Медицина тільки для обраних?

Сталося так, що мені була необхідна довідка про стан мого здоров’я для посольства. Здавалося б, банальна річ: папірець, де написано про те, що людина не хвора ні на туберкульоз, ні на венеричні захворювання, ні на щось інше. Але, як виявилося, цей папірець став лакмусовим, та продемонстрував цілу низку соціальних проблем сучасного українського суспільства. 

Оскільки на сайті посольства не було зазначено жодних вимог до медичної довідки, а лише був представлений формуляр, я вирішила, що таку медичну довідку можна отримати від звичайної державної поліклініки. У мене було два варіанти: 

1. «Купити» її.

2. Пройти безліч обстежень у лікарів, витратити купу часу та нервів і отримати омріяний папірець. 

Я не звикла давати хабарі і навіть не знала як це робиться; та й мене справді цікавив стан мого здоров’я і було трохи часу. Отже, я обрала другий варіант. 

Дізнавшись про розклад різних лікарів, я пішла штурмувати місцеву полікліку. Перед тим, заради жарту, озброїлась  смартфоном, аби мати можливість зафотографувати черги та записати, як лікарі будуть мені грубити. На диво, моя «зброя» зовсім мені не знадобилася. Хоча мене переправляли із кабінету в кабінет, та змушували чекати, поки усе відділення лікарів поп’є чаю – і, звичайно ж, приходити туди я мала саме в чітко встановлений час. Але мене не довели до того стану, щоб я вирішила жалітись. 

Врешті-решт я отримала належне обстеження. Особливо запам’ятався Київський міський центр крові, послугами якого я вирішила скористатися, щоб вбити двох зайців одразу: і товаришу допомогти, і безкоштовно зробити аналіз крові. Із київських поліклінік найчастіше направляють у приватні лабораторії, послуги яких, наприклад, коштують трохи менше студентської стипендії або мінімальної пенсії. Тому варіант стати донором мені видався вигідним. Але там мене змусили пройти через 5 або й більше точок квесту перед тим, як все-таки взяли ту червону життєдайну рідину. 

Так, уся ця біганина була жахливо неприємною, забрала безліч часу – але я отримала більш-менш якісне медичне обстеження безкоштовно. І зрозуміла, що загалом ситуацію із київськими поліклініками можна описати таким чином: можливо це одні з небагатьох позитивних залишків соціальних інституцій Радянського Союзу, які не всі з нас цінують. Чому я кажу саме про поліклініки, і саме про київські? Тому, що така розкіш не доступна багатьом мешканцям провінції, а провінційні лікарні набагато більш комерціалізовані: якщо навіть не доводиться платити хабар лікарю, все одно ви купуєте ліки, з яких він отримує відсоток.

Підкреслю, що я позитивно оцінюю не самі київські поліклініки, а курс на побудову безкоштовної, доступної медичної системи, який було втрачено після розпаду Радянського Союзу, але який має бути відновлений – бо це є життєво необхідним. 

Чому ж я позитивно оцінюю ті страшні обшарпані поліклініки із довгими чергами, про які багато хто згадує із жахом? Бо я побачила іншу сторону медалі. Виявилося, що моє посольство приймає медичні справки лише від двох київських медичних закладів, одним із яких був Американський медичний центр. 

Контактний номер цього центру я знайшла за лічені секунди. Набираю номер, слухавку одразу ж знімає дівчина із приємним голосом і англійською без акценту представляє заклад та себе. Я прошу перейти на українську, пояснюю свою проблему. Чую у відповідь: «Звичайно, Ви можете отримати у нас цю довідку, усі обстеження Ви можете пройти у будь-який зручний для Вас день та час, а результати будуть готові ввечері того ж дня». Записуюся на наступний ранок, та дізнаюся про суму, до якої я вже була готова і яка мене не збентежила, однак виявилася трохи більшою за прожитковий мінімум. 

Збентежило інше: за ілюзорним відчуттям свободи вибору часу та й різноманітністю послуг приховувалося те, що я маю бути клієнткою саме цього закладу. Що ж робити тим, хто живе на прожитковий мінімум, коли зникнуть ті залишки недокомерціалізованої медицини? Лишитися без жодної гарантії отримати необхідну медичну допомогу? Хворіти та помирати? Чи захищати власне право на життя та будувати інше суспільство? 

Подібні скарги на жахи української медицини вже стали важливою частиною народного фолькльору. Невдоволення виливається не лише у довгі кухонні розмови, але й у активну бротьбу за своє право на якісну та доступну медичну допомогу. За даними моніторингу протестів, репресій і поступок Центру дослідження суспільства, питання охорони здоров’я було однією із п’яти найбільш частих соціально-економічних тем, які піднімалися протестами на початку цього року (4% від усіх протестних подій з січня по травень 2013 року). За перші п’ять місяців цього року було відбулося не менше 59 таких акцій протесту – лише трохи менше ніж за весь 2012 рік, в який було зафіксовано 65 протестних подій, пов`язаних з проблемою охорони здоров’я. Таке посилення протестної діяльності щодо медичної сфери вказує на те, що за останні півроку проблеми тільки загострюються, не дивлячись на те, що вже третій рік у країні триває реформа системи охорони здоров’я. 

У 2012 році було проведено лише пілотний проект реформи у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та місті Києві. 16 протестів щодо охорони здоров’я із 59, – тобто 25%, – пройшло за цей рік саме в Дніпропетровській, Донецькій областях та Києві, хоча такі протести були зафіксовані і у Львівській, Тернопільській та Харківській областях. Серед питань, що найчастіше піднімалися протестами – недостатнє фінансування та закриття медичних закладів у рамках так званої «оптимізації». У звіті Міністерства охорони здоров’я стверджується, що перед реогранізацією та спеціалізацією медичних закладів проводилися консультації із громадськістю та органами місцевого самоврядування. Але на практиці така реорганізація означала не збільшення кількості медичних закладів, а їх закриття – що одразу ж викликало ряд протестів, зокрема у Дніпропетровську та Києві. Окрім цього, у Донецькій області громадяни активно виступали проти неоліберальних реформ та проти приватизації у сфері охорони здоров’я. 

У 2013 році ця реформа поширюється на всю Україну. І за перші п’ять місяців більше половини протестів щодо охорони здоров’я (29 із 59) стосувалися закриття медичних закладів та недостатнього їх фінансування. Ці протести вже не концентрувалися в окремих регіонах, а відбувалися по всій Україні. 

Виникає запитання: чому у той час, коли інформаційні ресурси державних органів скрізь вихваляють здобутки реформування, невдоволення населення стримко зростає? Можливо тому що усі так звані «здобутки» – наприклад, відкриття 70 центрів сімейної медицини у великих містах, або устаткування окремих лікарень, – проводяться за рахунок обмеження доступу до необхідних медичних послуг населення провінції?

Блог авторки

Альона Ляшева