Чи правильно в Україні рахують протести? (частина 2)

Завантажити повну версію тексту

У попередній частині я вказав на проблеми статистики масових заходів Міністерства внутрішніх справ, які роблять дуже сумнівним використання її з метою оцінки протестної активності або дотримання права на мирні зібрання. Чи кращим є альтернативне джерело офіційної статистики протестної активності – дані Державної служби статистики? 

На запит про дані щодо мирних зібрань Державна служба статистики (ДСС) надає інформацію про кількість мітингів та демонстрацій, проведених громадськими організаціями. Одразу відзначу, що ці дані очевидно досить обмежені. Це лише частина соціально-політичного спектру (без, наприклад, протестів організованих політичними партіями або неформальними ініціативами) і лише частина того, в якій формі можна проводити протест або мирне зібрання (без страйків, перекриття доріг або насильства). 

На цей момент найсвіжіші дані в розпорядженні ДСС стосуються 2011 року (див. Таблицю 1). Отже, позаминулого року відбулося майже 15 тис. мітингів та демонстрацій. Найбільше в м. Києві (5275), Дніпропетровській області (3020) та Донецькій (2273). Далі, знов-таки, з величезним відривом, – більшість областей з кількома сотнями мітингами та демонстраціями. Як і МВС, ДСС дає дуже дивний обласний розподіл. Якщо максимальна кількість мітингів та демонстрацій у Києві є логічною через концентрацію органів влади, центральних офіс корпорацій та політичних партій, а також ресурсів для протесту, а значну кількість у Донецькій області можна було б, наприклад, приписати резонансній протестній кампанії «чорнобильців» восени 2011 р., в якій справді велику роль відігравали громадські організації, то що ж такого відбувалося в Дніпропетровську? І чому різниця в протестній активності трьох топових областей порівняно з рештою аж десятикратна? 

Замість того, щоб вигадувати натягнуті пояснення, знову буде корисним розібратися в методології. Як слідує з відповіді на запит про методику збору даних ДСС (див. нижче), їх зводять зі стандартної звітності, яку центральний орган кожної легалізованої громадської організації мусить щороку здавати в місцевий відділ статистики за своєю фактичною адресою. Поруч з питаннями про кількість осередків та членів, джерела надходження та шляхи використання коштів, громадській організації необхідно відповісти на питання і про «громадську активність», в тому числі кількість проведених мітингів та демонстрацій. Важливо, що центральні органи повідомляють цю інформацію за всі свої місцеві осередки. Причому місцезнаходження місцевих осередків у звіті про громадську активність не вказується. А що це означає? Кількість мітингів та демонстрацій відповідає не реальному місцю проведенню заходів, а, згідно з інструкцією, фактичній адресі центральних органів громадської організації!

Якщо розбивка по областям відповідає адресі громадської організації (точніше її центральних органів), а не місцю проведення заходів, то чи не можна було б, все ж, довіряти сумарній кількості мітингів та демонстрацій у статистиці ДСС? На жаль, навряд. По-перше, в інструкції, що підтверджується і відповіддю на інформаційний запит щодо методики збору даних, відсутні визначення, що таке «мітинг» і  «демонстрація», що означає «проведення» мітингу або демонстрації (організація? участь?). Відповідно, кожна громадська організація може розуміти ці слова по-своєму. По-друге, центральні органи повідомляють про кількість їх проведення за свої місцеві осередки. По-третє, не існує реального способу перевірки інформації, яку подає громадська організація, а отже в неї, зазвичай, дуже мало стимулів вести точну статистику (особливо, від своїх місцевих осередків), а не здавати формальну звітність, заповнену абияк. Як зазначає експерт Олександр Вінніков з Мережі розвитку європейського права, «цінність подібних звітів громадських організацій взагалі дуже умовна: так, у 2009 році вони прозвітували про організацію ними 17 020 виставок, втім, зведені відомості Держкомстату врахували лише 512 виставок, проведених в Україні протягом року». Не підтверджується навіть сума доходів громадських організацій згідно з даними звітів, якщо їх порівнювати з інформацією від державних податкових адміністрацій. Здавалось би, ставлення до звітування про доходи мало б бути куди серйознішим, аніж до звітності про проведені виставки та мітинги, але ж ні…

Отже, дані ДСС мало того, що обмежені та не відображають реального обласного розподілу мітингів і демонстрацій, але й спосіб їх збору через самозаповнення формальної звітності співробітниками центральних органів громадських організацій дуже ненадійний. Ці дані явно не краща альтернатива статистиці «масових заходів» МВС.

