Голод у КиєвіГолод у КиєвіГолод у Києві
Історія

Голод у Києві

Карел Беркгоф
Голод у Києві
«Вони хочуть заморити нас повільною смертю. Очевидно, не зручно всіх постріляти»

21.06.2013

От редакции: LIVA.com.ua публикует фрагменты из работы голландского историка Карела Беркгофа «Жатва отчаяния: жизнь и смерть в Украине под нацистской властью».Эта книга рассказывает об искусственном голоде, который был организован в Киеве оккупационным режимом с целью уничтожения его «гнилого с расовой точки зрения» населения – о чем открыто говорили высокопоставленные гитлеровские чиновники. Суточная норма эрзац-хлеба, которую определили для киевлян оккупанты, была меньшей, чем в блокадном Ленинграде, а полиция отбирала продукты у горожан, которые пытались принести их из села. Этот важный фрагмент исторической памяти украинцев конъюнктурно замалчивается украинскими историками – как и предвоенный голод в Закарпатской Украине

Нацисти планували зліквідувати «російську» промисловість і знелюднити «російські» міста. Безпосереднім результатом цього наміру стала безжальна політика заморення голодом столиці України Києва, яка вия­вилася доволі ефективною і спричинила масштабні наслідки. Голод у Києві був не таким спустошливим, як деінде в окупованій нацистами Европі - в Атенах з осені 1941 року до середини 1942 року (тут його пощастило пом’якшити завезенням канадського хліба), на заході Нідерландів наприкінці 1944 року й на початку 1945 року й у великих єврейських ґетах Центрально-Східної Европи впродовж усієї війни. Він також поступався масштабами голодові, що його пережив, у період недовгого перебування під німецькою військовою адміністрацією, Харків. Проте київський голод відіграв важливу роль у повсяк­денному житті Центральної України: недоїдання і смерті, до яких він спричи­нився, зробили населення запеклим ворогом німецької влади.

«Київ повинен голодувати»

Розмову про голод у Києві слід розпочинати з Гітлера, чиї принагідні вислов­лювання на тему «російських» міст ставали загальним орієнтиром для нацистської політики. Перше Гітлерове розпорядження, яке спеціяльно стосувалося Києва, да­товано 12 серпня 1941 року, коли Вільгельм Кайтель надіслав зі ставки фюрера ди­рективу зупинити наступ на Київ, позаяк «є пропозиція зруйнувати місто запалю­вальними бомбами й артобстрілом, тільки-но постачальні позиції дадуть для цього можливість». 18 серпня генерал Франц Гальдер переповів Гітлерів наказ щодо Києва грубо й лаконічно: «зруйнувати дощенту». Половину справи мала зробити авіяція. Однак у кінцевому підсумку Київ не вдалося знищити в такий спосіб - мабуть, забракло бомб. Гітлер лютував. Через рік у «Вервольфі», заявивши, що Ленінград слід зрівняти з землею, він пригадав, як «сильно розлютився, коли повітряні сили не змогли завдати нищівного удару по Києву». «Урешті-решт, - до­дав Гітлер, - рано чи пізно ми маємо це зробити <...>».

Проте ні Київ, ані жодне інше велике «східне» місто не «зрівняли з зем­лею», як того прагнув Гітлер, - тож німцям не залишалося нічого, крім як морити людей голодом. 16 вересня 1941 року, за три дні до здобуття Києва, Герман Ґеринґ, райхсміністр економіки, провів у себе засідання із представ­никами армії, Господарського штабу «Схід» та Гербертом Баке, виконувачем обов’язків міністра у справах провізії та сільського господарства (з травня року - міністра), котрий у травні 1941 року схвалив ідею виморення голодом мільйонів городян. Ґеринґ підтримав план Баке. Передбачалося не дати «циганоподібному населенню» «жерти» провізію, яку захопили німці. «На окупованих землях слід керуватися принципом, згідно з яким належний харч отримуватимуть лише ті, хто працює на нас. Ми б не змогли нагодувати все населення нових окупованих територій, навіть якби схотіли». У випадку великих міст діяла загальна Гітлерова настанова, яку озвучив Ґеринґ: «З економічних міркувань окупація великих міст небажана. Економічно вигідніше їх блокувати».

