Жіноцтво протестує: права жінок у вуличній політиці

Попри те, що тематика жіночої дискримінації не часто висвітлюється у вітчизняному медіапросторі, в Україні поява статей та блогових записів на цю тематику вражає своєю регулярністю. Адже приводи для цього виникають постійно. Найбільш яскраво дискримінація проти жінок проявляється на вербальному рівні з боку представників політичної еліти, коли з їх вуст лунають закиди у непрофесійності жінок. Так, на думку Миколи Азарова «реформи – це не жіноча справа». Міністр освіти і науки, молоді та спорту України Дмитро Табачник вважає, що у магістратурі та аспірантурі найкраще навчаються непривабливі дівчата і не соромиться говорити такі речі публічно. Образливі вислови з  боку політиків  – не рідкість для вітчизняних громадянок. І це лише верхівка айсбергу цього проблемного аспекту соціального життя – дискримінації жінок в Україні.

Судіть самі: за часткою жінок у парламенті Україна займає 122 місце у рейтингу зі 150 країн. Не дивлячись на те, що Верховна Рада має бути репрезентативним органом, серед депутатів лише 8% жінок. Але це не значить, що жінки не працюють у органах державної влади. Просто вони представлені на нижчих щаблях управлінської ланки. Таке явище називають вертикальною гендерною сегрегацію української політики: чим вище ми підніматимемось по управлінській драбині у сфері державної влади, тим менша частка жінок буде там представлена. Згідно із даними останнього перепису населення, в Україні 54% жінок. Але у сільських радах жінок 51%, у селищних радах – 46%,серед депутатів міських рад – 28%. Чим вищим є рівень влади – тим менше до неї допускають жінок.

Традиційно на жінці лежить значний шмат домашньої, повсякденної неоплачуваної праці, який потребує часу та не дозволяє активно діяти у публічному просторі. Така ж модель суспільного розподілу праці представлена у органах державної влади, адже всю бюрократичну, кропітку роботу доручено жінці, у той час як керівні посади належать чоловікам. Найбільш яскраво цей дисбаланс проявляється у царині традиційно «жіночих» професій: 99% вчителів у школах жінки, але серед керівництва Міністерства науки і освіти, молоді та спорту України  тільки чоловіки. І попри те, що Україна підписала низку конвенцій з питань забезпечення гендерної рівності, частка жінок у парламенті, яка б призводила до якісних змін у політичному курсі держави (30%), для України залишається недосяжною цифрою. Поширення набувають факти трудової дискримінації жінок, коли роботодавець пропонує жінкам менш вигідні умови праці, та рідше бере їх на роботу, мовляв, бездітну жінку брати невигідно, адже потрібно буде забезпечувати їй декретну відпустку. Хоча й жінки з дітьми – також проблемні працівниці, адже діти можуть часто хворіти. Розмірковуючи у такому ключі, роботодавець дискримінує жінку за статевою ознакою, що є прямим порушенням ст. 24 Конституції України та Закону України про рівні права і можливості жінок і чоловіків. Живучість дискримінаційних практик віддзеркалюється навіть на такому фундаментальному питанні, як рівень зарплати. Якщо зарплата жінок в Україні становить 75% зарплати чоловіків, то пенсія жінок становить 68% від пенсії чоловіків. Жінки мають змогу відвідувати курси підвищення кваліфікації раз на 20 років, у той час як чоловіки можуть робити це значно частіше – раз на 13 років.

