Люстрація для котів і не тільки

Пам’ятаю, як з киплячої неоформленої жижі політичного лексикону виринуло слово «люстрація». Воно довго існувало в якомусь розмитому неоформленому вигляді. Погодьтесь, в ньому явно є щось імпортне. Люстрацію дістають з коробки і вона замотана в подарункову фольгу. Вона пахне як приторно-знайомий El Paso, чомусь налитий в брендову пляшечку від Armani.

В «люстрації» є щось до кінця не зрозуміле, ефемерно-мерехтливе. Воно манить і обіцяє насолоду. Люстрація – це завжди те, що трапляється з Іншим. Відносно люстрованого Іншого я можу визначити себе, законослухняного громадянина майбутньої демократичної держави. Поруч – тисячі таких самих як я, не менш законослухняних. Ми гордо крокуємо вперед, нога в ногу, під воєнні марші. Раз-раз-раз-два-три, ліва-ліва-раз-два-три. А десь на обніжку, поруч з кастрованим котом мовчки сидить хтось люстрований…

Люстрація – це ритуал очищення від моральної скверни. Так-так, саме моральної. Адже корупція сприймається передовсім не як лакуна в самій системі, яка робить можливим особисте збагачення, а як неправильний «брудний і ниций» моральний вибір конкретного чиновника. До системи в цілому питань нема. Лише до індивідів. Люстрація – це редукція колективної відповідальності до відповідальності індивіда.

Люстрація – це практика політичного замовчування, чи, скоріше, цензури. Замість того, щоб оголювати проблему, максимально її радикалізувати, розкладати по поличкам і говорити про саму можливість вчинку, все притрушується і через залякування переходить в інші русла. Чи не варто говорити перш за все про те, що основою для корупції є ринкові відносини та середньовічна логіка роду і крові, що дарунок це не лише матеріальні блага, а і символічний зв’язок, оповитий ореолом таємниці.

Український випадок народної люстрації – «сміттєва люстрація». І знову: велкам ту Середньовіччя. Вигрібні ями, стоки, бані, нечистоти, сміття – це завжди територія чогось іншого, того що знаходиться поза культурою, поза легітимним, доступним, безпечним, знаним, поза оформленим світом. Це територія скверни. Як духовної, так і фізичної. Середньовічна людина їх не сильно розрізняла – важливою для неї було лише те, що і тої, і тої позбутися надзвичайно складно. Не будь-яку скверну можна відмолити. Скверну можна визначити як світоглядний середньовічний комплекс.

Разом з тим, скверна – це шов, який зшиває духовне і фізичне, і саме через нього духовне «втікає» в матеріальний світ. Поняття скверни і ритуалізація її в щоденних практиках існує як підтвердження існування іншого світу, світу Божого. В Середньовіччі саме світ Божий визначає структуру і порядок світу земного. І цей світ геть не прагне позбутися скверни і назавжди очиститися, ні, скверна йому потрібна.

Так само і українська «нова влада», яка на шляху до ефемерного «оновлення» вибрала механізм люстрації, геть не хоче «очищення». Їй потрібна скверна корумпованих чиновників – адже вона претендує на те, щоб бути «європейським світом Божим» для своїх громадян, а люстрація, це таке собі темпоральне «просочування» демократичних прав та свобод на цю грішну пострадянську землю, на якій в вакхічному танці все ще цокають бісівськими копитами «совки». Як інструмент маніпуляцій київської влади у внутрішній політиці, люстрація не мусить закінчуватись. До внутрішнього ворога, вже добре знайомого нам з минулого 2013 року тітушки, тепер, у 2014 році, додався потенційно люстрований чиновник. «Как причудливо тасуется колода карт» – але і того, і того можна публічно розпинати, спектакль набуває все більш вибагливих форм і непередбачуваних сюжетних ліній. Він медійно висвітлений – його показують десь після шоу Оксани Марченко, перед «Битвою екстрасенсів 7».

Звісно, десятки експертів мають, що сказати з цього приводу, а сотні журналістів і ньюз-мейкерів неначе шакали розтягнуть експертні думки на цитати. Тисячі громадян ще якийсь час здобуватимуть, а на обніжку так само тісненько сидітимуть кастрований кіт і люстрований чиновник. Вони питимуть чай з термоса, який їм приніс тітушка. Але тітушка не сидітиме разом з ними – бо він, як заробітчанин, якраз поїхав на заробітки в Москву.

Діна Артеменко