З    жовтня керівник СС Гайнрих Гімлер відвідав Київ у перебігу поїздки цен­тральною та південною Україною. Мабуть, через те, що Київ упродовж кількох сторіч користувався Магдебурзьким правом, він уважав його німецьким містом і навіть називав «Кірофо». По тому Гімлер зустрівся з Гітлером. Запис їхньої бесіди за обідом 5 жовтня не містить згадок про страти в Бабиному яру, що відбулися тижнем раніше, однак засвідчує, що Гімлер, на власні очі побачив­ши вбого зодягнених киян, внутрішньо погодився з думкою фюрера, що з ними треба щось робити. Люди на київських вулицях, за його словами, виглядали жахливо «по-пролетарському» - мовляв, без 80-90% їх можна «легко обійтися». Аналогічне перше враження про мешканців Києва виніс оберґрупенфюрер СС Фридрих Єкельн: вони здалися йому «гнилими з расового погляду». Нацист Фриц Заукель, перебуваючи в Україні восени 1941 року, чув розмови, дуже близькі за духом до плану Баке. За його словами, на загальну думку німецьких чиновників «принаймні від десяти до двадцяти мільйонів» місцевих жителів по­мруть від голоду впродовж зими. Ото Бройтиґам, заступник голови Головного політичного відділу Райхсміністерства окупованих східних територій, свідчив, що «слова «Київ повинен голодувати» стали ходячою фразою, яку холоднокровно повторювали наші аграрники». Мабуть, із цим було пов’язано проблему статусу Києва в Райхскомісаріяті. Ще 18 жовтня Гітлер передбачив, що в місті впродовж зими «можуть легко виникнути харчові проблеми і, як наслідок, заворушення». Мабуть, це й була головна причина того, що столицею Райхскомісаріяту зробили не Київ, а провінційне Рівне.

Більшість керівників Вермахту активно підтримали політику голоду і заходилися психологічно обробляти рядовий склад армії, наголошуючи на уявній потребі прогодовувати себе з землі та надсилати харч до Райху, а водно­час обвинувачуючи в усіх харчових проблемах совєтський режим. Військова пропаганда ясно формулювала нацистську настанову: підгодовувати міс­цевих - означає красти в Райху. «Кожен грам хліба або іншого харчу, який я з милосердя віддаю населенню окупованих територій, я забираю в німецького народу, а отже, у своєї сім’ї <...>. Тому німецький солдат повинен залишатися незворушним перед голодними жінками й дітьми. Якщо він не витримає, то поставить під загрозу прохарчування нашого народу. Ворог нині зазнає тієї долі, яку він готував для нас. Але нехай він сам несе відповідальність перед світом та історією».

Конкретних форм політика голоду набрала в директивних документах. 4 вересня 1941 року Господарський штаб «Схід» видав наказ щодо харчуван­ня міського населення на «сході», а наступного дня Господарська інспекція «Південь» поширила його як цілком таємну директиву серед своїх структурних підрозділів, додавши, що «виділення» харчу цивільному міському населенню слід «обмежити до найпотрібнішого», супроводжувати прискіпливим нагля­дом і поширювати переважно на тих, хто безпосередньо перебуває на службі в німців. Максимальні норми денного харчового пайка передбачали всього-навсього 300 грамів хліба на людину. 4 листопада Господарський штаб «Схід» замінив свій вересневий наказ. (Як і попередній документ, він не поширювався на сільське населення, котре, як уважали, перебувало на самозабезпеченні). У нових інструкціях було проголошено, що населення слід забезпечити провіянтом «лише остільки, оскільки це не шкодитиме німецьким інтересам». Було зрозуміло, проте, що проблем не уникнути - адже «безжальний грабунок і руйнування, вчинені більшовиками, завдали великого удару господарському й торговельному життю на окупованих територіях». «У зв’язку з цим, - ішло­ся в документі, - корінне населення, особливо у великих містах, неуникненно зазнає нужди й злиднів». Пропаганда мусила раз у раз повторювати, що в усьому винуваті більшовики. Обсяги харчового постачання слід «попервах мінімізувати, щоб змусити населення спожити наявні запаси і запобігти будь-якій шкоді нашим Збройним Силам». Відтепер видавати м’ясо та сало було за­боронено; ріпа, буряк і морква мали замінити традиційну картоплю, а гречка і просо - традиційні хлібні злаки. Планових максимальних показників слід було досягати «помалу», хоч вони й були заниженими. На півдні ті, хто виконував «суспільно корисну роботу», мали отримувати не більше ніж 2000 грамів хлі­ба, 2500 грамів картоплі, 100 грамів м’яса і 100 грамів сала на тиждень; до того ж у директиві було застережено, що право на такі максимальні норми могло мати не більше 20% усього корінного населення. Люди, зайняті важкою фізич­ною працею на підприємствах, які відповідали «німецькому інтересу», могли отримувати трохи більше (2500, 3500, 200 і 150 грамів відповідно). Ті, чия ро­бота не була «варта згадки», діставали менше (1500, 2000, 0 і 70 грамів відпо­відно), а діти до 14 років та євреї могли розраховувати в найкращому випадку на 750 грамів хліба, 1000 грамів картоплі та 35 грамів сала. Треба зазначити, що ці норми відбивали не реальність, а програму-максимум, яку, можливо, по­щастить реалізувати колись. Господарський штаб «Схід» очікував, що «справді надзвичайна ситуація» «виникне дещо пізніше».