Близько 12 % жінок у віці до 28 років потерпають від фізичного насилля у сім’ї, 35-50% жінок, які потрапляють до лікарень з тілесними травмами, є жертвами домашнього насильства. Вбивство та зґвалтування Оксани Макар у Миколаєві лише один з найбільш резонансних випадків сексуального насилля над жінками. Три молодики після зґвалтування захотіли приховати сліди злочину і тому підпалили дівчину у покинутому будинку. Прагнучи підтримати Оксану Макар, яка ще прожила три тижні після злочину, громадяни переказували кошти на лікування дівчині, а жителі не тільки Миколаєва, а й багатьох інших міст України, як-то: Харкова, Вінниці, Тернополя, Києва, Сімферополя, Львова, Луцька (згідно з моніторингом протестів, репресій і поступок Центру дослідження суспільства) виходили на протест, вимагаючи справедливого розслідування справи та звинувачували міліцію у бездіяльності. Ці звинувачення небезпідставні, адже спочатку міліція відпустила підозрюваних у скоєнні злочину. Вбивство Оксани Макар широко обговорювалося в Інтернеті, й окрім вимог покарати винних, нерідко з’являлися і репліки, які звинувачували в усьому саму жертву. Мовляв, сама винна, що пішла пізно в бар та пила алкоголь з молодиками. З негативних висловлювань часто траплялися навіть характеристики на кшталт «повія», «шльондра» або звинувачення в аморальній поведінці, забуваючи про «моральність» та, тим паче, незаконність дій ґвалтівника. Звинувачення жертви – розповсюджений тип реакції на новини про зґвалтування, який дозволяє закрити очі на масштаби проблеми та її яскраво виражений гендерний вимір. Попри те, що справа Оксани Макар стала приводом для виникнення великої кількості протестів, все ж аспект гендерної дискримінації так і не був піднятий у ході численних акцій.

Поточні реформи уряду лише погіршують становище жінок. У часи економічного занепаду жінкам стає ще складніше знайти роботу. Вирішуючи питання про найм на роботу, роботодавець нерідко звертає увагу на стать потенційного/ої кандидата/ки. Традиційно, від жінок очікують менших професійних досягнень та частих «відпрошувань» з роботи для виконання домашніх обов’язків. Непевний матеріальний стан жінки зменшує її шанси на активну незалежну діяльність. Якщо дружині й пощастило мати роботу, то свою зайнятість їй все одно доведеться комбінувати з домашньою неоплачуваною працею. Замість того, аби збільшити особистий час жінок, уряд намагається найбільш повно використати їх як робочу силу, про що яскраво свідчить підвищення пенсійного віку для жінок. Найчастіше від скорочення соціальних виплат та введення пакету неоліберальних реформ (серед яких скорочення видатків на соціальну сферу, зокрема, зменшення фінансування медицини, освіти) страждають переважно жінки. Взяти до прикладу, медицину. У поліклініках здебільшого працюють саме жінки, і по допомогу звертаються, насамперед, жінки, адже до старості, коли проблеми зі здоров’ям особливо відчутні, українські чоловіки в середньому не доживають. У дитячі поліклініки найчастіше ходять саме мами. Що ж до питань суто жіночого здоров’я, то відповідно до медичної реформи, посади акушерів-гінекологів та лікарів-педіатрів не обов’язково мають бути у центрах первинної медико-санітарної допомоги. Натомість набирають популярності приватні гінекологічні клініки, і лікарі державних медичних закладів часто виписують жінкам направлення на аналізи, які зазвичай коштують декілька сотень гривень. Тож, політика «оптимізації», тобто закриття, медичних закладів відбивається, в першу чергу, на жінках.

Окрім того, загальне скорочення бюджетної сфери тягне за собою погіршення стану найбільш незахищених верств населення, тож матері-одиначки були одними з перших, хто відчув на собі результати урядових реформ. У квітні 2011 року за ініціативою Міністра соціальної політики Сергія Тигіпка в Україні було прийнято постанову щодо впровадження методів непрямої оцінки доходів громадян для призначення соціальної допомоги. Особливо ці нововведення стосувалися самотніх матерів. До нових обов’язків інспекторів входило опитування сусідів матерів з метою визначення доходів останніх. Згідно з постановою, соціальну допомогу не будуть виділяти тим жінкам, які мають сучасний велосипед, скутер, посудомийну машину, кондиціонер тощо. У відповідь на це, наприкінці грудня в декількох регіонах країни на вулиці вийшли матері-одиначки, протестуючи проти нововведень уряду та хронічних недоплат державної допомоги по догляду за дитиною. У результаті акцій протесту у грудні 2011 року Кабмін відмовився від своєї ініціативи.

