В огонь та хугу

От редакции: в канун очередной даты Январского восстания 1918 года LIVA публикует рассказ Гео Шкурупия, одного из ярких представителей левой украинской культуры 1920-х годов, посвященное вооруженному выступлению киевского пролетариата. В нем можно встретить фамилии реальных участников восстания, которые до сих пор сохранились в названиях городских улиц. Их исторический пример показывает сегодня разницу между революционной борьбой рабочих и политтехнологическим выступлением правых, которые вандализировали в декабре 2013 года памятник на месте захоронения павших бойцов Январского восстания. 

Присвячую борцям Січневого повстання – робітникам Київських головних майстерень.

1.

Там, де був зв'язок, старанно стукотіли апарати Морзе та Юза, гули дроти індійського телефону, продиралися розвідки голодних, обідраних, але озброєних до зубів людей. Йшли китайці, киргизи, латиші, українці, росіяни, й всі вони були червоні від напруження й од своїх брудних червоних стрічок, кокард та стягів.

Йшли вони по п'ятах Керенського, загрожували бандам Краснова й Каледина, що зазіхали на Донбас, і груддю йшли на загони гайдамаків, що оперували під керівництвом Української Центральної Ради на Правобережжі. Революція та повстання захопили всю країну, тільки Правобережна Україна була ще в лабетах поміщиків та авантюристів, але жовтневий запал докотився й сюди. Полтава вже була в руках червоних. Бронепотяг «Полупановець», весь сірий, забруднений, гордо маючи червоним стягом, стояв на станції. Крізь хугу, вітер і сніг він приносив смерть гайдамакам, посилаючи з своїх крицевих дул смертоносний вогонь, який змішував кров із забрудненим снігом та мертвими тілами людей.

Заржавлений і подряпаний кулями панцир бронепотягу наочно доводив його відданість революції. На рельсах колії проти бронепотягу сидів матрос і сірими, як панцир, очима дивився на напис «Полупановець».

Матрос був у чорній подертій куртці, з-під якої виглядали напівчорні, засмажені груди, на його круглій матроській шапці та чорних стрічках був гордий напис: «Аврора». Це був командир бойової чоти бронепотягу Степан Завірюха. Він курив здоровенну брудну цигарку і смачно спльовував у жовтий сніг.

На далеких від станції вулицях Полтави іноді вибухала стрілянина. На станції була тиша, коли не зважати на лайки й вигуки червоногвардійців та важке шипіння паровозу бронепотягу.

— Чого, дядьку, квапишся? — сказав матрос до старого дядька, що топтався на місці й викидав із горла важкі, як шрапнель, слова.— Хіба не чуєш, як наші фуражири здобувають провіянт?

— От це й біда, що фуражири, поки принесуть, то все пожруть! — безнадійно відповів дядько.

— Все, що є, все наше. Не пожруть, черево не витримає.

— Коли б то так! От у Києві в мене брат у двірниках служить. Коли б зараз там бути, можна було б і шкалик достати.

— Скоро й там будемо,— сказав Завірюха. — Наша Совдепія й там гайдамакам жару завдає. У мене там двоє братів. Мабуть, тепер разом з робітниками за арсенал б'ються...

Ох ти, яблучко, куди котишся,
Ой Центральная рада, не воротишся...—

раптом на всю пельку вигукнув вартовий, що стояв коло бронепотягу. Йому, мабуть, було скучно, злісно й заздрісно, що він не міг бути в місті, і тепер всю свою злість вкладав у веселу пісню.

— Сволоч,— сказав матрос,— як жалкує за Центральною радою!

Дядько засміявся. Він перекручував обмотки, що пахли гнилою шкірою та потом і на яких були плями крови, змішані з засохлою грязюкою.

А матрос, посміхаючись, курив цигарку і в своїх думках дивився прямо в Київ, де билися з гайдамаками його брати, а Марія в цей час сиділа вдома і, мабуть, варила обід або латала яке-небудь шмаття.

Може, це було так, а може, ні. Може, думки матроса й не могли правильно бачити крізь хугу, сніг і мороз, крізь озброєні банди гайдамаків, що стояли між Києвом та Полтавою.

Це все міг з'ясувати тільки бронепотяг «Полупановець», — вогнем і крицею розірвавши цю міцну запону.

2.

Це було в січні, і хоч позамерзали та вкрилися снігом пішоходи, брук, дерева та покрівлі будинків Києва, але серця в робітників були гарячі й стукали мірно — в такт.

Арсенал почав перший. На Печерську торохкотіли кулемети, бухкали в камінь будинків снаряди та несподівано в перевулках Києва виникала стрілянина. А на Собачій тропі та на Олександрівській вулиці падали, як снопи, гайдамаки, падали розстріляні робітники Арсеналу. Скоро повстали всі робітничі райони. В Київських головних майстернях та паротяжному депо вночі чиясь рука виліпила маленького наказа:

«Всім бойовим загонам залізничників. Всі бойові загони залізничників, усі бойовики, мусять прийти на загальні збори до Солом'янського залізничного клубу о 8-мій годині ранку.
На порядку денному: справа про охорону території залізниці.
Начбойових загонів (підпис)».

Підпису не можна було розібрати. Не можна було розібрати й печатки, хоч можна було сказати, що печатка 14-ої ділянки шляху. 

Вранці о 8-мій годині до клубу, що знаходився коло Солом'янського мосту, посунули озброєні рушницями бойовики. Підтягнувши міцніше пояса та взявши з кутка заздалегідь вичищену рушницю, робітник залізничних майстерень Микола Завірюха вийшов на вулицю. Далеко на Печерську ще лунала стрілянина. Іноді було чути важкий вибух гармати.