Карл фон Рок, командувач оперативного тилу групи армій «Південь», у віданні якого до 1942 року перебував Київ, народився 1880 року, а отже, був старшим за більшість нацистів. Він, схоже, переймався харчовою політикою. Невдовзі після 4 листопада члени його штабу зустрілися з представниками Господарської інспекції «Південь», наполігши при цій нагоді, що «слід за­безпечити годування населення до певного рівня, оскільки нам потрібно на­бирати людей для роботи. Ті, хто повинен працювати на нас у промисловості й торгівлі, не мусять аж так голодувати. Ідеться не про гуманітарну допомо­гу, а про цілком раціональний крок у німецьких інтересах». Однак голова південної інспекції генерал Ганс Штилер фон Гайдекампф різко заперечив - мовляв, треба «діяти радикально». Лише Гітлер у змозі змінити норми по­ставок. «Населенню буде сутужно, - визнав він. - Про тих, хто працює, ми подбаємо (звісно ж, тільки невеликими поставками), але не про їхні сім’ї та не про неробоче населення».

Були й інші німецькі військовики, які нарікали на бездушне ставлення до можливого голоду мільйонів. У жовтні генерал фон Райхенау як командувач Шостої армії таємно заборонив видавати будь-які харчі з польових кухонь на­селенню або військовополоненим. Проте в 1942 році навіть він, уже будучи головнокомандувачем групи армій «Південь», нарікав, що «голодна смерть і знищення мільйонів українців не мають жодного сенсу для німецьких за­войовників». Примітно, що з найгострішою критикою виступив генерал-лейтенант Ганс Ляйкауф, голова системи харчового постачання Вермахту в Райхскомісаріяті, - він розповсюдив датований 29 листопада 1941 року звіт од­ного армійського фахівця, який називав німецьку політику в Райхскомісаріяті «винищенням» «євреїв та населення великих українських міст, котрі, як-от Київ, не отримують жодного харчу».

Проте інші військові керівники знов заявляли про підтримку політики голоду. На гребені реалізації цієї політики щодо військовополонених новий командувач Одинадцятої армії Ерих фон Манштайн заявив, що нестача хар­чів у Райху змушує його армію годувати себе самостійно і відправляти як­найбільше харчів на батьківщину. «Великій частині населення, передусім у ворожих містах, доведеться недоїдати. Незважаючи на це, жоден із товарів, який батьківщина постачає [sic] коштом власних потреб, не можна з мірку­вань недоречної людяности роздавати полоненим і населенню, яке не пе­ребуває на службі в німецьких збройних сил». Ґеринг також наполягав на політиці голоду Він прокоментував дії Господарського штабу «Схід» на зу­стрічі з Розенбергом, Кохом та іншими у своєму Райхміністерстві авіяції 8 листопада. Ґеринг виявив «цілковиту байдужість» до «долі великих міст, зокрема Лєнінграда». «Ця війна мине під знаком найбільшого голоду від часу Тридцятирічної війни». Слід спиняти «будь-які тенденції до зростання загального рівня життя». Городяни отримуватимуть «обмаль харчу», і «щодо великих міст (Москва, Ленінград і Київ) на те поки що нема ради». «Наслідки цього будуть важкими, але їх не уникнути». Пізніше того-таки місяця він повідомив італійського міністра закордонних справ, що «цього року в Росії з голоду помре від двадцяти до тридцяти мільйонів людей. Мабуть, це й на краще, бо деякі народи слід винищити». Отже, оперативний тил групи армій «Південь» фактично не мав іншого виходу, як 15 листопада врешті-решт при­йняти наказ Господарського штабу «Схід» від 4 листопада.