На цьому тлі актуалізація питання про заборону абортів виглядає ще більш лицемірно. Брак садочків та дитячих майданчиків, недофінансування шкіл та дитячих будинків свідчить про відсутність реальної соціальної політики у галузі сім’я. Варто нагадати, що у березні цього року за ініціативою Андрія Шкіля у Верховній Раді було зареєстровано законопроект про заборону абортів. На його думку, заборона абортів може вирішити демографічну кризу. Натомість, очевидно, що обов’язки по догляду за дитиною  здебільшого покладені на громадянок, у той час як держава робить все менше для полегшення репродуктивної праці жінок. Поруч з можливою забороною абортів законопроектом не передбачається додаткова допомога для багатодітних сімей, та не збільшується фінансування дитячих будинків, зведення нових шкіл та дитсадочків.

Отож, і без того невигідне становище жінки в українському суспільстві погіршується актуальними реформами уряду. Але чи активно жінки протидіють таким антисоціальним реформам і чи допомагають їм у цьому численні жіночі громадські організації?

Жіноча тематика у вуличній політиці

Згідно з даними моніторингу протестів, репресій і поступок Центру дослідження суспільства, и питання жіночих прав та абортів – далеко не найбільш мобілізуючі соціальні проблеми в Україні. Протягом 2010-2011 рр. ці теми піднімалися менше, ніж у 1% усіх протестів. У першій половині 2012 року частка таких протестів зросла до 2% за рахунок перипетій навколо законопроекту про заборону абортів.

Серед вуличних акцій можна виокремити дві групи протестів. До подій першої групи належать усі акції, на яких лунають заклики полегшити тягар жіночої репродуктивної праці, відкрити нові садочки, припинити втручання держави і церкви в особисте життя громадянок. Події другої категорії – це консервативні протести за заборону абортів, на підтримку традиційних сімейних цінностей тощо.

Впродовж трьох років моніторингу співвідношення протестів першої та другої категорій складало близько 2:1 з переважанням ліберальних акцій. Разом з тим, така кількісна перевага зумовлена діяльністю жіночого руху FEMEN. У 2010 році частка їхніх протестів становила 42% у 2011 – 64%, а у 2012 – 44% від усіх протестів, що піднімали питання жіночих прав або абортів. Їхні яскраві топлес-акції не вимагають масштабної мобілізації, і можуть бути проведені лише силами «ядра» організації. У своїх акціях членкині руху піднімають питання втручання церкви у особисте життя, проблему проституції та в цьому році часто пов’язували їх з проведеним ЄВРО-2012. Захоплення кубку UEFA, викрикування образ на адресу приїжджих фанатів і навіть приковування себе ланцюгом у фан-зоні на знак протесту проти «групового зґвалтування» України  не вирішують проблеми проституції, адже навіть не вказують на соціально-економічні причини феномену – бідність та безробіття. У травні 2012 року активістки FEMEN провели свої акції у Києві, Дніпропетровську та Львові, атакуючи кубок ЄВРО-2012. Ці акції, як і більшість їм подібних, не мають жодного стосунку до повсякденної дискримінації жінок, а медійний ефект від них навіть шкодить тим соціальним жіночим ініціативам, які наразі лише зароджуються в Україні. Акції FEMEN подекуди вражають своєю політичною непродуманістю. У квітні поточного року активістки руху залізли на дзвіницю Софійського собору, протестуючи таким чином проти узаконення заборони абортів. Активісток не хвилювало, що ця ініціатива лунала з вуст  глави Української греко-католицької церкви, а Національний заповідник «Софія Київська» не має жодного відношення до законодавчих починань із заборони абортів.