На вулиці він напнувся на жінку кондуктора, що жила на другому боці вулиці. Кондукторша несла повні відра води.

— Чи не приїхала Марійка? — запитав у неї Микола.

Жінка стала, а коли стала, то в неї мусив забігати в роті язик. Микола це знав; а тому вирішив послухати.

— Ні, не приїжджала. Потяги не йдуть. Чоловік теж поїхав. Мабуть, зі Жмеринки разом приїдуть. Та я рада, що їх нема! Мала б клопоту, коли б пішов до арсеналу. Цілу ніч спати не могла...

Жінка ще щось говорила, але Микола вже не слухав і скоріш пішов далі. Він поспішав на зібрання. Його нервувало непевне становище залізничників.

— В майстернях працює кілька тисяч, а в бойових загонах кілька десятків. Мерзота... І Петро теж туди! Старшиною... Сволоч...

Йти було з Солом'янки слизько. Він ішов, лаяв брата і лаяв сніг. Морозний вітер обценьками хапав за ніс. Коли він прийшов до клубу, там було вже кілька десятків бойовиків. Тут були всі добірні товариші: старі робітники партійці і свідома робітнича молодь.

Говорив зі сцени машиніст Дзідзієвський.

Завірюха протиснувся наперед, його цікавило, що скаже старий машиніст.

Слова летіли, як іскри з паровозу, й запалювали серця.

Дзідзієвський старанно крив Центральну раду спочатку вздовж, потім впоперек, а потім зверху донизу. Такою вже була доля тієї осоружної ради.

Виступали й інші бойовики. Патлах і Дзюк від Губкому заварювали гарячий настрій своїми повідомленнями.

— А що скажеш ти, Завірюхо? — запитали бойовики в нього. — Твій брат у полку Грушевського.

І тоді говорив Микола Завірюха, і його слова були люті, як мороз, і гострі, як мідяна стружка, бо він був токар і ненавидів Центральну раду.

А потім і все зібрання, в один рот, один язик, одне серце, одностайно ухвалило:

— На допомогу «Арсеналові»!

— Центральній раді по шапці!

І молодий бойовик, після зборів йдучи на варту, казав Завірюсі:

— А коли б почув Грушевський, що говорили про нього, то він здох би на тому місці, на якому стоїть!

З.

На пасажирській станції, що напроти головних майстерень, знаходився гайдамацький полк імені Грушевського. Тут були зібрані найсвідоміші гайдамаки та офіцерня. От з цим полком залізничникам доводилося мати сутички в першу чергу.

Пасажирська станція була в руках гайдамаків; в їхніх руках була і вантажна станція. На цій території стояла озброєна гайдамацька варта. Територія ж колонії головних майстерень та депо знаходилась в руках бойовиків, які після зборів у Солом'янському клубі перейшли до колонії та майстерень, де влаштували свій штаб і розставили варту.

Штаб полку ім. Грушевського знаходився в конторі станції. Увечері 16 січня коменданта станції бойовики покликали до залізничної їдальні для переговорів. У штабі коменданта заміняв молодий старшина Петро Завірюха.

На станції було тихо, але настрій був напружений. Не було чути ні одного паровозного гудка, тільки далекий арсенал ще одстрілювався, і тому морозну тишу вечора прорізали поодинокі вибухи гармат та раптова тріскотня кулеметів і рушниць.

Петро Завірюха був у штабі й розмовляв з другим старшиною.

— Коли за годину не повернеться комендант, ми мусимо напасти на майстерні. Дивіться, щоб дві сотні гайдамаків були напоготові...

Це казав Петро Завірюха і нервово ходив по конторі. Його вже почала нервувати довга відсутність коменданта.

— Що ми можемо зробити з двома сотнями, коли їх кілька тисяч! — говорив старшина.

— Але ж у них немає зброї!..

— Та вони без зброї силою візьмуть. Одними молотками потрощать голови гайдамакам, як грецькі горіхи.

— Так, нас мало,— погоджувався Петро Завірюха, — і сердюки теж, здається, з ними.

— Не тільки сердюки, а й ще дехто... — загадково відповів старшина.

— Ти натякаєш на мого брата Миколу? — запитав Петро Завірюха. — Я з ним нічого спільного не маю. Мало нас, — казав далі Петро, — не вірять... Не тільки робітники одвертаються, але й селяни... Більшовики обіцяють більше. Але то брехня, кацапам не можна вірити.

— І скільки тих перевертнів! — погоджувався старшина. — Адже всі вони українці, а навіть мову свою забули. Тут голову свою віддаєш за це, а вони не розуміють!

— А мені, — сказав Петро, — хочеться бути паном, хоч у своїй господі. Обридло бути робітником чи селянином. Хіба всім людям треба доконче все життя працювати? А Микола — дурень із своїми робітничими гордощами.

На станції в цей час вартовий гайдамака клацнув рушницею й голосно спитав:

— Хто йде?

Петро й старшина переглянулись. На запитання вартового замість пароля пролунала лайка. Скоро сердитий комендант появився на порозі штабу.

Петро й старшина мовчали. Комендант був роздратований — очевидно, з переговорів не було ніяких наслідків.

Комендант заговорив перший:

— Більшовицька зграя — ці бойовики! — люто промовив він. — Нічого путнього від них чекати не можна.

