Передпомаранчевий синдром

В Україні передпомаранчевий настрій. Принаймні, так констатують деякі соціологи. Сама назва, однак, уже дуже показова. Адже внутрішньо вона передбачає повторення сценарію Помаранчевого Майдану – збурення народних мас, вихід під демократичними знаменами на вулиці, тривалий «ненасильницький спротив», врешті, зміна владних еліт і… цілковите забуття ними тих, хто привів їх до влади. Загалом, вже сам термін «передпомаранчевий настрій» передбачає занепадницькі установки.

Дивно. Чому люди так завзято спішать декларувати готовність менш ніж за 10 років двічі наступити на одні й ті самі граблі? І чи справді у гаданих протестних діях домінують «новомайданні» штампи? Спробуємо це з’ясувати. Як і те, якою повинна бути достоту революційна альтернатива цим «граблям», що несла б реальні, а не «кольорові» зміни суспільства.

А ви вже готові вийти на Майдан?

Приблизно такі форми очікувань побутують в «прогресивних» українських медіа і зациклених на шаблонних опитуваннях соціологічних службах. Порядок денний вже зрозумілий, а рядовим респондентам залишається відповісти тільки «так» чи «ні». Чогось третього не дано. Так, навесні цього року фонд «Демократичні ініціативи» та КМІС провели чергове показове в цьому плані всеукраїнське опитування. Опитували, як водиться, про готовність вийти на масові акції протесту, змішуючи їх по ходу з демонстраціями. Так, ніби інших форм протесту й не існує.

Прикметно, навіть якщо в результатах опитування йдеться про щось ширше, ніж Новий Майдан (наприклад, про загальні протестні настрої населення чи про занепокоєння економікою), ці настирні публічні експерти невтомно наконструйовують «передпомаранчевих настроїв», тобто зводять все до потенційного виходу громадян на масові демонстрації класу «майдан». Саме він слугує для них таким собі ідейним громадським стрижнем, звитяжною точкою відліку в їхній системі координат, до якого ліплять все: і мовне питання, і свавілля міліціянтів, і соціально-економічні проблеми.

Те, що така точка відліку принципово неправильна, можна зрозуміти вже із самих даних цих соціологічних служб. Ось директорка фонду «Демократичні ініціативи» Ірина Бекешкіна, наприклад, звертає увагу, що протестні настрої самі-то по собі ще не означають неминучості самих протестів. Мовляв, в кінці 90-х в апогей спаду економіки протестні настрої були на піку і нічого, люди мовчазно сприйняли масові приватизації, безробіття і невиплату по зарплатах; перед 2004, навпаки, відчуття ситуації було напрочуд оптимістичне, економіка зростала і враз — такий соціальний вибух. Тоді незрозумілим залишається тільки одне: для чого продовжувати продукувати такі непевні дані як настрої та психологічні установки населення. Ні, звісно зрозуміло, що ці дослідження прагнуть витримати всі формальні методологічні вимоги, як і те, що саме такі дані найпростіше зібрати улюбленим методом соціологічних кампаній – масовими опитуваннями. Однак, це ніяк не відміняє того, що на підставі заміру декларованих протестних настроїв неможливо прогнозувати реальні протестні виступи, як і те, що такі дані дуже легко піддаються некоректним інтерпретаціям та викривленням з боку ЗМІ. Врешті, все це виливається скоріше у гадання на кавовій гущі, ніж у якийсь науковий аналіз та прогноз протестних процесів.

Політтехнології

Зрештою, декому таке гадання цілком грає на руку. Зокрема, тим, хто і далі під блискучою ліберальною картою «розбудови демократії» продовжує цинічно розігрувати найбрутальніші прийоми з маккіавелівського політичного арсеналу для просування того чи іншого промислового лобі. Тобто політичним технологам.