Незважаючи на те, що для української аудиторії FEMEN не ідентифікують себе з фемінізмом, все ж на повсякденному рівні їхня діяльність хибно з ним пов’язується. Крім того, «радикальний» ексгібіціонізм викликає в українському суспільстві, скоріше, моральний осуд, та не сприяє дискусії з приводу піднятих соціальних проблем, наприклад, секс-туризму та домашнього насилля. У ситуації, коли FEMEN захоплює значну частку медійної уваги, боротьба з поширеними забобонами щодо фемінізму ще більше ускладнюється. Тому не дивно, що коментарі до новин про феміністичні акції проти заборони абортів рясніють розчарованими коментарями, мовляв, а де ж оголені груди?

Одна з небагатьох ініціатив, які виносять проблематику жіночої дискримінації у вуличний протестний простір є нещодавно створена «Феміністична Офензива». Крім організації конференцій, виставок та дискусій, присвячених проблемам патріархатного інституту сім’ї, притиснення економічних та репродуктивних прав жінок, офензивянки реагують на поточні законодавчі реформи, підкреслюючи їх антисоціальний, дискримінаційний характер. Так, наприклад, під час актуалізації питання про заборону абортів низка жіночих організацій обмежилася написанням листів незгоди із запланованими реформами уряду, але «Феміністична Офензива» була однією з організаторок вуличної акції протесту, додавши проблемі суспільного розголосу. У випадках, коли мова стосується питань, актуальних для більшості правозахисників та активісток, «Феміністична Офензива» кооперує зусилля з іншими неурядовими організаціями. Так, наприклад, 18 червня відбувся протест «Феміністичної Офензиви»,  організацій «Інсайт» та «Ліва опозиція», а також незалежної студентської профспілки «Пряма дія» проти введення так званого критерію «моралі» у державне законодавство, який значно розширить підстави для репресій. Законопроекти №8711 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів» (щодо захисту прав дітей на безпечний інформаційний простір)» та № 10290 «Про заборону спрямованої на дітей пропаганди гомосексуалізму» містять положення, які узаконюють дискримінацію за сексуальною орієнтацією та, відповідно, порушують Конституцію. За цими законопроектами приховуються меркантильні електоральні інтереси політиків перед виборами та прагнення змістити акценти з проблем у соціальній та економічній сферах знайшовши зручного цапа-відбувайла у вигляді ЛГБТ.  Обидва законопроекти ґрунтуються на позиціях, ніби іншу людину можна переконати стати гомосексуалом всупереч природнім потягам, а сама гомосексуальність табуюється та стає відхиленням, що суперечить Міжнародній статистичній класифікації хвороб, яка розглядає гомосексуальність як норму. Одним з очевидних наслідків прийняття законопроектів стане обмеження інформації, зокрема, від лікарів та правозахисників, про безпечний секс у рамках гомосексуальних та бісексуальних відносин, що, у свою чергу, сприятиме поширенню венеричних хвороб. ВІЛ/СНІД передається і через гетеросексуальні контакти, тож не самі стосунки становлять загрозу здоров’я громадян, а відсутність знань про безпечний секс та наявність доступних контрацептивів. Приймаючи ці законопроекти, держава лише шкодить громадян(к)ам та підліткам, перешкоджаючи активності громадських організацій. Крім того, парламентарі явно недостатньо добре «потурбувалися» про дітей. Обмеження інформації про гомосексуальність спричинить інформаційний вакуум для тих підлітків, хто відчуває потяги до своєї статі. Підлітковий період – це час, коли дитина починає краще пізнавати себе і багато про що запитує оточуючих. Якщо ж підліток з гомосексуальними нахилами позбавлений інформації про сексуальну орієнтацію, і, як наслідок, вважає себе хворим, ненормальним, страждає від ізоляції з боку однолітків та депресії, то його шанси на життєву реалізацію значно менші, ніж у однолітків. Замість того, аби вводити у школах уроки толерантності, депутати збираються законодавчо закріпити дискримінацію сексуальних меншин.