— Чого вони вас кликали, пане коменданте? — запитав Петро Завірюха.

—  Голову морочать, шибеники! — відповів комендант. — Дуже ввічливо попросили звільнити станцію і просили — хе-хе! — дозволу поставити свою варту для охорони залізниці. Бояться, щоб який-небудь шарманщик паротягів не покрав. Хитра сволота...

— Значить, доведеться битися?— неохоче запитав старшина.

— Це ми ще почекаємо. А от ваш брат, пане Завірюхо, всю мою промову, сво... вибачте ... зіпсував...

— А що таке?

— Та я хотів спробувати агітнути, знаєте, як більшовики роблять. Хотів дізнатись, чи не можна їх розколоти. Після переговорів і пропозицій, з якими я, звичайно, не погодився, я почав їх закликати стати на бік Центральної ради. Так він мені відповів, що ваша Центральна рада — зграя гемороїдальних поміщиків, так і сказав, мерзота... Вибачте!

Розлютований комендант ходив по конторі й лаявся. На станції перегукувались вартові гайдамаки. Міняли варту.

4.

Страйк.

Всі робітничі загони оголосили загальний страйк. Заводи й майстерні стали. У місті з вечора було вже темно, а вдень не було води. Трамваї роз'їхались по парках, а які не встигли доїхати — позамерзали на вулицях.

На вулицях стало порожньо. Випадковий перехожий міг зустрінути тільки озброєну гайдамацьку варту або самотнього робітника, який переходив вулиці, ховаючись у під'їзди.

Стрілянина й гарматні вибухи почали лунати в усіх кінцях міста. Вночі над арсеналом виблискувала заграва. Горіли будинки.

Ще зранку в головних залізничних майстернях почалася кипуча праця. Робітники лагодили петлюрівський панцирник, щоб за його допомогою зробити наскок на гайдамацький полк Грушевського.

Микола Завірюха, забивши кілька клепок у панцир бронепоїзда «Січневого повстання»,— а так його можна було назвати, бо він був призначений для цієї мети,— випростався і сказав старому робітнику-ковалю, який що було сили гатив молотком у клепки панцирника:

— Що в мене, діти вдома, чи що! — і сердито жбурнув молотком на цементову підлогу.

— Не сердься, хлопче,— сказав йому старий коваль,— ще встигнеш поголити вуха й ніс... часу багато!

В цей час до оперативного штабу прийшли бойовики й заявили, що коло Караваївського мосту стоять вагони з набоями та скорострілкою. Про це розповів бойовик, який прийшов допомагати лагодити бронепоїзд.

— Оце гаразд,— сказав Микола,— бронепоїзд скоро скінчимо, а зброї нема. Тепер повеселішає, — і він пішов до штабу.

***

Скоро коло паровозного депо зібралось кілька десятків бойовиків. Машиніст Антонов вивів на круг паровоза, круг повернули, зробили стрілку, і паровоз виїхав з депо.

Бойовики, озброєні рушницями, повилазили на тендер, з полін зробили барикади, які б захищали від куль гайдамаків, і паровоз рушив на Караваївський міст.

Паровоз мав вигляд не гірший за панцерника. Тендер наїжився і блищав десятками рушниць, одна з яких належала й Миколі Завірюсі.

— Ура-а-а!.. О-о!..

Бойовий крик прорізав морозне повітря, вибухло кілька пострілів, і бойовики кинулися на петлюрівський потяг, але потяг мовчав, наче був зовсім порожній.

Бойовики, здивовані мовчанкою, зменшили свій запал.

— Вони втікли! — крикнув Завірюха і перший кинувся до вагонів.

Це був сигнал. Скоро всі бойовики обліпили вагони, але в них нікого не було, куди поділась гайдамацька варта, могли тільки, мабуть, розповісти підошви гайдамацьких чобіт.

Без одної жертви, без одної краплі крови залізничники набули кілька кулеметів, гармату й кілька тисяч набоїв.

***

Коли гайдамацький панцерний автомобіль і дві сотні піших і кінних гайдамаків напали на бойовиків із Кадетського мосту, вони наткнулись на справжню фортецю.

Головні майстерні озброїлись, як справжній бойовий форт. Кулемети, що були розташовані на покрівлі майстерень, зустріли гайдамаків ураганним дощем заліза. Робітники жваво відстрілювалися з вікон майстерень, із-за штабелів шпал, стін і з високих покрівель.

Гайдамаки не сподівалися зустріти такий організований опір. Вони були на відкритому місці, і їх можна було розстрілювати поодинці.

Микола Завірюха причаївся за штабелем, і кожний постріл його рушниці влучав у ціль. Ось він побачив, як один гайдамака з мосту цілиться в когось на покрівлі. Очевидно, якийсь робітник в запалі необережно висунувся із-за прикриття й щохвилини ризикував життям. Завірюха, вибравши зручний момент, вистрелив. Гайдамака змахнув руками й колесом покотився під укіс.

Панцерний автомобіль був більший супротивник, ніж усі гайдамаки разом. Він із кулеметів теж поливав майстерні залізом, і для успіху бою його треба було зліквідувати.

Микола це зрозумів одразу. Коли б можна було підійти до нього ближче, його б у мить не стало. Але це був риск. Перебираючись від одного штабеля до другого, Миколі вдалось підійти до самого забору, який відділяє майстерні від Кадетського мосту. Тут він одразу випроставсь і з усієї сили кинув ручну гранату. Граната розірвалася з страшною силою, влучивши в самий автомобіль. На хвилю дим і курява вкрили майже ввесь міст.

