Пристрасть до революції

Кожна людина може сповідувати різні світоглядні концепції розвитку суспільства. Це може бути консервативний підхід, націлений на збереження сьогоденного ладу, чи навіть повернення до більш старих формацій. Такий підхід переважає у сфері релігійної свідомості, та закономірно домінує серед представників заможного класу – зокрема, і у колах буржуазії. Наразі буржуазія не є прогресивним класом, як це було колись напередодні Англійської чи Великої Французької революції – та навіть Російської Лютневої революції. Сучасна буржуазія здебільшого консервативна. Вона апелює до старовини, фетишизуючи старожитні символи трипільських або козацьких часів. Натомість, прогрес твориться робітничим класом, робітниками підприємств, які виробляють у цехах усі суспільні багатства нашого часу. Буржуазія апелює до прогресу виключно з корисливих мотивів, заради грошви – адже ринок вимагає нових товарів, нових удосконалених виробів, що їх можна запропонувати покупцеві. Отже, буржуазний консерватизм – це не стільки спроба залишити все таким, яким воно було чи є зараз – але, у першу чергу, спроба зробити так, аби робітники лишилися рабами класу власників.

Проміжним є аполітичний підхід – коли людині не цікава політика, і вона вважає, що змінити суспільне життя неможливо. Таких людей більшість, і саме за їхні голоси йдуть передвиборчі баталії буржуазних партій – аби накинути ланцюга на шию «аполітичній» людині. У такий спосіб буржуазія використовує «аполітичний підхід» для протидії розповсюдженню лівого руху та збереженню власних позицій.

Чим відрізняється людина з аполітичним світоглядом від людини із буржуазним світоглядом? Наведемо приклад – людина, що втратила свідомість, лежить біля дороги. Чи жива вона – або ні? Можливо, вона напідпитку? Чи, може, їй раптом стало погано? Один з перехожих пройде собі далі, аби не гаяти власний час, виправдуючи себе тим, що то лежить алкоголік чи наркоман. Інший спробує перевірити чи нема в неї грошей, або якихось цінних речей – аби трішки нажитися на чужому горі. Майже те саме коїться і на полі суспільного життя. Буржуазія грабує тих, хто є слабким та безпорадним, а «аполітичній» людині не потрібні чужі проблеми – хоча внаслідок цього вона потерпає від спільного суспільного лиха.

Цинізм байдужості створює у суспільстві атмосферу апатії, коли у протести залучені лише невеликі ідейно мотивовані групи. Особливо прикрим є те, що багато о хто з байдужих людей сам потерпає у бідності, працює у важких умовах. Багато пролетарів нашої країни або задурені протистоянням капіталістичних магнатів та їх буржуазних партій, або взагалі не беруть участі у політичній боротьбі – і частина провини за цю ситуацію лежить на лівих, які повинні налагоджувати взаємодію з робочими колективами та приймати найактивнішу участь у боротьбі за права трудящих.

Лівий рух далеко не однорідний, у ньому існує багато суперечок. Але він існує та активно розвивається у нашій країні. Всіх нас можна оцінювати за принципом участі у боротьбі проти капіталістичного панування. Серед лівих є позери та демагоги, але також є активісти практичної дії. Втім, ця дія часто має однобічний характер. Так, звісно – акції та марші, це добра та необхідна справа. Але хто буде працювати з робітниками? Чи багато хто з лівих взагалі бачив як виглядає завод чи фабрика? Не дивно, що такі люди підміняють антикапіталістичний спротив боротьбою із уявними ворогами серед інших лівих.

Коли анархісти (я не кажу про всіх – адже серед анархістів багато дійових людей) виступають проти комуністичної символіки, проти червоного «комуністичного» кольору, часом здається, що саме це – а не капіталізм – становить об’єкт їхньої боротьби. На щастя, фетишисти завжди лишаються у меншості, а справжні анархісти розуміють скрутну ситуацію поточного моменту, яка вимагає спільних дій лівого руху. Та розуміють, що протистояння у лівому русі виграють лише капіталісти.

До того ж, нам не вистачає пристрасті до революції. Тієї пристрасті, як була у фінських комуністів у 1918 році, коли вони у меншості протистояли білофінам; яка була у більшовиків, що сміливо кинули виклик усьому внутрішній контрреволюції та переможній могутній Антанті; яка була у югославських партизан, котрі самотужки боролися проти нацистів Німеччини, фашистів Італії, проти усташів, четників та інших озброєних націоналістів. То була пристрасть людей, які разом боролися за загальне визволення.