Питання про харчові поставки не пройшло й повз увагу працівників цен­тральної адміністрації Райхскомісаріяту в Рівному. На своїй першій зустрічі З жовтня 1941 року вони одностайно погодилися, що жоден представник ко­рінного населення, крім етнічних німців, не повинен споживати понад якихось 1000 грамів хліба та 10-50 грамів м’яса на тиждень. Їхні остаточні інструк­ції щодо міст, видані в лютому 1942 року, майже не відрізнялися від директив Господарського штабу «Схід». Із категорії тих, хто працює в «німецьких інте­ресах», було вилучено велику кількість людей: працівників військових установ, підприємств харчової промисловости (цукроварень, млинів, хлібопекарень, скотобійних підприємств, молочарень, заготзерна тощо), лісопилень, фабрик ширвжиткових товарів (шкіряних заводів, миловарень, чинбарень) і комуналь­них підприємств. Ті, хто залишався в цій упривілейованій категорії, мали отри­мувати на тиждень не більше 2000 грамів хліба, 2500 грамів картоплі, 200 гра­мів м’яса та 500 грамів інших «харчових продуктів». Люди, які виконували найважчу фізичну роботу, могли розраховувати не більше ніж на 2500 грамів хліба, 3500 грамів картоплі, 300 грамів м’яса, 500 грамів інших «харчових про­дуктів» і 250 грамів цукру. «Членам сімей» обох категорій, «пересічним спо­живачам» і дітям (про євреїв уже навіть не згадували) належало діставати не більше 1500 грамів хліба, 2000 грамів картоплі та 100 грамів м’яса на тиждень (а тим часом взагалі обходитися без м’яса). Овочі мали видавати «залежно від наявних запасів». Було рекомендовано замість хліба видавати зернові культури нижчої якости, як-от гречку та просо, і категорично заборонено харчові картки, адже вони означали б, що незалежно від наявних запасів існує таке поняття, як право на харч. З огляду на Гітлерову ненависть до Києва ці політичні заходи мали для столиці далекосяжні наслідки.

Місто злидарів

До 1939 року Київ мав відносно добре продуктове забезпечення, але після нацистсько-совєтського пакту, а надто після червня 1941 року справи пішли на гірше. На той час у місті мешкало 850 тисяч осіб, із яких близько половини ста­новили українці, четвертину - євреї і шосту частину - росіяни. Проте, через совєтську евакуацію цивільного населення, мобілізацію до лав Червоної армії та розстріли в Бабиному яру чисельність населення різко скоротилася: станом на жовтень 1941 року в Києві залишилося тільки 400 тисяч населення.

За підрахунками представника Господарської інспекції «Південь», станом на 24 вересня у Києві харчових запасів городян мало вистачити на 8-14 днів. 30 вересня, коли цей обсяг продуктів от-от мав бути вичерпаним, інспекція су­воро заборонила завозити харчі до Києва. З мемуарної літератури відомо, що починаючи від жовтня німецькі поліцаї забороняли людям прибувати до міста й конфіскували харчі, що їх ті намагалися пронести з собою. Ярослав Гайвас - молодий мельниківець, котрий нелегально прибув до Києва із Галичини - ра­зом зі своїми товаришами вживав заходів, щоб запобігти голоду в місті. Його люди звернулися до «господарських кіл, в першу чергу колишніх кооперато­рів», і завдяки цьому до міста почав надходити провіянт. Гайвас пригадував, що чимало колгоспів давали продукти в обмін на боргові розписки. Потім, «коли вже здавалось, що діло піде, німецьке військове командування замкнуло місто, здержало доступ не лише автомашин, але й поодиноких людей». Мельниківка Ніна Михалевич згадувала про патрулі на мостах, які блокували завезення хар­чів наприкінці 1941 року й «забирали все» - тож мешканка Дарниці, яка носила молоко своїй доньці, мусила ховати його під великою хусткою. СД явно бре­хало, коли доповідало, що тієї зими кияни, які намагалися придбати їжу на селі і прослизнути назад до міста, майже не стикалися з перешкодами.