Для того, аби домагатися рівного ставлення, дискриміновані групи можуть об’єднуватися в боротьбі, тому не дивно, що  починаючи з 2010 року на феміністичних акціях 8 березня  регулярно озвучувала свої позиції ЛГБТ-організація «Інсайт», яка об’єднує лесбійок, геїв, бісексуалів та трансгендерних людей, проводячи інформаційні, психологічні, медичні та правозахисні заходи. Активіст(к)и «Інсайту» долучаються і до акцій, які піднімають не тільки насущні питання для ЛГБТ-спільноти. Не можна не відзначити акцію «Анти-Йолка» 2010 року проти прийняття Трудового, Житлового кодексів та загального згортання соціальних прав. Назва акції виникла не просто так, адже за декілька днів до протесту під приводом встановлення новорічної ялинки було розігнано наметове містечко підприємців, які протестували проти прийняття Податкового кодексу. Ці акції, попри їх відносну рідкісність, не можна розцінювати інакше як прояв відваги, особливо зараз, коли агресія проти сексуальних меншин набуває рис відкритого фізичного протистояння. Нагадаємо, що запланований на кінець травня гей-парад так і не відбувся через побоювання учасників за свою безпеку та ризик нападу ультраправих активістів. 20 травня невідомі у масках побили лідера гей-форуму Святослава Шеремета та кількох співорганізаторів акції навіть після офіційної заяви про відміну параду. У той час, як представникам ЛГБТ-спільноти відмовляють у праві відкрито заявити про себе, представники гомофобного табору мають можливість без остраху виходити на вуличні акції. І з цієї можливості вони радо користуються! У квітні цього року, коли питання проведення прайду тільки піднімалося, протести проти ЛГБТ з боку релігійних організацій вже набирали обертів, перетворившись на сплеск гомофобних акцій у травні.

Протестувати у Міжнародний жіночий день стало хорошою традицією для коаліції груп та організацій, серед яких, крім «Інсайту» у різні роки опинялися такі організації, як «Ліва опозиція», «Організація марксистів», Центр візуальної культури, незалежна студентська профспілка «Пряма дія» та інші. Свято 2010 року відзначилося гаслами проти сексизму, зокрема проти експлуатації образу жінки у рекламі. У 2011 активіст(к)и відзначили 8-ме березня протестом проти прийняття нового Трудового кодексу та запровадження пенсійної реформи. Якщо небезпеки пенсійної реформи для жінок вже очевидні, то негативні наслідки прийняття нового Кодексу законів про працю не одразу кидаються в очі. У законопроекті прописано норму, яка обмежує робочий час 12 годинами на день, але за письмової згоди працівника цей час може бути навіть збільшено. Фактично, йдеться про необмежений робочий день. Затримка на роботі для жінки означає ще більше ущільнення особистого часу (або, навіть, його відсутність), адже саме на жінку припадає більша частина хатньої повсякденної роботи. Крім того, законопроект також позбавляє мам з дітьми до трьох років шансу піднятися кар’єрними сходами, оскільки позбавляє їх права на атестацію.

На цьогорічному жіночому святі протестувальники висловили свою незгоду з наростаючим наступом церкви на репродуктивні права жінок. З легкої руки церковних діячів ідея заборони абортів перекочувала у парламентські комітети, загрожуючи відібрати у жінок можливість розпоряджатися власним тілом. Репродуктивні права стосуються не тільки жінок, а й чоловіків, і, забезпечуючи ці права, держава повинна турбуватися про доступність контрацептивів, можливість планувати сім’ю, обирати коли, скільки з ким мати дітей, а також створювати такі умови, щоб у батьків були здорові діти. Законодавча заборона абортів не тільки порушує право жінки розпоряджатися своїм тілом, а й позбавляє подружні пари можливості планувати сім’ю, бути готовим до народження дитини фінансово та психологічно, врешті, мати бажаних дітей. Попри те, що поточні законодавчі ініціативи обмежують репродуктивні права усього населення (у т.ч. обмежуючи доступ до інформації про варіативність норм сексуальної поведінки), негативні соціальні наслідки прийняття законопроекту про заборону абортів особливо позначаться на жінках. Збільшення частки самотніх матерів та нелегальні небезпечні аборти – ось гарантовані плоди законотворців у разі, якщо закон таки приймуть.

