Акціонери

Коли ми із моїм братом-близнюком повернулись з уроків, мама вже накривала святковий стіл. Щоб влаштувати нам справжнє свято, у цей день вона навіть вирішила не йти на роботу. Вітальня наповнювалась ароматом свіжих салатів і апельсинів.

Я поспішно скинув шкільне вбрання, зачесався, одягнув білу сорочку та модні китайські джинси. Оглянувши своє відображення у великому дзеркалі прихожої, я зробив висновок, що задоволений результатом.

Пролунав протяжний дзвінок у двері. Ось і перший гість – Саша Браславський з 11-го поверху.

– Родители сказали, что лучший подарок на День рождения – это книжка. Вот, поздравляю, – хлопчик простягнув товстеньке видання у м’якій обкладинці з написом «Японские сказки».

Інший наш друг – тихий і покладливий Андрюша Ковальчук, один з небагатьох україномовних однокласників, – дещо запізнювався. В процесі очікування ми заходились ставити музику. У той час, двокасетний магнітофон SHARP був справжньою окрасою нашої квартири – його батьки дістали «по блату» у знайомого, який нещодавно налагодив поставки з Еміратів. «Що слухати?» – питання навіть не віникало. У 1995 році з кожного вікна лунала шведська група «Yaki-Da» зі заслуханим до дірок хітом «I Saw You Dancing».

Нарешті усі розсілись за столом, налили по келиху фанти і приготувались до радісного споживання салатів. А в якості десерту на нас чекав раблезіанських розмірів кавун з баштанів Скадовщини. Раптом до кімнати зайшли батьки. Вони переглянулись між собою, витримавши паузу, мама взяла слово:

– Андрюша, Сережа, сегодня вам исполняется десять лет. Вы уже взрослые. Поэтому мы с папой решили сделать вам взрослый подарок, вот... – з радісною усмішкою мама показала синьо-зелений папірець зі штампами й голограмами. – Теперь вы акционеры!

На секунду я геть закляк.

– Вауууу! Акции? Настоящие? – вирвалось у мне. – Класс! Мы теперь вкладчики. Ну, эти, акционеры!

– Ничего себе! – додав брат. – Все, теперь у нас будут дивиденты, как в рекламе. А когда? Через месяц? Или через пол года? Я уже знаю, что мы купим – «сегу».

Мені важко передати, яке щастя переповнювало наші дитячі організми. Сам факт того, що ми стали щасливими власниками цінних паперів, викликав справжній наплив ендрофінів.

У часи нашого дитинства, котрі припали на 90-ті роки, уявлення про щастя не менш ніж на 50% визначався телебаченням. Кольоровий екран телевізора ОРИЗОН був вікном у чарівний світ, де всміхнена пара гуляла під пальмами із метровою пачкою Wrigley's Spearmint, де батончики Mars вгамовують голод, а свято Нового року наближалось разом із «гуманітарним конвоєм» червоних вантажівок кока-коли. Діти того часу були справжньою енциклопедією брендів.

Певна річ, світ бажань і дитячої фантазії не обмежувався виключно споживацькими мріями про нові товари західних компаній. Так, батьки заохочували своїх чад читати книжки, займатись творчістю, прищеплювали любов до спорту. Зрештою, тотальне зубожіння часів первинного накопичення капіталу перетворювало більшість рекламованих товарів на об’єкт недосяжний, і дітям доводилось віддаватись тим самим вуличним розвагам, що й їхнім одноліткам у 80-х чи 70-х. Але конкурувати із телевізором усе це не не могло! Та що там діти? Дорослі не могли встояти перед барвистим розмаїттям уйобіщних передач і рекламних роликів.

Посеред моря телевізійного шлаку реклама фінустанов займала особливе місце. В якийсь момент світ з’їхав з глузду. Це зараз мені доводиться пояснювати молодому поколінню, хто такий такий Льоня Голубков. А у 1995-му цього підприємливого мужика знали усі.

– Халявщик ты, Лёнька, оболтус, – за пляшкою оковитої обурювався його старший брат Іван, чоловік пролетарського або, як сказали б зараз, «ватного» вигляду.- Забыл, чему нас отец с матерью учили? Честно работать! А ты тут бегаешь, суетишься, акции покупаешь. Халявщик!