Звернімо увагу хоча б на сам формат пропонованих «акцій непокори». Мітинги та демонстрації мають за мету достатньо масові, але цілком конвенційні виходи громадян на вулиці і площі своїх населених пунктів (а ще краще автобусами в столицю!). З одного боку, така стратегія начебто виправдана – вдається уникнути небезпечної конфронтації і невинних жертв з обох сторін, що неодмінно би з’явились за гострішого спротиву. З іншого, цілком незрозуміло, як такий виключно сумирний спротив буде змінювати реальну диспозицію сил чи хоча би чинити тиск на владу. Точніше, зрозуміло як – із залученням більших мас можна отримати інтенсивнішу увагу ЗМІ, а при вдалих обставинах неочікувана масовість може непогано полякати безпосередні об’єкти протесту і надихнути самих учасників, мовляв, от як нас багацько! От тільки разом із цим обернено пропорційно падає змога самих учасників якось впливати на результати своїх волевиявлень. Адже все, що вони можуть зробити в такій ситуації це прийняти, або не прийняти участь. Тобто проголосувати за або проти (майже як при однобоких питанннях соціологічних служб). За що? Це вже будуть вирішувати ті, хто їх привів, тобто політтехнологи відповідних політичних сил. Так само, як саме вони пожинатимуть безпосередню вигоду з цього. Самим же пересічним учасникам, приреченим за таких умов на роль пасивних глядачів, залишається лише один крок до платної участі політичним заробітчанином чи «флагомахом» – за такий перегляд хоча б заплатять гроші.

Характерно, що самі соціологи чудово розуміють цю ситуацію із технологічністю протестів. Вони зазначають, до прикладу, що більшість (56%) українців не вірять, що мітинги та протести щось змінять чи те, що влітку немає кому протестувати, оскільки організатори протестів у відпустках. Але це розуміння залишається лише на рівні констатації. Як публічні ж експерти, вони і далі, фактично, продовжують легітимувати політтехнологічні ристалища, благословляючи ристальників звідти на такий собі героїчний чин організації масового демократичного протесту.

Дим із вогнем

Зовсім інший підхід до дослідження протестів спостерігаємо, коли здійснюється моніторинг вже проведених фактичних протестних дій, в ході якого за систематичною методологією категоризується кожна із них. В такому випадку замість того, щоб конструювати готові опитувальні шаблони, які потім з тим чи іншим успіхом можна підставляти до суспільних настроїв, намагаючись пояснити ними поточні протестні процеси, отримуються об’єктивні факти без впливів пост-фактум. Саме такий моніторинг вже 4 рік підряд проводить Центр дослідження суспільства. Завдяки результатам нашого дослідження ми можемо цілком конкретно переконатися, що розмови про революції зовсім небезпідставні. Реальна протестна практика справді на підйомі. Так, згідно з моніторингом кількість протестів у 2012 р. порівняно з попередніми роками зросла в півтори рази (3636 протестів в 2012 р. проти 2305 в 2010 р. і 2277 в 2011 р.), але поки що не думає серйозно меншати цьогоріч – за попередніми даними вже підбитих перших 5 місяців кількість протестних подій становить 1362.

Ще цікавішим виглядає розріз протестів за їхньою тактикою. По ній у моніторингу Центру дослідження суспільства виділяються три типи протестів:

1. Конвенційні – відомі і загальноприйняті форми протесту, які не чинять безпосереднього тиску на цілі протесту (наприклад, пікети, мітинги, демонстрації, перформанси).
2. Конфронтаційні – протестні дії, що передбачають безпосередній тиск на цілі протесту («пряма дія»), але не супроводжуються завдаванням безпосередньої шкоди людям або майну (наприклад, блокування, перекривання руху, страйк, голодування).
3. Насильницькі – протестні дії із завдаванням (або погрозою завдавання) безпосередньої шкоди людям або майну (наприклад, побиття або вандалізм).

Так ось, згідно зі статистикою моніторингу виходить, що неконвенційні, тобто насильницькі чи просто конфронтаційні протести за останній рік неабияк зросли. Окрім абсолютного зростання їхнього числа разом зі збільшенням усіх протестів загалом (в півтори рази), зросла і власне їхня частка. Вона досягла 28%, що на 10 відсоткових пунктів більше, ніж раніше (у 2011 році вона складала 18%).

При цьому, відмітною є і статистика реакцій (позитивних чи негативних) на них. Якщо на насильницькі протестні дії, загалом, реагують вкрай погано – тільки 2 позитивні реакції в 2012 році супроти 87 негативних, то із конфронтаційними протестами все набагато краще. Вже другий рік поспіль можна констатувати, що протести, де використовувалися конфронтаційні методи, у 30% випадків закінчувалися позивною відповіддю. При цьому загалом конфронтаційні методи протесту минулого року використовувалися лише у 18% випадків, а в попередні роки навіть менше 15%.

