Джерело:
<a
href="http://gazeta.ua/articles/people-and-things-journal/_zbirali-tila-hlopciv-po-klaptikah/452885">Gazeta.ua</a>
Ми зустрілись
у нього на спальному. В генделику біля
«Жовтневого рудника», він саме закінчив
грати із друзями в доміно. Пив коньяк і
постійно усміхався. Але коли згадував
про підземне пекло, переходив то на
крик, то на шепіт, напружено дивився в
одну точку. А ще постійно перепитував
«Ну, все уже? Да прекращай. Кому это
интересно?» У мене ж крутилась тільки
одна думка «Як цей гірничорятувальник
дожив до пенсії?».
Коли столичний
офісний планктон репостив у фейсбуках
«спасибо жителям Донбасса», я переконаний,
бійці ВГРЧ не бачили цього. Вони були
під землею. Провідні медіа не пишуть
про них, виключення – лише чергові
аварії на шахтах. І саме через це Донбас
настільки міфологізований, невідомий,
terra incognita. Нам простіше повірити у
реальність, де купка національно
стурбованих письменників святять ножі
у Холодному Ярі, ніж припустити, що прямо
зараз хтось дихає 9% концентратом метану.
Нам легше не знати, що десь зовсім поруч
є бійці-респіраторники і їх «останній
двометровий горизонт».
«Двометровий горизонт» – так на гірничому сленгу називають могилу. Саме там закінчують свій трудовий шлях значна частина шахтарів і гірничорятувальників. 3400 людей загинули в шахтах України за перші десять років незалежності. У середньому щодня гинув шахтар.
Анатолій, 50 років. Ветеран гірничорятувальної частини. Народився і виріс у Донецьку. Батько родом із Тернополя, мати – з Курська. Обоє переїхали на Донбас по війні у пошуках роботи. У шкільні роки займався у футбольній школі «Шахтаря». Грав у одній дитячій команді з воротарем Віктором Чановим.У 20 років пішов працювати на шахту прохідником.1988-го перевівся до воєнізованої гірничорятувальної частини. Служив респіраторником.
Спускався до кожної з донецьких шахт. Брав участь у десятках рятувальних операцій. На пенсії. Має дітей та онуків
Пішов на шахту, коли мені виповнилося двадцять. Мотивація – гроші потрібні. А в ті часи гірники добре отримували. Працював прохідником. Робили штреки – це така підземна галерея. А вже після нас забійники «відкривали лаву», тобто вугілля видобували. Наша робота нагадувала труд метробудівців.
Працювали буро-вибуховим методом. Спершу закладали вибухівку, а потім ми дробили уламки породи, розчищали прохід, били шпури перфоратором. Це – основна спеціальність на шахтах. При всій автоматизації труд доволі кустарний: руками, ногами, задницею. Під землею працювали по 6,5 години на день. Але доки спустишся в шахту, доки доберешся до місця розробки, доки піднімешся, вважай, 12 годин життя викреслено.
Перший день ніколи не забуду. Нічна зміна. Пробивали новий штрек біля самого ствола – спуска в шахту. Я кров'ю пісяв. У забої пекельна спека, піт рікою, а коли носиш затяжку, на протяг вискакуєш. Застудити сечову систему – раз плюнути. Не уявляв, що в 21 рік до уролога піду. Кабінет лікаря, той розвалився в кріслі з цигаркою і каже: «Що ж, юначе, не можна вам ні пити, ні курити. Звикайте, простатит у шахті – річ звична». Але коли в перший день вибираєшся на поверхню, заходиш у душ, сонечко над Донецьком встає… Мамо рідна, як заново народився!
Через п'ять років прохідникам перестали платити. Перебудова, Михайло Горбачов. Тоді й перевівся у ВГРЧ (воєнізована гірничорятувальна частина). Півроку стажувався, а тоді респіратор одягаєш – і в бій.
