З неолібералами – проти «Свободи?»

Нещодавно близько сорока представників української гуманітарної інтелігенції звернулися до об’єднання опозиційних партій з «Комітету опору диктатурі» із закликом припинити співпрацю з крайньо правою партією ВО «Свобода». Риторика листа цілком типова для мейнстріму української політики. Незвичайними є підписи під цим листом від кількох знакових фігур для нового лівого руху. Адже, попри гідну справу опору легітимації крайніх правих на українській політичній арені, деякі ліві інтелектуали надали свою моральну підтримку праволіберальній та орієнталістській риториці.

Цей лист та його критика вже викликали невелику дискусію в соціальних мережах. Сподіваюся, що дискусія про можливі альянси лівих, головні напрями нашої критики та доречну для поточного політичного моменту риторику продовжиться і в більш публічному просторі.

Отже, чому критика цього листа є неоліберальною? Як виявилося, це очевидно далеко не всім.

Цитуючи із самого початку: «Партія Тягнибока називає себе «Свобода». Водночас, це принципово антиліберальна партія, яка часто, відкрито і недвозначно заперечувала ключові політичні та економічні свободи».

Про політичні свободи і як їх заперечують крайні праві зрозуміло. Але що називають в наш час «економічними свободами» – і в Україні, і в світі загалом? На жаль, не свободу мати захищене та гідно оплачуване робоче місце або ж безумовний базовий дохід. І, – як би комусь не хотілося – не кооперативні експерименти на засадах недержавної власності. «Економічними свободами» називають в наш час якраз протилежне – свободу звільняти робітників, коли це заважає прибуткам власника; свободи від потужних профспілок; свободу виводити капітал і закривати підприємства; свободу приватизації стратегічних підприємств та природних ресурсів країни; свободу для багатих сплачувати низькі податки та виводити гроші в офшорні зони; свободу фінансових спекуляцій; свободу продажу і перепродажу землі, тощо.

Справді – економічний блок програми ВО «Свободи», хоч і непослідовно, але заперечує багато з вказаних «свобод». «Свобода» останнім часом дуже активно піднімає проблеми соціальної нерівності, беручи активну участь у різноманітних соціально-економічних протестах по всій Україні (про що свідчать дані моніторингу протестних подій Центру дослідження суспільства). Деякі її ідеологи вже договорилися навіть до риторики класової боротьби.

Таким чином, «Свобода» і справді проти «ключових економічних свобод» і економічного лібералізму. За своєю соціально-економічною політикою вона справді не є ліберальною партією. Але як маємо ставитися до цього ми – ліві? Чи так само різко засуджувати, як расизм і ксенофобію? Принаймні, з позиції лівих поглядів – ні. Тут економічний антилібералізм «Свободи» мав би бути нам ближчий, ніж економічний лібералізм Януковича та його попередників з «демократичної опозиції». А лист ставить заперечення «політичних свобод», заперечення «економічних свобод», ксенофобію, гомофобію, етноцентризм – в один синонімічний ряд з явною негативною оцінкою. Однак, постулат про тісний позитивний зв'язок між вільним ринком і демократією – це одна з фундаментальних ідеологем неолібералізму.

Лист продовжує орієнталістську та квазірасистську традицію вживання означника «європейський» для позначення всього хорошого – що завжди передбачає, що визначення «азійський» та «африканський» є чимось поганим. При цьому останні двадцять років під «європейським» соусом нам подавали переважно саме неоліберальну політику приватизації, економічної дерегуляції та комерціалізації соціальної сфери, які так і не підвищили рівень життя українців до рівня країн Західної Європи. Риторика листа багато грає на «антиєвропейськості» «Свободи». Хоча масова підтримка правопопулістських партій – це типове явище в сучасній Європі. На хвилі зростання безробіття, соціальної нерівності, негараздів після останньої економічної кризи крайні праві ввійшли в парламенти 14 з 27 країн членів-Євросоюзу, а в Данії, Італії, Швейцарії, Нідерландах входять або ж підтримують урядові коаліції.

Лист повністю зневажає соціальну проблематику з мотивів підтримки «Свободи» у найбідніших західних областях України. За неї нібито голосують або ж свідомі расисти і ксенофоби (таких справді немало), або ж ті, хто за «європейську орієнтацію» проти «антиєвропейського» Януковича. Хоча європейські уряди Греції, Італії, Британії проводять зараз дуже схожу «антиєвропейську» політику заходів суворої економії. Вони діють агресивніше і безкомпромісніше, ніж уряд Азарова, ігноруючи вимоги набагато масовіших та радикальніших протестів, ніж ті, якими ми були свідками останні півтора роки в Україні. Якщо націонал-ліберальна інтелігенція досі засліплена «європерспективами», то це навряд чи настільки ж незрозуміло західноукраїнським заробітчанам та членам їх родин, що безпосередньо відчувають на собі скорочення можливостей для роботи та погіршення життя в Західній Європі.

За згадками про «неоімперіалістичні схеми Москви» стоять відомі конспірологічні теорії про ВО «Свободу» як політтехнологічний проект чи то Партії Регіонів, чи то безпосередньо Кремля. Однак, вони ігнорують глибокі соціальні корені її популярності та й узагалі причини виникнення ситуації, коли «демократична опозиція» відкрито об'єднується з крайніми правими. Як, власне, ігнорують і неоліберальну політику самої «демократичної опозиції», яка встигла дискредитувати себе ще до того, яка увійшла у союз зі «Свободою».

Цей лист виглядає спробою мобілізувати неоліберальну та націоналістичну інтелігенцію проти «Свободи», доводячи, що вона насправді не ліберальна (хоча свободівці і самі відверто критичні до «толерастії-ліберастії») і не проукраїнська партія (бо грає на руку Москві, а не «європейській орієнтації»). При цьому аж ніяк не складається враження, що лист написаний в суто позитивістському, експертному дусі лише для того, щоб наголосити: «Свобода» – не ліберали, безвідносно до того, як ми ставимося до лібералізму. Навпаки, легко прочитується, що лібералізм (у його правому, неоліберальному варіанті) та єврозверхність – це цінності, які варто плекати.

Лист створює прецедент класового альянсу інтелігенції (в тому числі й деяких лівих) з частиною олігархічної еліти, що стоїть за «демократичною опозицією», проти бідніших верств – які, на жаль, мають раціональні причини голосувати за крайніх правих. Західноукраїнські знедолені, не володіючи лівою класовою риторикою для виразу свого незадоволення та не маючи відповідної політичної сили, як і в багатьох інших європейських країнах виражають свій протест у знайомих націоналістичних формулах, підтримуючи молоду популістську силу. Однак, ця раціональність є хибною з історичної перспективи. Зокрема, жодні економічні успіхи Третього рейху (часто гіперболізовані) не виправдовують економічних та людських втрат Другої світової війни, в тому числі для німецького народу.

Сподіваюсь, зрозуміло, що я не захищаю «Свободу», що я проти її націоналізму та расизму, що я проти крайніх правих взагалі. Однак, не зважаючи на всі реалістично-політичні сподівання ізолювати «Свободу» від «поважної» «демократичної опозиції», підписи кількох лівих інтелектуалів та активістів навряд чи додали вагомості цьому листу. Натомість задача лівої критики полягає не просто в декламуванні «Свобода – не ліберали, а ксенофоби, а ксенофобія – це погано, фу!», а в тому, щоб пояснити соціальні корені зростання крайньої правиці, вберегтись від хибних союзників та вказати на системні розв'язки проблеми расизму і ксенофобії.

Володимир Іщенко