Наші і німці в сільському інтер’єрі

Цим січнем з його морозами і переметами, коли за мережаними памороззю вікнами урочисто німували в саду дерева, накриті великими шапками снігу, і все довкола видавалося трохи схожим на «А-ба-ба-га-ла-ма-гівські» ілюстрації до дитячих різдвяних казок, трапилась мені нагода вкотре поглянути на ці вкарбовані в камінь стовпчики прізвищ. Ліворуч – ті, хто зустрів свою кулю чи осколок восени 43-го, коли, вже після взяття Києва, село від німців відбивали (першим там – льотчик, капітан Кулішов, його прямо над селом збили, так він, аби на хати не падати, не стрибав, а повів машину на поле: головна вулиця тепер – його імені), праворуч – наші, мостищани, які пішли на війну 41-го або 43-го, та так на ній і за лишилися. Там, як у козацькому реєстрику, цілі грона імен з одним прізвищем, бо йшли на фронт з одного двору кілька братів одразу – Можарські, Маслюки, Роги (старого Никифора Рога, який одним з небагатьох повернувся, я ще трохи пам’ятаю; їхня з бабою Марією хата через одну від нашої стояла), Цитроші, Давиденки, Ткаченки, Ігнатенки…

Вже й багато хто з дітей їхніх за селом на старому цвинтарі лежить, а з внуками я в початкову школу ходив... А от Бутовських там немає – ні Андрія (чоловік, який з ним служив, розказував якось, що той санітаром був і побіг до пораненого, коли бій ще не скінчився, так його снарядом і накрило), ні Бориса, ні Анатолія, а то все діди мої по матері, і прабабці Марусі завжди боліло, що сільрадівські начальники так повелися з пам’яттю про трьох її синів…

Нагода та трапилась ніби випадковою: жінка, яка «комунальником» працює, попросила допомогти «коло пам’ятника» сніг відкидати, бо й справді понасипало там – не пройдеш. Та була ще одна спонука, може й підсвідома – захотілося згадати за тих дідів, які з орденськими планками приходили туди «на 9 мая» тридцять з гаком років тому, коли був я ще 1-2-й клас… Бо якраз напередодні увечері натрапив на одному з сайтів на квазідискусію про війну, яка кому Велика Вітчизняна, кому радянсько-німецька, кому Друга світова, кому ще яка. Натрапив, кажу, і спробував сказати щось супротилежне «генеральній лінії», згідно з якою що Червона Армія­ – то, безсумнівно, окупанти, а Адольф Алоїзович зовсім би й непоганим типажем був, якби Акт 30 червня визнав… . Як вислід – дізнався багато цікавого про себе, своїх родичів і всю «п’яту колону», яка знаємо кому служить і пам’ятники Сталіну в Запоріжжі ставить.

Спочатку – про родичів та батька рідного, орла сизокрилого, перед яким я маю лампадку запалювати. Розкажу на це одну історію, трохи повчальну. Павло Хоменко, дід мій по батькові, на двох війнах воював – «імперіалістічеській» і цій, про яку мова. Його мобілізували в Блиставиці (село таке в Київській області, де він із сім’єю жив) восени 43-ж року, а за кілька тижнів вбили під Таращею тієї ж Київської області. Хто вернувся, так розповідали бабі Васі (Василина – повне ім’я, то батькова мати), що «вінтовкі» їм дали – другому через третього. І сказали «Вперьод», а німці з кулеметів і сипонули (я ще ту «похоронку» бачив: «верный воинской присяге, проявив мужество и героизм Ваш муж …»).

Та це не кінець історії – так, сама серединка. Кінець такий: 47-го року, їсти нічого, а «налогі Родінє» платить треба і на «зайоми» підписуваться… Батько мій – Анатолій Хоменко (завжди він на «майські» до пам’ятника йде) – збирав на поле по стерні колоски (все ж не макуха, а якийсь наїдок, так й колосся те, якщо його не підбереш, просто погниє), так об’їждчик колгоспний – верхи він був – його побачив, наздогнав і з усього розмаху нагайкою з дротом на кінці по спині влупив. Добрий шмат м’яса вирвав, на все життя там у батька рваний шрам…

Роз’яснюю соціальний зміст того, що відбулося: попиваючи Хванчкару там чи Кінзмараулі і попихкуючи набитою «Герцоговиною Флор» люлькою генералісімус Сталін вкупі зі своїми маршалами з посипаними золотом погонами посилає більших начальників, а ті трохи менших – і так до самого цього об’їждчика, аби ганятися з дротяною нагайкою за сином солдата, який врятував їм їхню Хванчкару, і «бліжнюю дачу», і Кремльовскій дворец, і «Виставку подарков к 70-летію тов. Сталіна»… Тож коли, перефразовуючи талановитого письменника і конченого расиста Кіплінга, «небо і землю на суд покличе Бог», у мого роду буде серйозна пред’ява «коріфею всех наук».

Але йдеться не про те, я не збираюсь ні перед ким виправдовуватись, тим більше – ставати в чергу до найближчого обкому ВО «Свобода» за довідкою про ідеологічну цноту. Одначе «вопрос», як казали колись на колгоспних зборах, я «буду заострять». Мостище і Гостомель, Блиставиця і Димер, Лубянка і Гаврилівка – усі ці наші прикиївські села і всі підірвані й непідірвані дзоти в лісах довкола них, і всі поля, по яких ще й досі осколки лежать (по людських городах за скільки років вже повизбирували, а ще початком 70-х щоосені по піввідра з двору на тих «сотках» виносили) кожним метром поораної залізом землі свідчать і проголошують: ті з червоними зірками на касках, кашкетах, пілотках, хто спочатку пішов на Схід, а потім повернувся зі Сходу – ті були нашими. Різні серед них були люди, але вони – наші. І так само різними були ті, інші, і далеко не всі там були «есес»-манами, але вони були не-наші. Вони були німці. І середини тут не було, і не було проміжних ланок: або ти там, де, як писав 42-го у прекрасному вірші «Матері забуть не можу» Павло Тичина, «червоний гнів походом у фашистські дзоти дзотить з українським всім народом», або – ні. Може, деінде було по-іншому, але на тій землі, яку я знаю – тільки так.