«Відстажувався? Гуди під землю. Засядька». Ці слова командира взводу запам'ятав на все життя. Тоді був мій перший день служби, і одразу аварія. Як тільки почув слово «Засядька», всередині опустилося все. Одна з найнебезпечніших шахт. Що сталось? Як завжди, пожежа.
Стоїмо під землею, в руках пожежні рукави, струмінь води. А полум'я облизує нас. Перше завдання – локалізувати пожежу. Часто не йдеться про те, аби погасити вогонь за зміну. Буває, по півроку пожежі гасять.
Я служив у оперативному взводі. Аварія – виїзд, аварія – виїзд. Сигнал тривоги, і за 60 секунд маєш прибути в автобус у повній екіпіровці. Хоч у туалеті сидиш – мусиш!
Температура – ось головний провокатор респіраторника. Справжній Ташкент не на Сході, а там, унизу. У багатьох із роками серце не витримує.
Жертви постійно. Уперше зіткнувся на шахті «Бутовка» – зараз «Путилівська» називається. Двох хлопців породою придавило. Трупи три доби пролежали, сморід нестерпний стояв. Довелося рубати. Руки відпилювали і ноги, бо повністю не витягнеш. Спершу пробували звільнити тіла, а воно сипле, падло, і сипле. Взагалі, доки людину не вийняли нагору, до цього моменту її вважають постраждалою. Лікарі мають констатувати смерть. Але тут усе було очевидно. Начальство узгодило з рідними. Тоді взяв ножівку і розпилював людину на шматки.
Страшно визволяти з-під завалів покалічених. Страшно діставати трупи. Ще страшніше не дістати. Але найгірше – бачити очі родичів, які чекають його живого-дорового. Діти стоять, жінки. Як їм у вічі дивитися?
1991 рік. На шахті імені Скочинського три відділення респіраторників полягли. Єдиним рухом руки одного дов…ба 15 людей загинули! Ми діставали шахтариків загиблих, а він прийшов на командний пункт і наказав увімкнути напругу. Тут же вибух метану, смерті… Уночі збирали тіла хлопців по клаптиках. Одного поховали без голови. Її через рік знайшли.
Буває, ще позавчора разом зарплату із каси забирали, горілку пили, а сьогодні збираєш його по частинках.
Знав тільки одного товариша, якому пощастило після вибуху вижити. Усе обличчя було обпалене. Його вибуховою хвилею в канавку кинуло, решта відділення загинули. Вибух у шахті – це вогняна куля, яка йде прямо на тебе. Достатньо одного вдиху, щоб згоріли легені. Лежить людина, спілкуєшся з нею, а за два-три дні її на цвинтар понесли. Бо всередині все згоріло.
Початок 1990-х – це страшні роки. Тоді всі страйкували, крім нас. Ми не мали права, хоча зарплату також не отримували. Звісно, відчувалася солідарність, шахтарі під час страйку навіть вимагали погасити заборгованість респіраторникам. Бувало, приїжджаєш на шахту, там і нагодують, і напоять. Ясупчику поїм, а котлети, сметану – дітям забираю.
У шахті – як на війні. Демократи нехай у парламенті засідають, а тут єдиноначальність: накази не обговорюють. Коли вийдеш, можеш плести що завгодно, але внизу слухай команду. Інакше і хлопці загинуть, і шахтарів не дістанеш. Колись п'ятеро респіраторників загинули, командира зняли. А чому? Бо команду його не виконали.
Аварії з вини гірників – це одиничні випадки. Решта – з вини начальства. Максимально допустимий рівень метану в повітрі 1,5 відсотка. Заміряли, 5–6 відсотків. Однак начальство каже: «Качайте угольок, качайте». Якщо при 9 відсотках метану шахта не вибухнула, вважайте це чудом. А шахтарів, буває, і при 15 відсотках у забій відправляють.