Од вибуху гранати автомобіль осів. Вибухом було розтрощені колеса й відірвано шматок панцеру — автомобіль став непотрібною річчю.

Доля автомобіля вирішила бій. Гайдамаки побігли. Натиск залізничників був такий міцний, що багато гайдамаків попало в полон. Це на деякий час позбавило їх охоти нападати першими.

Так комунари Січневого повстання відбили перший натиск гайдамаків, і це був перший бій залізничників за Жовтень.

***

Коли скінчився бій, знову підрахували набої, їх було обмаль. Ця загроза — лишитись без набоїв — увесь час турбувала бойовиків.

Після бою, змінивши варту, бойовики відпочивали.

Микола Завірюха, взявши рушницю й кілька набоїв, налагодився кудись піти.

— Молодець, Завірюха! — сказав йому старий коваль, що лагодив бронепотяг. — Здорово ти їх приголомшив! Коли б я був осавулом, я подарував би тобі за відвагу орден Грушевського...

Бойовики сміялися. Скрізь лунала розмова про минулий бій.

— А куди це ти зібрався? — запитав у Миколи коваль.

— Додому! — неохоче відповів Завірюха. — Там у мене справи.

— Диви, щоб гайдамаки не помстились за панцирник. Обережніш!

Микола махнув рукою. Він вийшов з вагонного цеху, де був штаб, і пішов до Кадетського мосту. Тут із території майстерень він переліз через паркан на колію. Додому йти він і не думав. Він вирішив дізнатись, чи нема тут де набоїв. Перебираючись од вагона до вагона, він старанно обслідував кожний вагон.

Між вагонами було порожньо. Тоді Завірюха забув усяку обережність, захопився роботою й спересердя почав навіть гримати дверима вагонів. Нарешті він поліз до якогось вагону.

***

В цей час гайдамацька контррозвідка, за командою Петра Завірюхи — гайдамацького старшини — обережно посувалася до Кадетського мосту, щоб обслідувати місце бою.

Гайдамаки вже давно помітили робітника, який нишпорив по вагонах. Начальник контррозвідки Петро Завірюха вирішив спіймати його живцем, щоб дізнатися, чого йому треба, а потім уже розміняти на «керенки». Коли робітник уліз до вагона, один із гайдамаків виліз на покрівлю поїзда й по вагонах став швидко перебиратись до нього.

Частина контррозвідки побігла в обхід, а друга частина з Петром Завірюхою побігла навпростець до вагона, в якому був робітник. Якийсь дурний гайдамака необережно вистрелив, і переляканий робітник швидко вистрибнув із вагона.

В цей час гайдамака, що знаходився вже на покрівлі сусіднього вагона, перебіг на другий вагон і раптом стрибнув на плечі робітникові.

Зав'язалася бійка. Робітник скинув гайдамаку з плечей, і той, падаючи, схопив його за ноги. Робітник упав.

Коли він підвівся, навколо нього щільно стояли гайдамаки.

Петро Завірюха, старшина гайдамаків, навіть зблід од такої несподіванки: перед ним стояв бойовик Микола Завірюха — його брат і разом з тим небажаний ворог.

Петро Завірюха, не витримавши погляду брата, одвів очі вбік і суворо промовив:

— В штаб!

І потім, ідучи далі з частиною контррозвідки, крикнув:

— Щоб ніякої шкоди... Повішу!..

***

Зі Жмеринки йшов пасажирський потяг, весь переповнений демобілізованими салдатами. Поміж салдатів їхали й приватні пасажири, й залізничники. У цьому поїзді поверталась до Києва й Марія Китченко, яка ще змалку знала братів Завірюх.

Потяг ішов дуже довго, зупинявся на станціях по кілька годин. Це нервувало салдатів, пасажирів, нервувало й Марію, яка, під'їжджаючи до Києва, вже довідалася про повстання робітників.

Вона сиділа в вагоні серед клунків і мішків, наповнених харчами, борошном та різними салдатськими речами. їй було дуже зручно, але думка про те, що діється в Києві, не давала їй спокою. Найбільш турбувалась вона за Миколу. Вона знала його симпатії до більшовиків і навіть поділяла їх.

Потяг уже підходив до Києва. Він уже був на Посту Волинському. Тут була його остання зупинка. Але зупинка була дуже довга. На коліях нервово метушились занепокоєні салдати.

Марія була в передостанньому вагоні. Зацікавившись довгою зупинкою, вона вийшла з вагона й пройшлася вздовж поїзда.

До паровоза, де машиніст і помічник щось старанно лагодили, підійшло кілька демобілізованих. Один кремезний салдат із червоним засмаженим обличчям виліз на паровоза, щоб довідатись, у чому справа.

— Ну, механіку, чи скоро поїдемо? — запитав він у машиніста.

— Цей паровоз зовсім не поїде! Доведеться викликати з Києва другий, зіпсувався тормоз.

— Крути, Гаврило! — кричав із колії якийсь салдат.

Машиніст вилаявся:

— Під три чорти... вас усіх із паровоза! Чуєте? Не поїде!

— Чого не поїде? — кричали салдати.

— Каже, що зіпсувався!

— А досі віз?

— Саботажник!

— Він бреше!

— Ми самі поїдемо. Велике діло крутити корбою!

— Товариші! Братухи! Я працював коло машини, — вигукнув якийсь салдат.

—  Де він? На паровоз його!

Крізь натовп салдатів продерся маленький демобілізований і заявив:

— До війни я працював у поміщика біля молотилки!