Ніякої іншої більш-менш надійної офіційної статистики щодо протестів чи мирних зібрань в Україні поки що не існує. Нещодавно правозахисні організації почали збір даних про кількість повідомлень про акції, які подавалися до місцевих адміністрацій. Однак, кількість повідомлень та кількість заходів – це дві різні речі. Повідомлення може бути подано, однак, акція не відбудеться. Більше того, не так рідко на акції подаються по кілька повідомлень, аби гарантувати її проведення, якщо по попереднім заявка буде поданий позов на заборону акції судом. Отже, кількість повідомлень може значно перевищувати кількість реально проведених протестних заходів.

Яка може бути альтернатива? Замість того, щоб покладатися на офіційну статистику, цілком можливо збирати дані про протести самостійно. Наприклад, Центр дослідження суспільства (ЦДС) використовує метод protest event analysis, який є одним з основних визнаних методів аналізу суспільних рухів та конфліктної політики.  За прозорою систематичною методикою ми збираємо дані про всі протести, репресії та поступки у відповідь на протести, що відбувалися на території України, на основі моніторингу більше 190 національних, обласних та активістських веб-сайтів. Ми вносимо у базу подію як протест, якщо вона відповідає одночасно чотирьом критеріям:

1) присутня політична або соціальна вимога або критика;

2) носить характер дії (тобто не є суто вербальною) публічного характеру;

3) здійснена групою людей або однією людиною (кількість учасників не має значення) поза центральними органами влади;

4) відомий населений пункт на території України, де трапилася подія, і хоча б приблизно відома дата події (з точністю до місяця).

 Водночас, не вносяться:

§  Культурно-просвітницькі заходи (конференції, пресконференції, виставки, концерти, спортивні змагання, ярмарки, фестивалі тощо) – події, спрямовані виключно на інформування, агітацію та пропаганду. За протестною подією в нашому розумінні має бути фізична мобілізація людей та вимоги, які можуть викликати конфлікт інтересів або ідей у суспільстві.

§  Історичні вшанування, відзначення дат, релігійні заходи, якщо в повідомленнях не згадується соціальна або політична критика чи вимоги, озвучені під час заходів у гаслах, листівках або у виступах.

§  Роздачі і розклеювання листівок/наліпок, якщо так у повідомленнях не було названо по суті пікет або мітинг.

Кожен протест, не залежно від кількості днів, яку він тривав, рахується за одиницю. У результаті, наприклад, 2012 року ЦДС зафіксував 3636 протестних подій визначених таким чином. Як і слід було очікувати, протести концентруються, насамперед, у великих містах, де сконцентровані влада, капітал та ресурси для протесту, за винятком деяких цілком пояснюваних випадків. Наприклад, велика кількість протестів у Миколаївській області 2012 року пов’язана мобілізаціями громадян з вимогою справедливого покарання елітних ґвалтівників та вбивць Оксани Макар, а згодом із насильницьким протистоянням в м. Первомайськ під час виборів.

Крім загальної кількості протестів, ми маємо можливість фіксувати форму заходу, тактику протесту, соціальні групи, які брали участь, організаційну форму та ідеологію учасників, їх чисельність, адресати вимог та об’єкти критики, зміст вимог, місце й час проведення тощо. А також усі негативні та позитивні реакції на протести у вигляді репресій або поступок. До кожної події зберігаються відповідні повідомлення ЗМІ. Уся ця багата інформація публікується у базах даних на сайті ЦДС та доступна в наявному вигляді через прості графіки та карти в онлайн-системі візуалізації даних про протести.

Звісно, найбільша проблема цієї методики полягає у неповноті та неточності висвітлення протестів у ЗМІ. Більш сенсаційні (через масовість, рівень насильства, яскравість, участь відомих організацій та персон тощо) протести, особливо якщо вони сталися у великих містах і обласних центрах та в контексті інших резонансних подій, мали більше шансів потрапити в базу даних. Однак, наскільки це критично? При наявності незалежного надійнішого джерела про кількість протестів ми могли б кількісно оцінити рівень повідомлення ЗМІ, однак, як має бути очевидно, українська офіційна статистика не дає підстав їй довіряти. А от порівняння висвітлення публічних подій з поліцейською статистикою у США свідчить про несподівано високий рівень повідомлення ЗМІ про протести. Наприклад, для мітингів та зібрань він становить 78%. А для публічних заходів, що піднімали конфліктні питання (тобто були власне протестами), рівень повідомлення ЗМІ сягає 88% (Oliver P., Meyer D. How Events Enter the Public Sphere: Conflict, Location, and Sponsorship in Local Newspaper Coverage of Public Events  // American Journal of Sociology. – 1999. – Vol. 105. – No. 1. – P. 75). Цей показник є дуже високим порівняно з показниками якості інших методів соціологічного дослідження. Наприклад,це майже недосяжний рівень відповідей респондентів для багатьох опитувань громадської думки. І це при тому, що рахувалася кількість події у друкованій пресі, яка має очевидні фізичні обмеження на обсяг публікацій, а тому жорсткіші вимоги до сенсаційності новин, ніж онлайн-ЗМІ.