Великий харчовий транспорт прибув 9 жовтня 1941 року: селяни з Таращанщини, розташованої за 90 кілометрів на південь від Києва, привезли 128 підвід, навантажених 45 тоннами харчів, десятками тисяч яєць, птицею, са­лом, маслом і яблуками, - й усе це завдяки зверненню Українського Червоного Хреста. За словами Гайваса, німецьке командування впустило транспорт у міс­то за умови, що весь харч буде використано для хворих і лікарень. Сучасник, близький до тодішнього бургомістра Володимира Багазія, з ентузіязмом опису­вав, як той намагався відвернути й послабити голод. «Київ був приречений на суцільне вимирання його населення, бо заборонили німці доставу будь-яких продуктів до крамниць». Але Багазій протестував, коли, приміром, на околи­цях «гестапівська поліція» намагалася «конфіскувати або й знищити на перед­місті Києва - роздобуті по селах сякі-такі харчі для шпиталів, ті харчі, що їх доставлено валкою саней селянських». Коли ці протести не дали результату, Багазій наказав відділу постачання міської управи роздати нагромаджені в ньо­му запаси й особисто забезпечив їжею літніх науковців та культурних і громад­ських діячів. У грудні 1941 року в листі до штадткомісара Муса він писав, що «починають частішати випадки опухання від голоду». Після арешту Багазія на початку 1942 року містом ходили чутки, що поліція безпеки знайшла великі запаси харчів у нього вдома.

На початку грудня 1941 року німецький історик фон Франке, який прибув до Києва у справах відомства, яке займалося грабунком захоплених бібліотек (Einsatzstab Reichsleter Rosenberg), зібрав у себе представників наукових уста­нов. Фон Франке заявив запрошеним, що «кияни не здатні себе прогодувати»: усім їм, зокрема й науковцям, слід переїхати на село, а він і його колеги радо подбають про їхні бібліотеки та обладнання. Заступник керівника відділу куль­тури й освіти міської управи галичанин Микола Андрусяк погодився, що німці не несуть відповідальности за годування населення. Однак він попросив фон Франке принаймні припинити конфіскації харчових транспортів, які прибува­ли до міста. Чиновник київського ґебіту Райнгардт, розсердившись, відповів, що «німці нічого не завинили українцям» і лише фюрер може вершити долю цих останніх.

На той час головним харчем киян став хліб, який продавали у значно мен­ших обсягах за офіційні максимальні норми. Навіть люди в неокупованому, але блокованому й голодному Лєнінграді отримували більше. (Денні обсяги спо­живаного там хліба коливалися від 125 грамів наприкінці 1941 року до 400 гра­мів у середині 1942 року). У Києві спершу не передбачалося запроваджувати подушну норму, яку затвердив штадткомісар. 10 жовтня тижневу норму для неробочого населення було встановлено на рівні 200 грамів. Зростання від­бувалося дуже повільно: 400 грамів у грудні, 550 грамів (усе ще менше за пів хлібини) на початку наступного року, 700 грамів у травні 1942 року; нарешті, пік (1500 грамів на тиждень) припав на серпень 1942 року - і це була найвища харчова норма для городян у Райхскомісаріяті. Кияни, які мали роботу, отри­мували трохи борошна, ячменю й овочів, а також мали право купувати або отримувати додаткову хлібину раз-другий на місяць.

Хліб продавали на підставі банальних хлібних карток, які щомісяця ви­давали особам, список яких складали місцеві інспектори34. Кожна хлібна крам­ниця мала обслуговувати близько одинадцяти вулиць, починаючи з шостої го­дини ранку. В 1941 році Галина Лащенко, ще одна мельниківка, яка прибула до Києва з «заходу», часто вставала о п’ятій годині й поспішала до крамниці, розташованої неподалік від її оселі. Та навіть попри це вона завжди заставала там чергу й інколи через кілька годин очікування мусила повертатися з по­рожніми руками. Анатолій Кузнєцов малим хлопцем часто ходив до крамниці. Нагородою за штовханину у двотисячному натовпі ставав неповний буханець хліба, який він міг придбати на чотири хлібні картки своєї родини.