Найнебезпечніші шахти – Засядька і Скочинського. І цим про їхнє начальство все сказано. Скільки я на цих копальнях друзів поховав. А ще «Суходольська», зараза, до …я забрала. Звідти людей цілими пачками вперед ногами виносив. Курортних шахт у природі не існує. Але умовно спокійними є ті, де добре працює нагляд. Наприклад, «Жовтневий рудник». 995 метрів горизонт, качають спокійно. Бо нагляд.
Раз на місяць маємо оглядати шахти. Спускаєшся, проходиш по маршруту і здаєш припис для начальника ділянки, що треба виправити. Якщо порушення серйозні, накладають санкції – штрафи, звільнення.
Буває, проходиш через місяць на ділянку, а там усе по старому. Ні хріна не полагодили. Якби наші приписи виконували, начальство на «запорожцях» їздило б. Зараз техніку безпеки купують. Акт підписав – хабарик тобі дали, гаражик побудували. У тебе все добре, тільки люди мруть як мухи. Слава Богу, я на керівних посадах не був, хоч руки чисті.
Без порушень не буває. При нашій глибині залягання вугілля хочеш не хочеш – на порушення підеш. Якщо через кожну дрібницю шахту зупиняти, гірники без зарплати сидітимуть. Поб'ють же.
Забобонів респіраторники не мають. Мені пох…й. Я пірнаю і працюю. На моїй пам'яті ніхто навіть у Бога не увірував. Коли бачу, як футболісти перед виходом на поле хрестяться-моляться, мені смішно. Ти, сука, в забій спустися і хоч десять разів хрестися.
Що б на роботі не сталося, в сім'ї про це не розказував. Обійняв, усміхнувся. Хай краще не знають, хто сьогодні на той світ відійшов.
Хворіють у нас усі по різному. У кого нирки відмовляють, у кого – печінка, у кого – легені. Я на ноги не міг ступати. Відправили на лікування в Єсентуки, санаторій «Радянський шахтар». Номер люкс оплатили – телевізор, кришталь, срібло. Тоді ще жіночки якісь заходили, хотіли подивитись, як у люксах живеться. Подумали, що я – директор шахти.
Пропонували на групу інвалідності піти. «Ні, дякую. Мені дітей годувати треба», – кажу на медогляді. І ще років 15 пропрацював.
З нами ніколи не працював психолог. За психолога служив стакан горілки.
Новачки на службі різні трапляються. Хтось приходить, бо грошей немає, інший – із цікавості. А як тільки перший вибух, його як вітром здуло. Хоча й перші не завжди затримуються. На базарі торгувати легше й безпечніше. Є іще один тип – «герої». Йдуть на службу, щоб потім у кабаках перед жінками вихвалятися. Гівнюки. Я таких органічно не переварюю. Справжній респіраторник – це по натурі, по характеру. Йому вже гроші не головне. Щоб двадцять років до пенсії на цій службі відпахати, треба бути несповна розуму.
Андрій Мовчан
Текст gazeta.ua із передмовою автора
Графіка Юрія Якименка
Читайте по теме:
Андрей Манчук. «Дикие шахты» в Снежном
«Луганское побоище». Шахтеры против ОМОНа
Андрей Манчук, Георгий Эрман. Интервью с Дмитрием Калитвинцевым
Михаил Волынец. «Прошлись по телам голодающих шахтеров»
Георгий Эрман. «Донецкий майдан»
Андрей Манчук. Донбассофобия
-
Економіка
Уолл-стрит рассчитывает на прибыли от войны
Илай Клифтон Спрос растет>> -
Антифашизм
Комплекс Бандеры. Фашисты: история, функции, сети
Junge Welt Против ревизионизма>> -
Історія
«Красная скала». Камни истории и флаги войны
Андрій Манчук Создатели конфликта>> -
Пряма мова
«Пропаганда строится на двоемыслии»
Белла Рапопорт Феминизм слева>>