Власне (добре пам’ятаю з дитинства розповіді старих людей), саме з війни і почався той розподіл – на наших і не-наших. Про революційні роки згадували просто як про події, сторін конфлікту особливо не розрізняючи. Казали: «Його діда в гражданську вбили…». Хто вбив і за кого той дід був – до ладу згадати не могли (з родинних переказів знаю, що мого прадіда у 19-му тягали в ЧК за «куренівський бунт», але відпустили). Згадували ще про 33-й – про «голодовку», вивезене з колгоспів зерно, про те, як ходили на Поділ з ночі займати черги в ТОРГСІН…

Але то було «до війни», а війна світ і людей розколола. І після неї – і десять, і двадцять, і тридцять, і сорок років по ній – люди дуже добре пам’ятали, хто був де і за кого. І то була правда, і могла з висоти її на моїх очах жінка з Гостомеля в самісінький тобі розквіт тоталітаризму миттю закрити «хвіртку» дуже такій партійній тьоті, яка посеред вулиці її дітям церквою докоряла (бачите, совецькі піонери святили «на Паску» крашанки), закрити простими словами, не в «Блокноті пропагандиста» вичитаними: «Мій батько в бою погиб, а твій у тилу морду од’їдав»

Випадок ще був – люди згадували: жила в сусідньому селі одна жінка, а коли німці прийшли, то її у фольксдойчі записали і якийсь там пайок видавали. Нічого вона поганого не робила, та й не вина вона була, що її німці напів-своєю вважали, тож коли повернулись наші, ніхто її не чіпав і не репресував. А вона лікарем була гарним, і десь у 60-ті висунули її кандидатом до місцевої ради. Вибори як вибори, один кандидат на місце, усе наче добре, а коли увечорі комісія стала рахувати бюлетені, голові її стало не по собі: на багатьох бюлетенях побіля її прізвища напис «Не треба нам німецької сучки»… Звичайно, по-злому тут люди повелися, але з тією ненавистю нічого зробити не можна було ні начальству, ні парткомам (вони ж «видвігали» в депутати), ні будь-кому.

Про парткоми це я спеціально для тих, хто ними зараз буде у вічі тицяти – мовляв, вони то все про війну «організовували», і розказували, і людей муштрували. Кому в те віриться – будь ласка, а кого цікавить, як воно насправді було – мають знати: ніякі парткоми того зробити проти волі людей не змогли б. Вони взагалі не надто в народну душу «лізли», а де вони щось подібне і намагалися утнути, як, наприклад, з культом «Малой землі», то виходив суцільний анекдот. Нам, моєму поколінню тобто, тим, хто народжений 66-го, 67-го, 68-го, 69-го, 70-го, коли ще два десятиліття по війні минули і пам’ять і біль свіжими ще були, не партія, а діди у вицвілих піджаках і баби у по-сільському пов’язавних білих хустках «научали», що довга і вузька зеленувата гільза – од нашої «трьохлінєйкі», а та, що більша – од «протівотанкового ружжя», а німецькі патрони були коротенькі, ніби пальці у товстуна, і бензин у них був «синтетічеський» – дуже гидкий на запах.

І коли «на майські» у школі на лінійці звучало «Степом, степом…» – не у мене в одного тільки на очах слози були; гадаю, Олег Тягнибок – як і я, з 68-го року народження, у такі хвилини, аби не піддатися комуністичному впливові, подумки повторював про себе священні слова «Декальогу». Але на те він і герой, а я так, просто собі чоловік, який гадає собі, що психоемоційні реакції людей з села кращі й чесніші, ніж у людей з телевізора.

Бо саме тому, що перемогли ці, а не інші, у мого Мостища з’явилась історія з продовженням. Різне було і є в тій історії – і добре, і зле, але це була і є історія, а не «місячний пейзаж. А за німців тільки він і був би… Можна тут послатися і на виданий не «Партвидавом», а діяшпорою, перщий том «Енциклопедії українознавства» Кубійовича, де чорними буквами на білому папері написано «Гімлеру належав план оселити українців біля Каспійського мороя і в Азії, а на їх місце переселити німців», але можна було ще в 70-ті просто порозпитувати старих мостищан. Про Каспійське море вони, звичайно, не знали, а що ми для них були не людьми, а комахами – анітрохи не сумнівались. Такі собі мухами (коли вони, кнуряки годовані, восени 41-го у нас хати палили, то реготали і казали, що мух ганяють), яким місце – точно не у трамвайному вагоні з табличкою «Нур фюр дойч» (Подолом тоді такі їздили).

Але вони крупно помилилися. Мухами (тут я повністю погоджуюсь із Сартром, який Жан-Поль) виявилися вони. І коли в 45-му бухала вогнем їхня Унтер-ден-Лінден, хтось із наших (а якщо не з мого села, то з найближчого) таки розкурив там смачну самокруточку. І в цьому для мене– джерело великої національної гордості.

Олександр Хоменко, старший науковий співробітник відділу літератури Національного науково-дослідного інституту Українознавства. 

Село Мостище Київської області