— Валяй! Гайда!

І цілий натовп поліз на паротяг. Машиніст щось кричав про тормоз, про те, що доведеться їхати згори, але його зі сміхом скинули з паровоза.

Скоро налацавши вірьовку від гудка, один із салдатів з усієї сили потягнув за неї. Паротяг заревів скаженим воєм — це був наче передсмертний рев.

Почувши гудок паровоза, всі демобілізовані, пасажири й Марія Китченко поспішили розсістися по вагонах.

Салдат на паротязі відкрив регулятор, і паротяг шарпанув так, що трохи не розірвав поїзд. У вагонах пасажири попадали один на одного, й деякі клунки злетіли з полиць.

Потім усе пішло гаразд. Потяг рушив до Києва.

салдати на паровозі весело вигукували й сміялись:

— Крути, Гаврило!

— Піддавай жару!..

І салдат, який був за машиніста, справді піддавав жару. Він зовсім відкрив регулятора, салдати набивали топку дровами та вугіллям так, що вона могла луснути.

Поїзд згори біг, як скажений. Телеграфні стовпи, кущі, будинки кулею летіли назустріч.

— От так-їдемо! — сказав якийсь салдат. — Так іще ніколи не їздили!

— Валяй, братухо!

— Наярівай!

Раптом під паротягом прогуркотіла стрілка. Паровоз хитнуло вбік. салдати злякались.

— Ану зупини! — сказав переляканий якийсь салдат.

Той салдат, що був за машиніста, кинувся до регулятора, закрив його; але поїзд ішов тепер з інерції ще швидше.

— Партач! — закричали салдати.

— Молотильник!

— Стій!

— Зупини!

Поїзд уже був коло семафора, скоро мала бути станція, а швидкість збільшувалась.

Знову відкрили регулятора, але це не допомогло.

Тоді нещасний «молотильник» почав шукати тормоза. Тормоза він не знайшов, а налапав ричага. Він його перекинув назад, і паротяг заскреготів колесами.

Але вже було пізно. Вагони з страшною силою сунули вперед, і весь поїзд метеором налетів на станцію. Паровоз ускочив у контору станції ввесь, із тендером. Перші вагони розбилися вщент. Будинок контори завалився. Від начальника станції, який був у цей час у конторі, лишився тільки один подертий на шматки кашкет. Залишилися цілими лише кілька задніх вагонів. Декого повбивало клунками, дехто з пасажирів побився, а дехто, як це було з Марією Китченко, лише налякався. Її здорово підкинуло на мішках, а вона сиділа й тільки, але страшенний скрегіт і грюк вагонів на мент заглушив усіх. Частина станції й потяг являли цілковиту руїну. Демобілізовані, які лишилися цілими, стали допомагати пораненим.

Коли Марія видряпалась з-під мішків і вийшла на станцію, її приголомшила страшна метушня.

Пройшовши кілька кроків, вона наткнулася на Петра Завірюху.

— Маріє! — радісно скрикнув гайдамацький старшина. — Звідки це ти?

Марія мовчки показала на поїзд. Старшина раптом зблід.

— У мене дуже щаслива доля! — сказала Марія.

— Ти не вдарилась? Не поранена?

— Ні, все гаразд!

Марія почервоніла під поглядом старшини. Всі три брати Завірюхи були їй більше ніж братами. Вона виросла разом із ними. І любила їх усіх трьох трохи більше, ніж можна любити братів. Коли Марія стала цілком дорослою дівчиною, всі троє братів зрозуміли, що вона є надто гарна, щоб бути їм сестрою. З приводу цього у братів утворилися трохи оригінальні взаємовідносини, але вони були прості, а коли б брати почали розбиратись у психології цих відносин, то це напевно спричинило б багато лиха.

— Ну, а як у Києві? — запитала Марія. — Як Микола? Чи не приїздив Степан?

— У Києві страйк! — промовив старшина.

— Микола?

Старшина мовчав.

— Де Микола? — скрикнула Марія.

— З ним нічого не скоїлось, він живий.

— То чому ж ти мовчав?

Старшина знову нічого не відповів.

— Що з ним? — благаючи, запитала Марія.

— Він арештований.

— Хто заарештував? — ще схвильованіш запитала вона.

—  Я! — відповів старшина.

—  Ти?

Ця несподівана відповідь збентежила її. Вона не-чекала такого випадку.

— Як ти смів! — раптом сердито промовила Марія.

На таке запитання було важко відповісти, і тому Завірюха мовчав.

— Зараз же звільни його!

—  Я не можу, бо він більшовик.

— Що значить не можу? Хіба ти не брат його?

— Брат, але він більшовик.

— Що значить більшовик! Зараз же звільни його!

Старшині було ніяково. Він не знав, що робити. Марія то просила, то починала сердитися.

—  Ти вбивця! — сказала вона нарешті. — Коли ти його не звільниш, то більше я тебе не знаю.

Петро Завірюха мовчав. Якісь сили боролися в ньому. Але, очевидно, ідея петлюрівства не була сильна в ньому, бо він вагався.

— Де він?

— Він у штабі на Миколаївській вулиці.

— Так далеко! А ти ж казав, що він у тебе?

— В тому й справа, що ні, — сказав, виправдовуючись, Петро.

— Але ти можеш його звільнити? Ти мусиш! Чуєш!

— Сам я цього зробити не можу,— вже погоджуючись, говорив старшина,— треба буде послати когось до штабу.

— Я сама піду!

—  Я боюся тебе посилати, на вулицях небезпечно.