Сьогодні інші часи. Але за відсутності пристрасті до класової боротьби, що ґрунтується на ідеях марксизму, ми отримуємо саме лише моду на революційність. Тому навіть націоналісти використовують тепер комуністичні гасла задля популяризації свого руху серед населення. Це можна побачити на Східній Україні, де частина молоді попадається на цей гачок – навіть не підозрюючи, що вони йдуть за лівими гаслами проти лівих ідей.

Але що ж таке «національна ідея»? Насамперед, це відмова від соціальних вимог заради ідеї «великої» України для українців, або ідеї пріоритету українського капіталу  над його іноземними конкурентами. Націоналізм обстоює хибну тезу єдності усіх представників нації – безвідносно від їхнього соціального статусу – тобто, виступає як антикласова течія у політиці. Ідеї націоналізму вимагають від робітників працювати на безглузду «ідею нації» – а отже, змиритися із своїм рабським становищем. Хоча в жилах кожного українця тече кров різних народів минулих сторіч, і всі ми наразі займаємо різні щаблі на соціальних сходах капіталізму.

Байка про націю – це схоластичний прийом задля нейтралізації боротьби робітничого класу за свої природні інтереси та соціалістичне перетворення суспільства. Для націоналістів важливі дві догми: так звана територія «нації» – земля, та цькування вигаданих «ворогів нації». За допомогою образу цього міфічного ворога націоналізм відволікає свідомість робітника від боротьби проти його справжніх класових ворогів. А територія, за яку завжди прагнуть боротися націоналісти, належить народу лише на словах. На практиці вся вона використовується буржуазією – це корисні копалини, а також ліси, ставки, пляжі та інші місця, куди заборонено ходити пересічним представникам «єдиного народу».

Це демократія зразка Стародавніх Афін та Риму. Влада, права та багатства належать «народу» – але «народом» не вважаються раби та іноземці. Щоправда, етнічна, культурна та релігійна нетерпимість зазвичай офіційно «засуджується» поміркованими течіями буржуазії – але ця нетерпимість складає основу світогляду сучасної молоді, яка вважає себе патріотичною. У відповідь на питання: «чому ти націоналіст?», нам кажуть: «вони крадуть у нас роботу», «вони б’ють наших дівчат», тощо. Націоналісти роблять цапом-відбувайлом іноземних робітників. Націоналізм проповідує зверхність національних інтересів над трудовими та людськими правами, проголошує національну нетерпимість, розпалює національну ворожнечу – аби постійно підтримувати «творчий» процес розбудови «своєї» держави та підпорядковувати робітників «провідникам нації».

Отже, «соціального націоналізму» не існує – і якщо хтось пропонує нам такі гасла, ми можемо сміливо викривати правих у брехні та крадіжці лівих ідей, з метою завоювати симпатії завжди схильних до них трудівників. «Національна ідея» веде народ будь-якої країни у ярмо до власних багатіїв – які виявляють справжніми «героями нації». Націоналізм не може визволити робітників від експлуатації – це суто буржуазна ідеологія, яка виправдовує експлуатацію за допомогою реакційних теорій.

Наразі ми можемо спостерігати картину, коли націоналісти називають себе революціонерами та прокламують від свого імені боротьбу за права людини, боротьбу «проти системи», за права робітників. Вони намагаються вкрасти комуністичні гасла. Але якщо націоналісти кажуть, що вони борються проти влади, постає питання – навіщо їм ця боротьба? Аби забезпечити панування вітчизняної буржуазії? Чи покращить це становище робітників, селян та інших пересічних трударів? В жодному разі – функція націоналістів полягає у тому, аби зберігати панування національної еліти, та мріяти коли-небудь потрапити до її привілейованих лав.

Звичайно, важливо вміти  відрізняти від націоналізму почуття національної ідентичності, прихильність до національної культури, відчуття приналежності до національної спільноти, до власної історії. Кожен робітник мусить зрозуміти, що націоналізм – це його ворог. Ліві повинні боротися за свідомість робітників. Великий теоретик та практик марксизму Володимир Ленін слушно відповів на питання щодо націоналізму і робітничого руху, у статті «Развращение рабочих утонченным национализмом»:

«Сознательные рабочие все усилия прилагают, чтобы дать отпор всякому национализму, как грубому, насильственному, черносотенному, так и самому утонченному, проповедующему равноправие наций вместе... с раздроблением рабочего дела, рабочих организаций, рабочего движения по национальностям. Сознательные рабочие… отстаивают – в отличие от всех разновидностей националистической буржуазии – не только самое полное, последовательное, до конца доведенное равноправие наций и языков, но и слияние рабочих разных национальностей в единых пролетарских организациях всякого рода. В этом – коренное отличие национальной программы марксизма и какой угодно буржуазии, хотя бы самой «передовой».