Так званий хліб був насправді сурогатом, печеним із проса. Дорослі нази­вали його «цеглиною» або, почасти через його жовтий відблиск, «наждаком». Хліб із проса спершу здавався глевким, але швидко розсипався на тверді крих­ти, а додатки, як, наприклад, люпин, ячмінь і каштан, надавали йому гіркого присмаку. Попервах багато людей отруїлося ним, але голодні діти охоче їли цей «золотий хліб». Пізніше «хліб» складався переважно з крупи та лушпиння. Рідше в пересічному раціоні траплялася картопля. Багато киян діставали лише лушпиння картоплі, пропускали його крізь м’ясокрутку та смажили з нього вперемішку з борошном невеликі деруни або ж спершу варили його, а потім перекручували на м’ясокрутці разом із борошном та оцтом. Дітям і ці деруни здавалися «приголомшливою смакотою». Місцева газета «Нове українське слово» кілька разів писала про гадані переваги каштанів і друкувала розпо­рядження міської управи про їх збут через крамниці у кількості 500 грамів на особу на тиждень. Кузнєцов згадував, що він цілоденно майже нічого не їв, крім каштанів.

Невдовзі багато киян опинилися перед загрозою голодної смерти. Вже 9 жовтня 1941 року, коли деякі їдальні нарешті відчинилися і в них почали продавати їжу за рублі, перед ними вишикувалися довжелезні черги, а люди штовхалися на вході. 22 жовтня Ірина Хорошунова занотувала у щоденнику: «Хліба немає. Багато хто вже починає пухнути. Оля голодує, вона розпухла. Температура в неї 39,3°. Мабуть, невдовзі помре. Що ж буде з дитиною? Він також уже голодує». А наступного дня: «В Любові Василівни ноги розпухли. Ходити вони більше нікуди не можуть». За свідченням декого з киян, смерт­ність у місті була «величенною». Особливо вразливими були представники інтелігенції, а також хворі й літні люди - серед них було мало тих, хто за­ймався грабунками під час та після зміни режимів. Існує свідчення, що літні люди мерли «сотнями». У будинку для інвалідів на околиці міста за день помирало до п’яти людей - їх ховали у спільній могилі.

Чиновник апарату ЦК КП(б)У в листопаді 1941 року таємно відвідав Київ. Згодом він розповів, що навіть посеред дня місто було «мертвим»: «Крім німців і поліцаїв, рідко кого з перехожих можна було зустріти на вулицях. Якщо когось і доводилося побачити, то все це були здебільшого діди, баби - інваліди. Схудлі або спухлі від голоду, вони блукають вулицями та квартирами в пошуках милостині. Київ став містом злидарів... Йдучи вулицею Кірова, я побачив, що йшли обдерті, брудні чоловіки, жінки та діти. У стрічних перехожих вони просили милости­ню, але не отримували її. Там само я зустрічав людей, які сиділи та лежали, не маючи сил від виснаження пересуватися». Вулицю Кірова (нинішня вули­ця Михайла Грушевського) перейменували на вулицю доктора Тодта на честь головного німецького будівничого автошляхів; як на глум, «Todt» німецькою означає «смерть». Кузнєцов у грудні 1941 року бачив схожу картину: «На Подолі зістрибнув [із трамвая], пішов на Андріївський узвіз. На кожному кроці - жебраки. Одні гундосили, канючили, інші мовчки виставляли культі. Стояли тихі, інтелігентні дідки й бабусі в окулярах та пенсне - різні професо­ри та педагоги, схожі на нашого покійного математика. Сиділи такі вже, що й не второпати, живий він чи вже дуба врізав. Цих жебраків завжди була сила-силенна, перед війною - також, але тепер розвелося - просто жах: швендяють, стукають у двері - то погорільці, то з грудними дітьми, то біженці, то розпух­лі. Добряче морозило, і перехожі брели вулицями похмурі, зіщулені від вітру, заклопотані, обірвані, у якихось небачених бутсах, гнилих шинелях. Місто суцільного жебрацтва, треба ж таке!».

«Сьогодні другий день Різдва, - занотувала наприкінці 1941 року у що­деннику безробітна вчителька Л. Нартова. - У німців свято. Усі ходять ситі, вдоволені, ялинки скрізь у них горять. А всі наші як тіні пересуваються, суціль­ний голод. Люди купують продукти склянками на базарах і варять рідку юшку, їдять без хліба, позаяк хліб дають тільки два рази на тиждень по 200 грамів. І таке харчування - в кращому випадку. В кого є речі, ходить у села міняти, а в кого нічого немає, пухне з голоду, помирають усі. Багато хворіють на тиф».