— Нічого, я піду!

Старшина знав, що він нічого вже не вдіє. Треба було коритись. Він вийняв записну книжку й щось написав на клаптику паперу.

— Тебе пропустять без усяких затримок. Тільки от на вулицях... не знаю як...

— Нічого! Не бійся! — сказала Марія. — Коли я звільню Миколу, я з тобою ще поговорю. Знатимеш ти в мене! — і вона, не прощаючись, повернулась і пішла від нього.

5.

Бронепотяг «Січневого повстання» скоро було полагоджено завдяки напруженій праці бойовиків, які не знали відпочинку, працюючи день та ніч.

Цього бойовики тільки й чекали, озброївши його кулеметами й скорострілкою, вони тепер мали справжній бронепотяг, за допомогою якого можна було розбити гайдамаків. За машиністами затримки не було. В Січневому повстанні брали участь такі машиністи, як Дзідзієвський, Антонов, Гринюк, Шпрінгвальд, Маркелов, що могли цілими днями бути на паровозі без зміни. Правда, в порівнянні з майстернями, депо дало дуже мало бійців Січневому повстанню, але зате ті машиністи, що взяли в ньому участь, були свідомими комуністами, сміливими й виносливими людьми.

О 3-й годині дня — це було 19 січня, коли був готовий бронепотяг, бойовики зробили наступ на полк імені Грушевського.

Бронепотяг виїхав на станцію, і його кулемети старанно запрацювали.

Піші бойовики вибігли з майстерень і під прикриттям бронепотягу теж напали на гайдамаків.

Почалася гаряча бійка. Першими пострілами гайдамаків було вбито бойовика Білинського, але гайдамаки скоро почали тікати, кидаючи зброю й навіть залишивши свою канцелярію.

Маленька жменька робітників завдяки своїй відвазі відкинула полк Грушевського в саме місто. Пасажирську станцію було звільнено. І це досягнення було зроблено дорогою ціною, бо кілька найкращих товаришів загинуло в цьому бої.

На другий день бойовики повели наступ на місто. Гайдамацькій владі в Києві, здавалось, надходив кінець. Бойовики дійшли до Львівської, захопили частину бульвару та Караваївської вулиці.

Незважаючи на ці перемоги, становище їхнє було критичне. Завше не вистачало набоїв, а лави бойовиків щодня зменшувались. Крім того, бойовики були вже перевтомлені.

Все ж таки вони трималися міцно. Їх була жменька, а гайдамакам здавалося, що їх кілька тисяч.

***

На Миколаївській вулиці, де містився гайдамацький штаб, було неспокійно. Головне командування контрреволюції хвилювалося від успіхів робітників. У просторій розкішній кімнаті штабу зібралося кілька гайдамацьких комендантів, офіцерів та старшин.

Робив доклад один із старшин полку ім.Грушевського.

— Станцію захоплено більшовиками-залізничниками, — говорив старшина. — Наш полк відкинуто до міста. Ці бойовики дуже добре озброєні. Мають бронепотяг і кілька тисяч рушниць. Віступають організовано.

— Я й не гадав, що залізничники зроблять такий сильний опір,— говорив комендант міста. — Солом'янка ж цілком український район. От арсенальці зовсім інше... А залізничники...

Він ніби був здивований.

Тоді старшина пояснив.

— Ми помилились. Командування тут не при чому. В нашому полку всім відомий старшина Завірюха.

— Петро Завірюха? Дивно. Це краща наша сила. Так.

— Цілком вірно.

В цей час до кімнати зайшов вартовий і сказав:

— Прийшла якась дівчина від старшини Завірюхи, хоче бачити коменданта.

— Впусти!

Вартовий зник, і замість нього на порозі кімнати з'явилась Марія Китченко.

Марія таки дійшла до гайдамацького штабу, незважаючи на банди гайдамаків, що гуляли по місту і розстрілювали та насилували всіх, хто потрапляв до їхніх лабет.

Марія зайшла до кімнати й простягнула папірець. Комендант прочитав.

— Старшина Завірюха просить, щоб звільнили його брата Миколу. Він ще в штабі?

Ці слова означали запитання «він ще живий?». Комендант знав, про що питав, бо звички гайдамаків були й його звичками.

— Так, він у штабі! — відповів вартовий старшина.

Тоді комендант без усяких суперечок написав резолюцію про звільнення. Коли Марія пішла, комендант сказав:

— Ви пам'ятаєте нашу розмову про панотця з Солом'янської церкви Василя Прилипаківського? Є пропозиція послати до нього кого-небудь з наших з інструкціями. Панотець, відомий всім українець, як голова Солом'янської парафії, амє вплив на залізничників. За його допомогою можна досягти перемир'я. Ві розумієте? — І комендант посміхнувся.

— Так що ж ви пропонуєте? — запитали майже всі начальники.

— Послуга за послугу. Дійти до батюшки дуже небезпечно. Ми пошлемо до нього старшину Петра Завірюху!

Бойовика Миколу Завірюху звільнили. Коли він виходив зі штабу, він, як і раніш, кепкував із гайдамаків.

З Миколою була Марія Китченко, вони поверталися до себе в робітничий район. Миколу звільнили, бо було слово старшини, що Микола більше не прийматиме участі в повстанні.

— Ну, тепер сиди й не ворушися, — сказала Марія.

— Чорта з два, — відповів бойовик. — Я й так зваляв дурака, що пішов на станцію, не додержав дисципліни. Вони сміялись,— сказав він, погрожуючи гайдамакам. — Тепер посміюся я.