– Я не халявщик. Я — партнер.

У мене досі перед очима стоїть картина цього синюшного кухонного застілля, де Голубков пояснює братові-«совку» переваги акціонерного товариства МММ. У свої 8-9 років ми й гадки не мали, чим займаються трастові піраміди. Однак, агресивна рекламна кампанія вселяла у дітей якийсь величний трепет.

 – Ты вот какой компании доверяешь? – питав я у дворових розбишак.

 – Я вот МММ верю, известная компания.

 – А я думаю, «Хопёр-Инвест» солидная фирма. Я много раз ее рекламу видел.

Стати «вкладником», «акціонером», чи просто «партнером» у нашому дворі мріяв кожен. Тож ви можете уявити, яким щастям було отримати у подарунок омріяні акції. Наче свято обрізання у мусульман та іудеїв, це справді нагадувало ритуал долучення до світу дорослих. «Дивного нового світу» капіталізму, що так привабливо виглядав на тлі сірого пострадянського побуту.

Йшли місяці, а я все уявляв як день у день зростають наші дивіденди. Ми розуміли, що перед тим як впасти до рота, соковиті плоди мають визріти, налитись солодким нектаром, і штучно цей процес ніяк не підженеш. З часом я навіть став забувати про існування «акцій».

Про дивіденди я заговорив десь через рік, наступної осені. Як зараз пригадую, ми стояли з батьками посеред холу київського планетарію — одного з улюблених місць сімейного дозвілля.

– Мам, пап, а как там наши дивиденды? Уже много накопилось?

Батьки ніяково відвели погляд.

– Наш банк прогорел, обанкротился, – сухо відповів батько. – Хорошо, что мы вложили совсем немного.

По-дитячому довірлива радянська людина була ідеальною жертвою аферистів. Українці, росіяни, казахстанці — усі ці дорослі, розумово повноцінні у своїй масі люди в якийсь момент свято впевнились у головному – «КПРС бреше». Розповіді про загнивання капіталізму сприймались як анекдот, а марксистська теорія стала приводом для глузувань.

На фоні впертого неприйняття усього, що бодай найменшим чином пов'язано із соціалізмом, ліберальні утопії здавались людям більш ніж переконливими. Зараз ми можемо щиро дивуватись, з якою легкістю лох 90-х поніс свої гроші Сергію Мавроді. Але тоді усе було серйозно. Яке там МММ? Громадяни вірили Кашпіровсьому й урінотерпевтам!

Здавлось, трасти мали стати для населення холодним душем. Навчити нас, що Маркс не молов дурниць, коли писав: «Немає такого злочину, на який не пішов би капітал заради 300% прибутку». Та вже у 2000-х роках українці несамовито кинулись у банківські відділення набирати споживчих кредитів.

Торік мене знову охопило deja vu. Коли восени на моїх очах полтавські робітники заговорили про дешеві європейські тачки і кредити під 3% річних. Далі почались балачки про Зону вільної торгівлі з молочними ріками й киселевими берегами. Йшлося про нечувану свободу слова, правову державу, відсутність корупції у країнах ЄС. Нарешті, говорили про європейські гроші, які чомусь мали дійти саме українцям, оминаючи «лінивих греків».

Вже взимку, коли центр Києва огорнув дим від покришок, я вдивлявся у обличчя людей і бачив погляд «акціонерів». Щасливих міноритарних акціонерів нової України.

Прості пострадянські люди – діти 70-х і 90-х – ні на мить не сумнівались, що в підсумку стануть бенефіціарами. Що їх вкладення — зусилля, життя і здоров'я, посильний внесок кожного — повернуться з відсотком. Що дивіденди отримають саме вони, але аж ніяк не Сергій Мавроді.

«Я не халявщик. Я — партнер. Громадянин. Патріот. Я довіряю компанії — солідна фірма. Я у рекламі бачив».

Андрій Мовчан

Читайте по теме:

Андрей Манчук. Come as you are

Анатолій Ткачук. Текст розпачу

Мария Муратова. Чего добился майдан?

Андрей Манчук. Последнее прибежище

Светлана Циберганова. Чтобы остаться людьми

Иван Зеленский. Украинец, житель Донбасса