Сезон шакалів

Пригадуєте довлатовське: «Мы без конца ругаем товарища Сталина, и, разумеется, за дело. И все же, я хочу спросить –  кто написал четыре миллиона доносов?»

Від «свідоміта» до «освєдомітєля» тільки крок. Як і від «Майдану» до «Майданека»... Невдовзі після взяття Бастілії неминуче наступає термідор. Усі тоталітарні режими, незалежно від їхніх ідейних концепцій, схожі між собою, як брати Клички. Влучно окреслив заповітну мрію українських патріотів анонімний автор фейсбучного демотиватора: «…вони дуже вже хочуть, щоб прийшов новий Сталін, який би відгукувався на «Слава Україні!», оголосив би терор незгодним з держлінією «партії» і влаштував би голодомор всім «запроданцям»». Та, власне, за сучасних умов культовий харизматичний лідер – зовсім необов’язковий елемент для впровадження режиму. З роллю тирана посильно впоратися й самому суспільству, зокрема, тій крикливій його частині, що називає себе «свідомою».

Устрій, спроектований нашими українолюбними крикунами, – охлократичний фаші-совок. За одягом, більше фаші-, ніж совок, та перевдягатися можна до безконечності. Колективні судилища, таврувальні публічні заяви, громадські санкції, приватні звернення у «відповідні органи»  – закрадається підозра, що ті, хто вирішили зробити це реальністю, родом не з планети Земля і тому про її минуле нічого не знали. Хе, аж ні, тутешні вони – ось у чому справжня фантастика!

Коли перша віртуальна шакаляча зграя у складі кількасот особин заповзялася на мене дзявкати, мені, чесно кажучи, було з того дзявкоту смішно. Хорове завивання, представлене масовками наступних скликань, було ще смішніше. До того ж, із кожною атакою кількісні показники зграй ставали нижчими. «Поети всіх віків мої писали вірші», і в контексті їхнього досвіду, я мав нагоду проходити через такі випробовування неодноразово. Хіба ніций абсурд не привід для сміху? Хіба не кумедно, що інтелекту «таврувальників», серед яких чимало твоїх колег по перу, недоступно очевидне: митець, на відміну від чиновника чи політика, не надається до жодних люстрацій-дискваліфікацій. Юрба, що винуватить його у смертних гріхах, тільки додає йому слави.

Страшенно хочеться промовчати про зворотній бік сміху. Є щось дике і трагічне у тому моменті, коли у мордах шакалів впізнаєш риси людей, яких вважав ближніми. Звісно ж, вони не відають, що творять, звісно ж, вони рано чи пізно прозріють, але реанімація стосунків з ними вже неможлива. І не про образу йдеться – неможлива, і все. Отже, краще сміятися. І повторювати услід за Хаямом: «Не бійтеся втратити тих, хто наважився втратити вас. Чим яскравіше за вами палають мости, тим світліша дорога попереду».

Роман Скиба