І знову пішов до майстерень.

6.

Січнева морозна ніч.

Напружуючи останні сили, відстрілюються від гайдамаків робітничі райони, відстрілюються Поділ, Шулявка, Політехнікум. Лунають останні постріли в Арсеналі.

Скрізь утома, мороз і ніч.

Тільки залізничні майстерні ще тримаються міцно. Бойовиків уже тільки жменька, але вони працюють. Гайдамаки лагодяться обстрілювати майстерні з гармат, але бойовики теж готуються.

Вночі бронепотяг «Січневого повстання» йде на пост Волинський. На бронепотязі кілька кращих бойовиків, серед них Грінер, Антонов, Троянков й Вєтров. Вони нападають на гайдамаків, що охороняють 6 гармат і вагон знаряддя. Вибух рушниць та такання кулеметів на деякий час розворушують змерзлу ніч.

***

Ніч.

Багато пригод коїться вночі.

Старшина Петро Завірюха, переодягнений робітником, іде на Солом'янку. І він сам не так боїться бойовиків, як боїться гайдамаків. Його робітничий костюм серед гайдамаків — вірна смерть, вірний розстріл. Ніяка перепустка гайдамацького штабу для такого костюма не дійсна. Відповідь на таку перепустку — гайдамацька куля або шабля.

Петро Завірюха обійшов гайдамацьку варту й майстерню Караваєвими Дачами. Йти слизько й холодно, доводиться провалюватись у глибокі намети, але він іде.

Ось він уже обійшов колонію, його чорна постать спустилася в яр, де знаходиться колодязь, і потім не по сходах, а по кручах вибралась до Солом'янки, прямо, де стоїть церква та будинок попа Прилипаківського.

***

В цей час на посту Волинському все змовкло. Гармати були в руках бойовиків. Навантажений бронепотяг повертається до майстерні.

Буде, буде ще бій за Жовтень. Мало людей, є гармати, які принесуть несподівану смерть контрреволюції, є енергія, є запал і свідомість. Привезені відбиті в гайдамаків гармати розташувались на території майстерень, колонії та на платформах. Не дивлячись на те, що на четверо гармат приходилося троє гармашів, обстріл міста й гайдамаків почався. Було гучно й глушливо. Снаряди співали пісні над містом, і кожна пісня завше кінчалась вибухом акордів.

***

Поговоривши з попом і взявши в нього згоду, Петро Завірюха тією ж дорогою повертався назад. На цей раз, переходячи яр, він спіткнувся й покотився кудись у глибокий намет. Ледве видряпавшися з нього, він пішов далі.

Скрізь було пустельно. Далеко вили собаки, під ногами шелестів сніг.

Старшині стало самотно й боязко. Вдивляючись у біле поле снігу, він усе йшов, іноді загрузаючи в наметах. Нарешті він перейшов колонію й Караваєвими Дачами вибрався на Шулявку. На вулицях йому стало ще страшніше. Скрізь були мовчазні будинки. В вікнах було темно. Тиша була жахлива, наче все вимерло від якоїсь пошесної хвороби, наче це було мертве покинуте місто.

Раптом старшина помітив, що за ним хтось іде. Чорна постать якогось чоловіка йшла слідком за ним. Завірюха збільшив крок; коли оглянувся, постать була ще ближче.

Тоді він побіг, але почув, що й чоловік біжить за ним. Так вони бігли кілька хвилин вузькою вуличкою. На розі вулиці Петро Завірюха несподівано з розгону вдарився в гайдамаку, що йшов з вартою з кількох чоловік, і вони обидва покотилися в сніг. Вся варта від несподіванки зупинилась й застигла.

Коли ж Завірюха підвівся зі снігу, його запитали:

— Ти хто? Чого блукаєш уночі? Залізничник?

— Я старшина полку імені Грушевського,— важно промовив Завірюха.

Гайдамаки подивилися на нього й розсміялись. Пролунала лайка. Вибухнуло кілька пострілів, і все було кінчено. Старшина полку імені Грушевського Петро Завірюха лежав у снігу розстріляний і порубаний своїми ж гайдамаками.

7.

На слідуючий день до вартового бойовика, що стояв коло входу до колонії, підійшов піп у чорній рясі, з напівсивим волоссям на голові, з маленькими очицями й носом, як маленька гайка. Піп запитав:

— А скажіть-но мені, добрий чоловіче, як мені пройти до штабу залізничників?

Вартовий бойовик подивився на попа, на його ніс, що нагадував гайку, і, не боячись ніякої шкоди з його боку, показав дорогу.

В штабі піп наткнувся на бойовика Свідзинського.

— Чого вам, батюшко?

— Я прийшов з миром до вас, — улесливо почав піп.— кров, браття мої, ллється. Ісус Христос, господь бог наш...

—  Що вам треба? Говоріть толком.

— Миру, миру... друже,— протягнув піп,— доволі крови. Земля українська стогне...

— Так ви хочете, щоб ми склали перемир'я з гайдамаками?

Піп хитнув головою.

— Добре,— сказав бойовик,— підіть до гайдамаків і запропонуйте їм це.

Під час цієї розмови відбувався гарматний обстріл майстерень. Знаряддя рвалися над покрівлями, врізалися й вивертали стіни. Шрапнель з дрязком і дзвоном вибивала вікна.

Піп крутився, як на голках. Його маленькі очиці перелякано блимали при кожному пострілі. Бойовик повів попа до контрольної будки, щоб вивести його до міста. Коли вони підійшли до воріт, снаряд, пущений гайдамаками, зі страшним грюком розірвався коло них.

