщо вона не провокуватиме безкарність і захищатиме право жертв на правду та компенсацію. Відповідно до міжнародного права, не мають строку давності військові злочини та злочини проти людства. Тож про амністію, а тим більше «широку амністію» для такої категорії військових злочинців з обох боків апріорі не йдеться. Але саме на цьому питанні зазвичай спекулюють українські праві, які хочуть зірвати переговори і припинення конфлікту.

Наразі вони вперто вимагають «мир виключно на українських умовах» – хоча для таких умов немає жодних підстав. Адже, як вже було зазначено вище, Україна не є переможницею у цьому конфлікті, і об’єктивних підстав саме для військової перемоги у найближчій перспективі немає. Ми можемо отримати реальну перемогу тільки за столом перемовин.

Та схоже, що все робиться  навпаки. Українська влада усе більше підігрує так званій «партії війни», ускладнюючи переговорний процес. Пропаганда знову накручує істерію навколо питання амністії та умов припинення конфлікту. Замість того, щоб пояснювати суспільству складні процеси примирення, його готують до чергового зриву переговорів – ще більше віддаляючи від можливого миру.

Відставка Вітольда Фокіна – не тільки внутрішня помилка української влади. Це помилка націоналістичного громадянського суспільства, яке стає все більш непримиримим та радикальним. Адже ті, з ким ми маємо вести переговори про умови примирення, отримали чіткий сигнал, що українська сторона до таких перемовин ще не готова.  

Це означатиме продовження усіх жахіть військового конфлікту – для мешканців підконтрольних територій Донбасу і тих, хто проживає на територіях невизнаних республік ЛДНР. Інші українські громадяни також не зможуть вирішити економічні чи соціальні проблеми. Адже конфлікт наносить країні критичні збитки, а величезні ресурси держави і далі витрачатимуться на війну.

Україні потрібна широка суспільна дискусія щодо умов мирного врегулювання. Ігнорування цього питання матиме далекосяжні наслідки. Ми втратимо навіть те примарне припинення вогню, яке зберігається на даний момент. А ситуація в Нагірному Карабасі яскраво демонструє, що повномасштабний військовий конфлікт може відновитись навіть після кількох десятиліть тривалого перемир’я.

Сергій Гузь

Читайте по теме:

Андрей Манчук. Вечная война в одиночной камере

Руслан Коцаба. Закликаю вас не мовчати

Денис Жарких. Страна тяжело больна

Володимир Чемерис. Права людини після «Євромайдану»

Борис Рудь. Плохие новости для всех

Станіслав Сергієнко. Звикаємо до насильства

А. Украинский, А.Слободянюк. Афтепати Майдана

Володимир Чемерис. Атмосфера для эскадронiв

Дмитрий Мануильский. Украина: легитимация фашистского дискурса

Андрей Манчук. Вглядываясь в катастрофу