Приємною тенденцією останнього року стало те, що на протести, безпосередньо пов’язані з  правами жінок почали виходити не тільки активісти та досвідчені правозахисниці, а й спонтанні неформальні ініціативи громадян.

Так, наприклад, у Костянтинівці Донецької області батьки вимагали від міської влади побудувати дитячий садочок у їхній місцевості, а у Макіївці молоді мами вийшли на протест проти адміністрації супермаркету, яка забороняла їм заходити у торгівельний зал з дитячими візочками. Прикладів таких соціальних протестів надзвичайно мало порівняно з масштабами проблеми. Міська інфраструктура не пристосована для комфортного пересування жінок з дітьми, відтак, «вихід у люди» для молодих мам з немовлятами перетворюється на складну мандрівку. У більшості публічних закладів немає спеціально обладнаного місця для пеленання дітей; годування груддю  у громадських місцях засуджується суспільною мораллю, адже жіночі «принади» сповнені відверто сексуальним змістом, і про природність процесу годування вже не йдеться. Коли дитина підростає, то труднощі мам на цьому не закінчуються: чи у багатьох громадських закладах є постійно діючі дитячі кімнати? Чи багато з організаторів публічних заходів облаштовують дитячі секції? Відтак, молоді мами по-своєму ізольовані від актуальних подій, мають менш міцні соціальні зв’язки, та живуть в постійному режимі цейтноту через догляд за дитиною. Все це значно ускладнює самоорганізацію молодих мам.

У консервативних протестах, які складають близько третини протестних подій щодо прав жінок та абортів, найбільш яскраво проявляють себе представники релігійних організацій. «Україна за життя», «Світло надії», «Союз українських християнських матерів» - ці та інші подібні організації стають на захист традиційних сімейних цінностей, активно виступають проти будь-яких просвітницьких дискусій з питань фемінізму та гендеру, підсумовуючи свою позицію епічними гаслами на кшталт «Геть гендер з України!». Такі абсурдні заяви свідчать про повне нерозуміння суті питання, адже гендерні ролі – це приписи та соціальні очікування щодо того, як повинні поводитися чоловіки та жінки у суспільстві. Це те, що формує поведінку, та, зрештою характерні звички людей, залежно від їх статі. «Геть характер з України» - правда ж, звучить безглуздо? Не знаючи, що термін «гендер» давно є частиною наукової лексики, учасники та учасниці консервативних протестів виступають проти запровадження у школі уроків сексуальної просвіти та розповсюдження інформації з питань протидії СНІДу. В очах протестувальників введення гендерного стандарту, боротьба з нетерпимістю до ЛГБТ у стінах шкіл – це не виховання демократичних цінностей, а шлях до «гомодиктатури». Розповсюдження інформації про контрацепцію з метою запобігання небажаній вагітності – це не ефективний метод для зниження кількості абортів, а нібито розбещення неповнолітніх. Намагаючись будь-якою ціною врятувати ненароджених немовлят, активіст(к)и релігійних та правих організацій подекуди вдаються навіть до прямих дій. Так, наприклад, на початку травня у Івано-Франківську неформальна ініціатива «За життя» влаштувала чергування біля місцевого абортарію з метою запобігти штучному перериванню вагітності.