Піп не витримав.

— Пустіть мене назад, — закричав він.

— Що, підсипали пісочку в рясу? — засміявся бойовик.

Піп швидко підібрав рясу вище колін і що було сили чкурнув із колонії. Більше він не приходив.

***

Надходив вечір.

Це був останній вечір Січневої Комуни.

Бронепоїзд «Полупановець» запізнювався.

Ще вчора — 21-го приходили товариші з Губревштабу з наказом розійтись. Всі робітничі райони впали. Впав і «Арсенал». Більше боротися було неможливо.

Цілий тиждень без відпочинку головні майстерні билися з гайдамаками. Більше не було сил. Бойовики ходили як тіні, стомлені, голодні, з червоними очима від безсонних ночей. Наказові розійтись спочатку не повірили. Стріляли з гармат по місту й вирішили битися далі.

Коли ж надійшов вечір на 23-тє січня, вже цілком зрозуміли, що це безумство. Гайдамаки знову були на станції, вони мали підмогу і уже блукали коло самих майстерень, як люті вовки.

Набої летіли з усіх боків. Майстерні не витримували. Вечір підійнявся чорний, як попівська ряса. Була ожеледь. Частина стомлених робітників спала в колонії в їдальні. Друга частина відбивалася від гайдамаків. В їдальні знаходився Микола Завірюха, який зайшов сюди поїсти. Не витримавши натиску гайдамаків, бойовики почали розходитись. Треба було попередити їдальню.

В цей час якась банда гайдамаків продерлась до колонії. Бойовики падали, кров'ю заливаючи сніг, падали й гайдамаки. Декому з бойовиків пощастило втікти. Наскок був такий несподіваний, що ніхто не зміг попередити їдальню. Гайдамаки вдерлися в їдальню, й тут почалася різня. Тих, хто спав, різали на шматки, стріляли, били.

Нарешті вони обеззброїли всіх бойовиків, які не спали, вірьовками позав'язували їм руки й одвели до штабу. На Бібіковському бульварі, де знаходилася тюрма, гайдамаки розстріляли всіх полонених. Микола Завірюха був останній. Крізь січневий мороз, вітер і сніг залізничники донесли своє життя й поклали його під червоні прапори Січневої Комуни.

***

Бронепотяг «Полупановець» поспішав. Він сіяв смерть од Полтави до Києва, вогнем і крицею розкидував гайдамацькі банди, що стояли на його шляху, але він запізнювався.

***

Через добу після ліквідації Січневого повстання гайдамацький штаб виявив, що старшина Завірюха безслідно зник. На другий день було заарештовано Марію Китченко, вона тепер знаходилася в гайдамацькому штабі на вантажній станції.

8.

На допомогу до Києва поспішав Муравйов. З ним ішли бородаті сибірські стрілки, які наводили жах на гайдамаків. Спереду йшли розвідки з червоними стрічками, продираючись крізь мороз і намети. Бронепоїзд «Полупановець» випереджав усіх. Він уже розганяв гайдамаків у Дарниці.

Матрос Степан Завірюха, на кашкеті якого був напис «Аврора», з розвідкою вже продерся в Київ. Наступ розвідок і бронепотягу був такий несподіваний, що примусив гайдамаків тікати навіть у одних сорочках. Залізничники знову організувались маленькими загонами й вибивали гайдамаків, допомагаючи Червоній Гвардії.

***

На вантажній станції в одному з гайдамацьких вагонів бешкетували п'яні гайдамаки.

Вони до того захопилися випивкою й гульнею, що не звертали ніякої уваги на гарматні вибухи й кулеметну тріскотню. З них було досить химерного повідомлення Центральної ради, що все гаразд. У вагоні гайдамаків було весело, тільки не було жінок. Скоро кремезний гайдамака штовхнув до вагона перелякану Марію Китченко. Гайдамака схопив Марію і став її душити в обіймах.

Марія скрикнула й почала відбиватися щосили. Гайдамака був сильний, і вона задихалась.

***

В цей час розвідка матроса Степана Завірюхи підійшла до вантажної станції. Її одразу зацікавили крики, пісні та ґвалт у вагоні. Коли Степан Завірюха вскочив до вагона з револьвером, п'яні гайдамаки попадали з переляку на підлогу. Завірюха побачив гайдамаку, який боровся з дівчиною, а тепер перелякано дивився на нього. Матрос натиснув на курок, вибухнув постріл, і гайдамака вдарився головою об стіл.

Коли матрос подивився на дівчину, то побачив, що перед ним стоїть його Марія, до якої він давно поспішав.

***

Бронепотяг «Полупановець» під радісні крики й привітні салюти робітників підійшов до паровозного депо. З гайдамаками було покінчено.

Потім бронепотяг наставив дула своїх гармат на місто: будинок Михайла Грушевського палав усю ніч, поки не завалився, як завалилася Центральна рада.

Ґео Шкурупій

1928 р.

Читайте по теме: 

Андрій Манчук. Січневе повстання. «Роля хлопчаків»

Евгения Бош. «Комитет больше не в силах сдерживать массы» 

Олекса Влизько. У Києві сполохом вибухнув страчений Січень

Алексей Блюминов. Круты: зачем нужны мифы

Микола Скрипник. Ленін про Україну

Андрей Манчук. Киев. Традиция Первомая

Казка про українську революцію

Сергій Бочечка. «Характерник» нової епохи