Можна заперечити, що це в США, а в Україні зі свободою слова нібито гірше, а професійні стандарти журналістики нібито нижчі. Облишу дискусію, наскільки це відповідає дійсності, для іншого разу. Насправді навіть якщо рівень повідомлення у ЗМІ про протести в нашій країні суттєво нижчий, це все одно не створює критичної проблеми принаймні для оцінки ситуації зі свободою мирних зібрань. Адже на чому ґрунтується стратегія протесту? Лише менша частина протестів вдається до безпосереднього тиску на опонента: під час лише 10% подій у 2012 р. застосовувалося насильство, а 18% відбувалися у формі ненасильницької «прямої дії» (наприклад, страйки та перекриття доріг). Абсолютна більшість (72%) протестів  конвенційні і не здійснюють безпосереднього тиску на опонентів, а лише висувають до них вимоги. Такі протести можна (і найраціональніше) для влади просто проігнорувати… якщо їх не дозволять проігнорувати ЗМІ. Відповідно ефективність таких протестів критично залежить від висвітлення ЗМІ. Повна відсутність сенсаційності для ЗМІ майже завжди означає безпечність такого протесту для влади та інших опонентів протестувальників. А в такому разі мотивація перешкоджати такому заходу у влади не більше, ніж причин репресувати футбольний матч або концерт поп-зірки.

Звісно, це не означає, що лише повідомлені ЗМІ протести важливі. Однак, конкретно для оцінки реагування влади на протести мають значення саме вони. І коли ми порівнюємо, наприклад, кількість судових заборон з кількістю повідомлених протестів, ми отримуємо насправді більш точну оцінку ситуації зі свободою мирних зібрань, ніж якщо б ми намагалися охопити всі зібрання – навіть ті, які забороняти для влади нема жодного резону, а найрозумніше просто проігнорувати, бо про них ніхто більше не дізнається, крім учасників та пари міліціонерів.

Не зважаючи на всі методологічні обмеження, самостійно та за систематичною методикою зібрані дані можуть бути набагато кориснішими за непрозору та ненадійну офіційну статистику, яка окрім свого «офіційного» статусу мало чим може допомогти в аналізі реальних тенденцій протестної активності та стану забезпечення свободи мирних зібрань.

Таблиця 1. Кількість мітингів та демонстрацій проведених громадськими організаціями у 2011 році за даними Державної служби статистики

Опубліковано Всеукраїнською ініціативою «За мирний протест!»

Таблиця 2. Кількість протестних подій згідно з даними моніторингу Центру дослідження суспільства 

*Такі події, які в принципі неможливо локалізувати у конкретному населеному пункті, зокрема у 2012 р. це DDoS-атаки проти урядових веб-сайтів на підтримку порталу ex.ua.

Володимир Іщенко

кандидат соціологічних наук, керівник проекту моніторингу протестів,репресій і поступок Центру дослідження суспільства, викладач кафедри соціології НаУКМА

Завантажити повну версію тексту

Блог автора

Моніторинг протестів, репресій і поступок проводиться Центром дослідження суспільства з кінця вересня 2009 року. Це унікальний проект з систематичного збору інформації про всі (незалежно від тематики та чисельності) протести, репресії та поступки у відповідь на протести, що відбуваються в реальному часі на всій території України на основі моніторингу більше 190 національних, обласних і активістських веб-медіа. Проект здійснюється за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Центр дослідження суспільства — незалежний некомерційний центр дослідження соціальних проблем і колективних протестів. Серед основних напрямків роботи: вивчення суспільних рухів, освітньої та містобудівної політики, робітничого класу та проблем бідності. Експерти Центру — викладачі, аспіранти та випускники Національного університету «Києво-Могилянська академія».    

При використаннi матерiалiв сайту обов’язковим є посилання на Центр дослідження суспільства