Якого лівого руху ми потребуємо

Вже щонайменше кілька років прихильники лівих ідей чують пафосні та багатозначні заклики до пошуку нових форм солідарності та взаємодії, натомість в реальності спостерігають натхненну біганину по  граблях сектантських розмежувань та «розбором» між «досвідченими» товаришами.

Але час спливає, і до очікуваного найближчими роками, а то й місяцями підйому хвилі соціального невдоволення ліві, в організаційному плані  можуть похвалитись:

1) мікропартією авангардного типу, ідейну та людську основу якої складають колишні комуністи та комсомольці з відповідною політичною культурою;

2) порівняно потужним, але передусім субкультурно орієнтованим анархо-антифашистським рухом;

3) аморфною коаліцією неавторитарних лівих груп, яка сформувалась та діє виключно реактивно, тобто лише у відповідь на спроби остаточно доруйнувати залишки соціальної сфери;

4) доволі активною та відомою студентською профспілкою, яка, втім, так і не зуміла перетворитись на масовий студентський рух, здатний не лише створювати медіаприводи та завдавати певного клопоту ректоратам та міносвітам, а стати потужним чинником соціальних перетворень.

Простіше кажучи, ліві до можливих соціальних катаклізмів не готові, і запропонувати своїм потенційним майбутнім соратникам нам, лівим, нічого.

По-перше, відсутня прогресивна та відкрита до критики й змін ідеологічна платформа, яка б дала можливість прихильникам лівих неавторитарних поглядів максимально представити та артикулювати осучаснене, порівняно зі славним XIX століттям бачення майбутнього суспільства та шляхів його досягнення.

По-друге, наразі немає справді відкритої та демократичної лівої організації, що здатна максимально швидко й безболісно залучати до руху нових активістів, успішно вести тактичну боротьбу за соціальні інтереси та водночас активно просувати стратегічну програми перебудови суспільства на більш справедливих та демократичних засадах, ніж нам це пропонує сучасний капіталізм та, тим паче, його український бандитсько-олігархічний різновид.

Що потрібно для зміни цієї ситуації? Відповідь видається дуже простою та складною водночас, втім, як і будь-яка інша відповідь такого ґатунку.

Нам потрібен рух, до якого хотіла б долучитись будь-яка психічно здорова людина з мінімальним неатрофованим почуттям справедливості та соціальної солідарності; рух, покроковій програмі змін якого б довіряли та яку б вже зараз можна було почати втілювати в життя; до чиїх ініціатив хотілося б залучити друзів та за представників якого хотілося б голосувати на виборах будь-якого рівня; чиє бачення «іншого можливого майбутнього» хотілося б обговорювати у барах та в кухнях, захищати у суперечках зі скептиками та циніками та принципів діяльності якого хотілося б навчати власних дітей.

Нам потрібен рух, сформований не на виключенні всіх, чиї погляди на долю міліметра відрізняються від наших власних, а орієнтований на залучення усіх тих, кому не соромно було б подати руку при знайомстві.

Усіх, хто виступає за посилення ролі соціальної справедливості та розширення демократичної участі в політиці  та економіці.

Усіх, хто прагне пишатись передусім власними здобутками, а не успадкованим кольором шкіри чи соціальним статусом, та вміє відповідно оцінювати інших.

Усіх, для кого ксенофобія чи дискримінація – це соціальний рудимент, що дістався нам з первинно-общинного ладу та якому не місце в суспільстві розумних та самодостатніх людей.

Усіх, хто розуміє, що лише активними та негайними діями можна зупинити екологічну катастрофу, що насувається, та дати нашим нащадкам шанс освоїти інші світи, вийшовши нарешті з тісної колиски нашої планети.

І останнє, але, мабуть, найголовніше – усіх, хто вміє поєднувати непримиренну боротьбу з ідеологічними та класовими супротивниками з максимально коректним ставленням до власних товаришів та можливих союзників. Врешті, усіх, чий рівень політичної культури є вищим за популярну практику бадьорого обливання гівном одне одного у політичних ток-шоу чи у дріб’язкових війнах за домінування на активістських розсилках.

Вадим Гудима