Єдина надія – пряма дія

Чим зумовлюються такі результати? Тут можливі дві лінії пояснень.

З одного боку, збільшення частки насильницьких протестних дій (з 4% у 2011 р. до 10% у 2012 р.) великою мірою відбулося через політичні причини (62%); здійсненні вони були у більшості випадків «групами невідомих» (58%) (удвічі частіше, ніж за 2011 рік). Все це натякає на їх неабияку популяризацію завдяки парламентським виборам 2012 року. Цьогоріч (за перші п’ять місяців), щойно тільки пройшли вибори, частка насильницьких протестів впала до 7%, а політична тематика серед таких подій – до 30%. Насильство переорієнтувалося на ідеологічну тематику (майже половина – близько 47%) були пов’язані з вандалізмом щодо радянських пам’ятників.

З іншого боку, характеристики конфронтаційних протестних дій сильно контрастують з характеристиками насильницьких протестів, здавалось би, суміжних по неконвенційному блоку. Зайнявши майже п’яту частину від усіх протестів (18%) у 2012 році, майже в половині випадків (48%) вони піднімали соціально-економічні проблеми. І це, разом із основними об’єктами їхнього протесту – проти приватних підприємств (21%), місцевої або центральної влади (36%) та правоохоронних органів (10%) – дозволяє припустити, що в разі невдачі конвенційних форм протестів, люди полишають їх і переходять до конфронтаційного супротиву (але без насильства). За перші п’ять місяців 2013 р. частка конфронтаційних протестів дещо спала до 16%, при цьому, однак, в переважній більшості випадків (69%) піднімаючи різноманітні соціально-економічні проблеми.

У цьому контексті доречним буде глибше висвітлити конфронтаційний тип прямої дії, а саме два види успішних конфронтацій, що відтворюються найчастіше.

Першим є спротив жителів сусідніх територій незадовільним умовам життя або забудовам. Із реакцій на протести подібного типу в 2012 році зареєстровано 12 поступок (всього 42) і 24 репресій (всього 127). В цьому випадку протестувальники спонтанно виходять на вулиці і блокують рух в той чи інший спосіб, після чого (якщо протягом найближчих годин силовим службам не вдається їх залякати) їм обіцяють задовольнити всі їхні вимоги і, зрештою, невдовзі вони розходяться. Характерними у цьому випадку є, наприклад, перекриття траси Київ-Чоп жителями села Крупець на Рівненщині абоблокування поїзду жителями села Новоолексіївка на Миколаївщині. Перші вимагали вжити невідкладних заходів для забезпечення пішоходам безпеки при переході повз/по трасі, що проходить через їхнє село, другі – зберегти зупинку поїздів в їхньому населеному пункті. Через півтори та півгодини відповідно вимоги і тих, і тих протестувальників було обіцяно виконати, після чого вони розблокували рух.

Другим типом успішних конфронтацій є робітничі страйки. Загалом протести на захист прав найманих працівників зараз на підйомі. Після дещо стагнуючого 2012 року та багатого на робітничі протести 2011 року (тоді кількість таких протестів зросла до 255) 2013 рік має всі шанси стати в цьому аспекті рекордним. Якщо тенденція зафіксована протягом протягом перших місяців року збережеться (12% від усіх протестів!), то за протестами найманих робітників 2013-й може перевершити позаминулий рік на чверть, а минулий — у два рази. Найбільш ефективною формою робітничих протестів є страйк. Типовими прикладами можуть бути страйки на Дрогобицькому заводі автомобільних кранів або на шахті імені Менжинського в Первомайську Луганської області. І там, і там основною причиною страйку була шалена невиплата заробітної плати (4,5 млн. заборгованість в Дрогобичі; 7,5 млн. – в Первомайську). Разом з тим, страйкувати почала далеко не вся і навіть не половина працівників. Однак, здобувши певний медіа-резонанс і залучивши формальні структури (профспілки, прокуратуру) страйкарям вдалося домогтися певного розв’язання своїх проблем: часткового погашення заборгованості по зарплаті в Дрогобичі за допомогою прокурорського розслідування чи прискорення погашення заборгованості по зарплаті новим власником шахти та підписання нового колективного договору з робітниками в Первомайську.