Багато німців усвідомлювали ситуацію і навіть розуміли її штучність. Хоча СД явно занижувало кількість розстріляних нацистами, воно звітувало про зростання смертности в місті з 58 випадків у жовтні 1941 року до 773 у січні 1942 року і 1120 у лютому 1942 року. У звіті за другу половину жовтня 1941 року Господарський штаб «Схід» повідомляв, що від моменту захоплення Київ «офіційно не отримував жодного зерна ззовні». Якщо це правда, то всі постав­ки хліба надходили від приватних торгівців і допоміжної міської адміністрації. На диво, у листопаді Штаб попереджав, що «продовольча ситуація» в Києві й інших містах України та Білорусі (групи армій «Південь» і «Центр») «викли­кає неабияке занепокоєння». У лютому 1942 року доглядач південного управ­ління постачання боєприпасів навіть стверджував, що «слід щось удіяти задля збереження цивільного населення, бо так далі бути не може, якщо не ставити за мету втратити всю робочу силу й досягнення»...

Проте, як і раніше, такі заклики залишалися без уваги. Дещо згодом СД звітувало з Києва про «голод, якому не видно кінця», однак облудно поясню­вало цей голод вадами логістики. Політика голоду залишалася без змін, а смерть від недоїдання далі загрожувала більшості киян. Міру їхнього відчаю виявив Гітлерів день народження у квітні 1942 року. З нагоди цієї дати хлібні картки одноразово прирівняли до 500 грамів справжнього пшеничного борош­на. Кузнєцов прийшов до крамниці рано-вранці, але там уже зібралося близь­ко півтори тисячі інших їдців; хоча до відкриття було далеко, черга вирувала: «Біля дверей уже бились, і пітний червоний поліцай насилу стримував юрбу». Цілковитий безлад запанував близько четвертої години пополудні, коли запаси почали вичерпуватися.

Кияни часто навідувалися на село - щоб покопати картоплю, щось виміня­ти, вижебрати або просто вкрасти. Вони також зачастили на базари невеликих міст на зразок Білої Церкви. Хоч залізничні подорожі до цих населених пунктів було заборонено, а тих, кого ловили на станціях без спеціяльного дозволу, мо­гли заарештувати або, якщо піймали на пероні або у вагоні, розстріляти на місці (про це йшлося у спеціяльних тримовних оголошеннях), люди все ж таки на­бивалися у пасажирські і товарні вагони. Через кілька років Василь Яблонський, робітник заводу 1908 року народження, пригадував: «Нашого брата не злякаєш. Чіплялись і їхали, однаково або так пропадаєш, або так пропадаєш - їсти треба»...

Зашморг затягується 

У червні 1942 року СД повідомляло, що кияни не мають засобів до прожиття, бо отримують мізерну платню порівняно з цінами на харчові продукти, а німці забирають збіжжя. Якщо не втрутитися, то наступної зими почнеться «голод». Утім, 15 липня, коли на селі сягала апогею злісна «кампанія молотьби і конфіска­цій», з’явилися два розпорядження, які загрожували багатьом киянам: одне було скеровано проти «спекулянтів», а в другому йшлося про «справедливий поділ продуктів між робітниками та їхніми сім’ями». Їх видали генеральний комісар Маґунія та штадткомісар майор СА Берндт (котрий заступив Рогауша), вочевидь на виконання директив, отриманих із Рівного. Лєв Дудін із редакції київської газети «Последние новости» побував того літа на зустрічі, де Берндт інформував міських чиновників, що Райхскомісаріят вимагає негайного закриття ринків та повної заборони завезення у місто продуктів фізичними особами, і додав, що збирається запровадити харчові картки. Якщо вірити Дудіну, українці перекона­ли Берндта утриматися від цих заходів, бо вони спричинять голод, але за місяць (мабуть, у липні) той повідомив їм, що накази треба виконувати. На нього, на­певно, вплинув Розенберґ, котрий на зустрічі з цивільними чиновниками та пра­цівниками поліції у генерального комісара на вулиці Банковій, 11, яка відбулася в червні, вимагав збільшити експорт харчів та робітників і закладати підвалини для німецької колонізації України після війни.

Апогей нацистської кампанії моріння Києва голодом: озброєний поліцай зупиняє жінок, які хочуть пройти до міста. Літо 1942 року - підпис Карела Беркгофа.

