Правий популізм та помилки лівих

Широка популярність, яку зажив Джордан Пітерсон, у минулому – маловідомий канадський клінічний психолог та професор університету, що став наразі улюбленцем «альтернативних правих», – є доказом того, що ліберально-консервативна «мовчазна більшість» нарешті знайшла свій голос. Пітерсон, який стверджує, що ідея білої привілейованості є «марксистською брехнею» і жартує, що «радикальні феміністки» нібито не говорять про порушення прав людини в Саудівській Аравії через «їх несвідоме бажання жорстокого чоловічого панування», має всі шанси швидко стати провідним мейнстрімним коментатором нашого часу.

Його переваги перед колишньою анти-ЛГБТ+ зіркою Майло Янопулосом очевидні. Янопулос був дотепним, балакучим, сповненим жартів і сарказмів і (в той же час) відкритим геєм – але за багатьма ознаками нагадував про культуру, яку він атакував. Пітерсон – його протилежність. Він поєднує підхід «здорового глузду» і холодну наукову аргументацію із емоційною люттю, спрямованою у бік ліберальних засад нашого суспільства – що знаходить своє вираження в його словах: «Досить! Я більше не можу цього терпіти!».

Проте, в його спробах використати холодні факти проти «політичної коректності» дуже легко побачити неабиякі вади: він не тільки часто покладається на неперевірені теорії, але має параноїчну концепцію, використовуючи її для тлумачення того, що вважає за факти. «Факти – це факти», – полюбляє казати Пітерсон, перш ніж стверджувати: «теорія щодо того, що жінки були пригноблені протягом всієї історії, є приголомшливою теорією», або зауважити: вважати гендер соціальним конструктом «так само погано, як стверджувати, що світ є пласким».

Жак Лакан писав: навіть якщо те, що ревнивий чоловік стверджує про свою дружину (що вона спить з іншими чоловіками) є правдою, його ревнощі все одно слід вважати патологією – потребою чоловіка у ревнощах, як у єдиній можливості зберегти його гідність, або навіть його особистість. В цьому ж самому сенсі можна сказати: навіть якщо більшість нацистських заяв про євреїв були правдивими (євреї експлуатують німців, євреї спокушають німецьких дівчат тощо) – що на справді не було правдою – їхній антисемітизм все одно буде (і був) патологічним явищем – тому що він приховує, чому нацисти насправді мали жагу до антисемітизму, з метою зберегти свою ідеологічну позицію. Згідно з ідеологічними принципами нацистів, суспільство є органічним цілим – суспільством гармонійної національної єдності. А зовнішній ворог необхідний для того, щоб пояснити розбіжності і антагонізми, які виникають у цьому суспільстві

Те ж саме стосується антиміграційної політики популістів, які переймаються «проблемою» біженців: вони створюють ілюзію страху в контексті так званої «ісламізації» Європи, що в кінцевому рахунку, призводить до вочевидь абсурдного твердження. Біженці, що втікають від терору, нібито ідентичні терористам, від яких вони тікають. Ігнорується очевидний факт: хоча серед біженців теж є терористи, гвалтівники та злочинці, переважна їх більшість – це просто відчайдушні люди, які шукають кращого життя.

Чинник усіх наявних проблем, які є іманентними системі глобального капіталізму, проектується на постать зовнішнього ворога. Антиміграційний расизм і сексизм не є загрозою, оскільки всім зрозуміла їхня брехливість; найнебезпечнішою є та ситуація, коли брехня представлена у формі (часткової) фактологічної істини

На жаль, ліва та ліберальна реакція на антиміграційний популізм не краща за нього. Популізм і ліва «політична коректність» практикують дві комплементарні форми брехні, які слідують класичному розрізненню між істерією і нав’язливим неврозом: істерик може казати правду під виглядом брехні (те, що він каже – буквально невірно, а його заснована на достеменній правді брехня виражається в помилковій формі), а те, що стверджує нав'язлива невротика, є буквальною істиною – але це істина, яка служить брехні.

Популісти та політично коректні ліберали вдаються до кожної з цих стратегій. По-перше, і ті і інші використовують фактологічну брехню, коли вона прислуговується тому, що популісти сприймають зараз як вищу істину. Релігійні фундаменталісти підтримують принцип «брехні заради Ісуса» («брехня заради блага»). Наприклад, для того, щоб запобігти «жахливому злочину під назвою аборт», дозволяється поширювати фальсифіковані наукові «істини» щодо свідомого життя плоду і медичні небезпеки аборту. А задля пропагування грудного вигодовування дозволено представляти науковим фактом ствердження про те, що утримання від грудного вигодовування нібито викликає рак молочної залози.

Таким самим чином прихільники антміграційної політики безсоромно поширюють неперевірені історії про зґвалтування та інші злочини біженців – аби підірвати до них довіру і розповсюдити ідею про те, що всі біженці становлять для нас загрозу. Політично коректні ліберали занадто часто ведуть себе таким самим чином – вони замовчують факти відмінностей «способу життя» біженців та європейців, оскільки згадка цих відмінностей може розглядатися як євроцентризм. Згадаймо про скандал на ґрунті сексуального насилля над дітьми, який мав місце у англійському Ротергемі, де расова приналежність злочинців ігнорувалася, аби цю справу не почали інтерпретувати з позиції расизму.

Протилежна стратегія, яка теж просувається під виглядом істини, також є поширеною в обох таборах. Якщо прихильники антиміграційної політики не тільки ретранслюють фактологічну брехню, але й хитро використовують частину фактологічної істини, яка засвідчує «правдивість» расистської брехні, то політично коректні практикують «брехню з істиною»: у боротьбі проти расизму і сексизму вони переважно наводять важливі факти, але це часто підштовхує їх у невірному напрямку. Популістський протест проектує на «зовнішнього» ворога своє розчарування та розпач, а політично коректний лівий використовує справжні проблеми (виявлення мовленнєвого сексизму й расизму, тощо), аби ствердити власну моральну перевагу і таким чином запобігти справжнім соціальним змінам.

Ось чому вибухи гніву Пітерсона мають такий масовий ефект. Його божевільна теорія змови борців за права ЛГБТ+ та #MeToo, а зрештою, ідея марксистського проекту, спрямованого на знищення Заходу, виглядають кумедними. Він цілковито ігнорує внутрішні антагонізми і неузгодженості ліберального проекту: напружені стосунки між лібералами, які готові потурати расистським і сексистським жартам заради свободи слова і політично-коректним регуляторам, що прагнуть цензурувати ці жарти, як посягання на свободу та гідність їхніх жертв – але не мають нічого спільного із справжніми лівими.

Пітерсон звертається до певних моментів у політиці нав'язливого регулювання політичної коректності, які видаються багато кому за нас помилковим. Проблема, що виникає {у лівих} із Пітерсоном, полягає не в його теоріях, а в тих клаптиках істини, які є частинами цих теорій. Якщо ліві не здатні звернути увагу на обмеження свого власного проекту, вони будуть змушені вести програну наперед війну.

Славой Жижек

Independent

Переклад Анатолія Денисенко

Читать по теме:

Артем Кирпиченок. Бразилия: и пришли фашисты

Ричард Сеймур. Сопротивление фашизму: между «рано» и «поздно»

Юрий Латыш. Эпоха демодернизации

Александр Бойко. Общий язык: Тесак и либералы

Марианн Мэкельбер. Настоящая борьба только начинается

Ґжеґож Россолінські-Лібе. Суспільство не бачить проблеми у неофашистських рухах

Антон Шеховцов. Старые и новые европейские друзья «Свободы»

Матьяш Беник. Венгрия: кризис и «реформы»