Ще один наріжний камінь протестів консервативного характеру – це протидія введенню ювенальної юстиції в Україні. Ініціативу створення правової та інституційної бази для здійснення правосуддя у справах неповнолітніх релігійні діячі та протестувальники(ці) подекуди називають «ювенальним фашизмом», лякаючи співгромадян(ок) міфами, ніби наслідками введення ювенальної юстиції будуть насильно відібрані діти через найнезначніший «промах» у батьківському вихованні. Хоча діти – це теж дискримінована група, і саме над дітьми часто чиниться насильство, а ювенальна юстиція покликана цьому протидіяти. Натомість залякування чутками, передрікання апокаліпсису через порушення релігійних родинних підвалин та острах державного регулювання сімейних відносин – це пелена, яка не дозволяє поборникам християнських цінностей тверезо поглянути на ситуацію. Аборти – це не забаганка, а часто необхідність, бо ж навіть утримання однієї дитини влітає у копієчку, а дві дитини – це вже розкіш. Відбирання дітей у батьків через невиконання батьківських обов’язків – це результат соціальної кризи, яка ніколи й не закінчувалася. Невиплата зарплат, закриття підприємств, безробіття, яке охоплює подекуди цілі регіони, мізерні державні виплати по догляду за дитиною, занепад житлового фонду та відсутність дієвої політики зі зведення соціального житла – ось інше обличчя невиконання батьківських обов’язків, яке насправді є виявом невиконання обов’язків держави. Але ці системні аспекти розглядаються як індивідуальна батьківська відповідальність. Батько хворий на алкоголізм? Ну що ж, це не через безперспективність та відчай, що у місті немає роботи. Щороку ухвалюється більше десяти тисяч рішень про позбавлення батьківських прав. Це стосується, зазвичай, незахищених верств населення, які деморалізовані соціальною кризою. І вже сьогодні ніякої «ювенальної юстиції» для відбирання дітей у батьків не потрібно. Але на витоки та справжні причини актуальних проблем позбавлення батьківських прав релігійні та праві організації не зважають, надаючи перевагу боротьбі з вітряками.

Жіночі організації та жіноча боротьба

Останніми роками в Україні спостерігається ріст жіночих неурядових громадських організацій, але попри це навіть медійний ефект від їхньої діяльності лишається непомітним, хоча організаційна структура для діяльності жіночого руху наявна. У 1997 році в Україні діяло 575 жіночих організацій, у 2000 – 992, а станом на 2010 рік ця цифра сягнула 2278, що становить 3% від усіх зареєстрованих громадських організацій.  Значну групу з усіх жіночих організацій становлять об’єднання консервативного характеру. «Жіноча Громада», «Всеукраїнське жіноче товариство ім. О. Теліги», «Спілка жінок України» - діяльність цих та інших подібних організацій спрямована на відродження духовної національної спадщини з орієнтацією на традиційні та релігійні ідеали про родинне життя. Так, наприклад, під егідою «Союзу Українок» на Івано-Франківщині діє «Школа шляхетної українки», де учениці вивчають, зокрема, основи кулінарії, історію рідного краю та оповідки з життя біблійних жінок. Основна мета школи, за словами її організаторок – це виховання справжньої леді, яка буде зразковою дружиною, дбайливою матір’ю та активною громадянкою своєї батьківщини. Діяльність вищезгаданих організацій спрямована на відродження сильної національної держави, і чільне місце у цій стратегічній справі відведено репродуктивній праці жінок. Очевидно, що за цими прагненнями стоїть  відтворення патріархальної моделі суспільства. Варто сказати, що подібні жіночі організації, принаймні теоретично, можуть ставати на захист прав жінок (звичайно, не у випадку із забороною абортів), але патріархальний капіталістичний порядок, саме той, який заповідає бути жінці домашньою господинею та безкоштовно виконувати хатню роботу, не ставиться під сумнів, а, навіть, ідеалізується у образах хазяйновитої господині, скромної панянки та хорошої дружини.