Інший бік медалі

Водночас аж ніяк не варто ідеалізувати методи прямої дії чи супутні їм неконвенційні форми протесту. Адже те, що в тому чи іншому випадку вони демонструють неабияку успішність, ще не означає, що їх можна повсюдно застосовувати як панацею. Саме орієнтація на їх успішність (чи неуспішність) за реакціями часто є проблематичною. Багато істотних наслідків для протестувальників цілком можуть залишатись в тіні, оскільки фіксуються лише медійні повідомлення про позитивну чи негативну реакцію на протестні дії. Наприклад, символічні протести часто не висувають якихось конкретних вимог і не здійснюють безпосереднього тиску на опонентів. Тим не менше, за допомогою таких «невдалих» протестів можна набути розголосу, сформувати активістську мережу чи навіть вплинути на суспільний порядок денний. Так, наприклад, в лютому цього року студенти університету Шевченка організували перед Червоним корпусом символічний театральний протест проти холоду в інших навчальних корпусах. Реакцію на них від адміністрації загалом можна було би охарактеризувати як репресивну (виклики до ректора, перевірки по їх факультетам). Однак незабором після дотепного перфоменсу ситуацією зацікавились журналісти з ICTV і, відзнявши відповідний сюжет, таки змусили адміністрацію вишу пост-фактум хоча б частково збільшити опалення навчальних аудиторій.

Варто ще й зазначити, що найуспішнішими (страйки чи перекриття руху) виявляються протести з обмеженими локалізованими вимогами, які не піднімають питання системного вирішення соціальних проблем. Розуміючи всю організаційну складність, яка потрібна для висловлення системних вимог, як і те, що останні виникають ніяк не на порожньому місці, а навпаки — з локального конкретного місцевого підґрунтя, все ж таки додамо, що подібні часткові цілі для конфронтаційних протестувальників означають, скоріш за все, і лише часткове та тимчасове їх виконання. Як тільки такий протестний рух оступиться, його перестануть боятись можновладці і старі проблеми повернуться як бумеранг, з новою силою.

Врешті, не варто забувати про певний насильницький бар’єр використання методів прямої дії описаний раніше, а також (дещо пов’язану з ним) загрозу каналізації її протестного потенціалу у цілях тих самих політтехнологій. Типовим прикладом останнього є FEMEN, яка як протестна група ніби і діє зазвичай прямо, конфронтаційно, подекуди навіть з елементами насильства. Однак всі їх зусилля від самого початку віддалені від безпосередніх людей, котрі й потерпають від проблем, які піднімаються активістками. Фактично, вся неконвенційна активність FEMEN зорієнтована виключно на вибудову вертикалі власної медіа-кар’єри.

Альтернатива «граблям»

Підбиваючи підсумки, спробуємо дати відповідь, яка ж достоту революційна альтернатива з реальними суспільними змінами можлива передпомаранчевому технологічному сценарію. Адже ні конвенційний майдан, ні конфронтаційна пряма дія (а тим паче насильство!) не можуть самі по собі забезпечити перетворення кількісних показників протестного тиску в якісні політичні трансформації.

У такому випадку залишається лише суміш, поєднання обох форм із максимальним збереженням чеснот і усуненням вад:

1. Зокрема, важливо зберігати (як, зазвичай, при конвенційних протестах) враження мирних громадських акцій. Навіть вдаючись до непокори чи конфронтації здійснвати її від імені громади і намагатися не вдаватися до зумисного насильства.
2. Також варто (як при багатьох конфронтаційних протестах) твердо виставляти якісь чіткі проміжні вимоги, що можуть бути задоволені вже тут і зараз, чим сприятимуть зміцненню протестного руху.
3. Врешті, низовий протестний рух, якщо він тільки не збирається виродитись у політтехнологічний проект, не повинен надмірно опосередковувати свою діяльність якимись медіа-агентами чи політиками, а навпаки заохочувати безпосередній тиск на опонентів.

Наостанок, зазначимо, що уникнути повторення політтехнологічних сценаріїв каналізації радикальних настроїв допомагає не тільки вивірена протестна діяльність, але й хороша просвітницька робота. Пояснювати людям їхні справжні права та можливості, необхідність розширення та визнання деяких неконвенційних протестних прав (як права на страйк чи робітничого контролю), врешті, надавати їм об’єктивну вичерпну інформацію про поточну ситуацію та тенденції в протестній активності, що розширює обрії можливого для ефективних низових протестів. 

Тарас Саламанюк

Джерело