Україні

Тобі, Україно моя, і перший мій поклик, і подих останній тобі. Я сію слова в нивах твоїх – посію слова, хай з них виростуть трави. І квіти розквітнуть – а внуки на чоло тобі покладуть з них вінок...

А я – вже щасливий, що можу кропити рубінами крові тернистий свій шлях в ім’я Будучини твоєї – бо бачу тебе, Україно моя, в Будучині.

Щасливий я – ще і тому, що як крила могутні – Минуле твоє наді мною.

О, як люблю я його!

Як його ненавиджу!

Запорожжя... Коліївщина... Моря крові, небосхил у червоних загравах пожеж... Смерть і бенкет, що сплелися у гаслі: “Повстання за волю” – що це за іскра у порох душі!

Й що це за хрест, нестерпимий тягар на душі у народу – Минуле твоє!

Нас тягне воно до землі – і не вільно шугнути в Майбутнє.

Вогню ж!

Динаміту!

Хай зникне Минуле в ім’я Будучини.

Церкви старовинні – в повітря!

Вишневі садки під сокиру!

Прорвати Карпати тунелем!

Динамітом – пороги Дніпрові!

– Гей, Сивий, вже бачу тебе я у шорах камінних – у шлюзах.

О Степу! О Луже Великий! Ти будеш – лиш море пшениці і жита, прорізане стрілами колій, блискавками експресів розкраяне.

Криворіжжя! Донеччина! – Ви два смоки гігантські, що смокчуть з підземних глибин блискучу і чорну кров огнедавчу, й вона – розливається в жилах заводів і фабрик; а ті, ненажерні, дихають важко й списами своїх димарів погрожують небу.

***
Хто ж це йде урочисто твоїми шляхами, хто виступає ходою звитяжців з обличчями чорними (сонце і дим), і з блакиттю в душі, і червоним прапором у руках?

О Україно моя, – це гордість, надія твоя – Пролетарі, твої діти!

Я бачу вогонь у очах їх – вогонь той – як доля, як фатум.

Я чую удари їх серця – так гупає молот могутній на крицю ковадла – непереможно, невпинно, невтримно...

– Чи чуєш, моя Україно? – То доля кується твоя на ковадлі – твоя Будучина кується.

Вже бачу її – і тому я щасливий, що можу ще жити і вмерти в ім’я Будучини твоєї – бо бачу тебе в Будучині!

Василь Еллан (Блакитний)

Чернигів, 1917 р.