Інша частина жіночих організацій загалом займається питаннями соціальної сфери, починаючи від екологічних ініціатив («Мама-86», «Екофем», «Мама і дитя»), і закінчуючи правозахисними організаціями («Ла Страда Україна»). Такі організації концентруються на певній точковій проблемі: чи-то торгівля людьми, домашнє насильство, чи-то підвищення компетентності жінок у сфері дрібного бізнесу та робота з самотніми матерями. Соціально-орієнтовані організації хоч і ставлять за мету системні зміни у суспільстві, але обирають тактику поступових змін, проводячи тренінги, школи, благодійні акції та працюючи з окремими виявами проблемних сфер у суспільстві. Криміналізація абортів – питання достатньо гостре, аби жіночі організації подібного характеру вчасно зреагували та стали на захист репродуктивних прав жінок. Але, тим не менш, ця тема не стала приводом для масової вуличної мобілізації жіночих організацій з двох причин. По-перше, на стадії розгляду законопроекту у комітетах проблема ще не стояла так гостро, як у випадку з винесенням законопроекту у сесійну залу, тому більшість жіночих організацій вдалися лише до написання петицій. По-друге, жіночі організації працюють у певних секторах діяльності (екологія, права людини, протидія домашньому насиллю і т.д.), тож через брак солідарності розробка та висунення спільної програми, навіть у конкретному випадку щодо абортів, видається нелегкою справою. Разом з тим, якщо вже питання абортів, питання, яке прямо стосується більшості жінок, не змусило мобілізуватися жіночі організації, то наступ на права жінок в рамках пакету неоліберальних реформ (Трудовий кодекс, пенсійна та медична реформа) ризикує взагалі лишитися поза увагою цих організацій. Чому ж, не дивлячись на наявність та налагодженість роботи громадських структур, жіночі організації не виходять на протести?

Справа в тому, що переважна більшість проектів жіночих організацій реалізується у співпраці з органами державної влади. Ці проекти, зазвичай, спрямовані на досягнення гендерної рівності шляхом змін у державній політиці.Така співпраця ставить активісток у позицію залежності, і жіночі організації намагаються не псувати стосунки із чиновниками. Нерідко представники влади цілковито приписують собі черговий просвітницький захід чи акцію, які були влаштовані у співпраці з організаторками та активістами із неурядових організацій, але, тим не менше, це не стає приводом для жіночих організацій до переривання такої «співпраці». Адже співпрацюючи з владою жіночі організації мають змогу проводити свої заходи, заручившись, принаймні, номінальною підтримкою можновладців та розраховуючи на мінімальну підтримку.

Але таким «приписуванням» заходів собі державні структури ще раз засвідчують свою неспроможність на рівних засадах співпрацювати з громадськими ініціативами та нездатність опікуватися соціальними питаннями. Від того, що держава почасти просто закриває очі на проблеми бідності серед жінок, незабезпеченості самотніх матерів, насильства у родинах тощо ці проблеми нікуди не зникають, а лягають на плечі жіночих організацій. Розуміючи важливість своєї роботи, цим організаціям значно простіше продовжувати діяльність конформістськи, не протестувати та не провокувати можновладців на репресивні кроки. Зрозуміло, що активність таких організацій суттєво вплинула на сотні індивідуальних біографій, але не на дискримінацію жінок загалом.

Наявна модель поведінки таких організацій дуже симптоматична. Турбота про суспільство, як і самопожертва заради сімейного добробуту – ось традиційні очікування від жінки, і вони стосуються як діяльності жіночих організацій, так і пересічних жінок. «Крадіжки» заходів та замовчування діяльності організацій до болю нагадують знецінення хатньої роботи звичайних жінок, від яких, між тим, теж очікується самопожертва заради збереження сімейного добробуту та виконання неоплачуваної роботи. І якщо у питаннях подружнього життя жінки змушені самостійно домагатися рівного розподілу обов’язків, то у державних масштабах питання стоїть набагато гостріше – змусити державу виконувати свої обов’язки, а не братися до роботи за «дякую», а інколи і без нього, хоча саме цю стратегію діяльності і обирають для себе жіночі організації. Така постановка питання вимагає об’єднання організацій і висунення своїх вимог через протестні акції, суспільну мобілізацію, пошук однодумців через медіа. Адже допоки соціальна діяльність жіночих організацій не стане відомою та обговорюваною у публічному просторі, зберігатиметься status quo, де обслуговуюча робота жінок вигідна усім. Окрім самої жінки.

Дарина Коркач