Марксизм дає відповіді на нагальні питання сучасності. Проте, це не святе письмо комуністів, це не релігія і не догма. Це реальність життя, яку треба відчути, побачити та правильно сформулювати. Марксизм нічого не вигадує – він лише пізнає буття, аби розуміти за якими законами розвивається суспільство. Марксистом може назвати себе людина, яка вийшла з лабіринту ідеологічно-філософської мішанини та відчула пристрасть до змін, пристрасть до революції – і у собі і у навколишньому світі. Цей процес може бути болісним. Але якщо людині потрібно пройти «ходіння по муках» – то тим дорожче буде для неї істина.

Не треба плутати революційну пристрасть з маніакальним фанатизмом. Наприклад, у Стендаля пристрасть ніколи не суперечить розуму. Герої його романів нерідко виступають раціоналістами у своїх почуттях: Жюльєн Сорель, Фабриціо, навіть охоплені сильною пристрастю, завжди здатні оцінити своє почуття, свої вчинки, підкоряючи їх розуму. Стендаль вносить у літературу бойовий дух свого століття буржуазно-демократичних революцій, його віру в розум, у гармонійну особистість, культ сильних пристрастей. Але, відстоюючи ідеали революції, він змушений вдавати, що ці священні для нього ідеали є далекими від його сучасності, у якій тріумфує проза буржуазного життя. Героїчне стає непотрібним у практиці буржуазних відносин – там, де панує сирість, гонитва за наживою та кар'єризм. Там немає місця людині яка жадає героїчного – і вона неминуче вступає у протиріччя з буржуазною дійсністю.

То ж, ми мусимо морально озброїтись величезною літературною спадщиною у літературі – зокрема і для того, аби здобути перемогу у інформаційній війні, що її дотепер програють ліві. Днями я чув, як якийсь юнак розповідав на одному з вітчизняних каналів цілу купу безглуздої маячні про Леніна й Троцького. Але хіба він читав їхні праці, знає їх справжні біографії?

Свого часу Лев Троцький – один з тих, хто вмів мотивувати втомлених людей до продовження бою – приїхав до частини червоноармійців, які героїчно билися під час запеклих боїв:

 – Хто особливо відзначився? Назвіть прізвища двадцяти чоловік!

Ряди червоноармійців принишкли від хвилювання. Голова РВР крокує до них і особисто вручає кожному срібний портсигар, що їх вилучили колись із царських складів. Частину з них Троцький возив із собою у бронепоїзді. Вручає одному, другому, десятому... Більше немає. Троцький, без вагань, знімає свого годинника, виймає із кобури браунінг – аби нагороду отримав кожний. Це викликає захоплення у бійців. Згодом вони вирішують передати коштовні речі людям, що потерпали від голоду у пролетарських містах – аби купити за них хліб.

Пристрасть до революції – це почуття, притаманне вільній людині, яка мислить відверто та з історичним масштабом. Пристрасний революціонер – це не той, хто бігає з прапором, чи погрожує заможному класу на інтернет-форумах. Пристрасний революціонер – це, насамперед, людина, яка здатна змінити власний світогляд, аби дивитися на поточні події крізь призму марксистського аналізу. Ця світоглядна революція народжує діалектичне мислення, та дає можливість отримати відповідь на найголовніші питання сучасності. Життя стає боротьбою за соціальне звільнення людства. Вакуум національного мислення розривається – думки та почуття людини вириваються у світовий простір.

Робітничий клас має вчення, яке висловлює його класові інтереси – марксизм. Чим швидше кожен з робітників розбереться у власних поглядах та зв’яже їх з дійсністю, тим швидше ми досягнемо нашої спільної мети. А ми, комуністи, знаємо за що боремось і яке майбутнє хочемо збудувати. Ми відверті. Ми віримо, що Україна буде вільною, буде соціалістичною – як і увесь світ загалом.

Євген Валленберг                         

місто Донецьк