Липневими розпорядженнями було заборонено стихійну торгівлю харча­ми на київських ринках і організовано дорожні контрольні пости в окраїнних районах міста, укомплектовані працівниками допоміжної поліції. Після пере­вірки на такому посту людина могла пронести з собою стандартну кількість харчу - одну курку (або іншу птицю), десяток яєць, літр молока, 10 кілограмів картоплі, кілограм хліба та кошик овочів. Усе, що не вкладалося в ці норми, допоміжна поліція конфісковувала й передавала німецьким органам. І все це діялося тоді, коли до впровадження обіцяних Берндтом харчових карток зали­шався не один тиждень.

Зі   щоденників місцевих жителів дізнаємося, що впродовж місяців, які пе­редували впровадженню розпоряджень, «шума» й німці конфісковували «усе, крім картоплі», і були «жорстокі з тими, кому десь вдасться виміняти жирів». Липневі постанови погіршили ситуацію. Кузнєцов на власні очі бачив, як на шосе Київ-Димер шума відбирали в людей весь харч, який ті намагалися про­нести, зокрема й стандартну кількість, супроводжуючи це іронічним «До по­бачення». Якось він вирушив зі своїм дідом по харчі до Пущі-Водиці, що на північ від міста. Дорогою їм траплялися засмучені люди, які попереджали, що біля дитячого туберкульозного санаторію все відбирають. Автор та його дід і справді побачили трьох поліцаїв, а біля них - купу вузликів і бідончиків. «Усі дороги на Київ були перекриті, грабунок цілком узаконений». Не втрачаючи надії, Кузнєцов із дідом рушили далі й таки змогли виміняти дві торби кукуру­дзи, квасолі й борошна. На зворотному шляху їх підвезли на вантажівці німці. Коли додому лишалося три хвилини ходу, плечей і рук ми не відчували, плентались, як маратонці на фініші. І тоді-то нас зупинили два поліцаї.

Далеко несете? - іронічно запитав один.

Ми стояли і мовчали, тому що це було неймовірно, цього не могло бути.

Скидай, - сказав другий і почав діловито допомагати дідові знімати мішка.

Голубчики, - прошепотів ошелешений дід, - голубчики...

Ідіть, ідіть, - сказав перший поліцай.

Голубчики, соколики! — Дід готовий був упасти навколішки.

Поліцаї, не звертаючи уваги, понесли наші мішки до стовпа, де вже лежало кілька кошиків. Виявляється, вони влаштували нове КП і тут, на підході до базару. Я потяг діда за рукав, він зовсім збожеволів, він ніяк не міг повірити».

Багато пограбованих у такий спосіб людей голосно протестували й навіть вигукували образливі слова на адресу поліцаїв. Скаржачись на таку поведінку в «Новому українському слові», охоронна поліція Києва стверджувала, що ли­шень виконує накази, і спростовувала «злісний наклеп», нібито вона прибирає до рук сконфісковані харчі.

Аналогічно допоміжна поліція конфісковувала харчі на околицях інших міст і містечок - з дозволом і без дозволу на це. Однак у цих населених пунктах на ринках і далі не бракувало продуктів, а люди врешті-решт мо­гли годуватися ще й зі своїх городів. Натомість багато киян не мали горо­дів, а київські ринки порожніли на очах. До 15 липня ще можна було рано-вранці потайки придбати заборонені товари у селян або місцевих торгівців, але відтоді кияни повністю залежали від торгівців, бо селянам заборонили в’їжджати до міста.

Моральний стан і настрої населення

Щоб добути їжу, кияни, крім бартеру й контрабанди, вдавалися й до інших суспільно не схвалюваних, ба навіть кримінальних дій. Наприклад, одна студентка Медичного інституту ловила та їла котів. А в перші дні 1943 року Києвом поповзли чутки про канібалізм. Подейкували, що на Подолі викрили банду, яка вбивала людей і торгувала їхнім м’ясом. Розповідали й про продавця ковбаси, якого заарештували, бо одна господиня знайшла в його продукті шматок людського пальця, а сусід виявив у нього вдома частини людського тіла. Офіційна преса повідомляла лише про один ана­логічний факт - коли п’ятдесятирічний чоловік на прізвище Корнієнко з’їв шістнадцятирічну дівчину. Цього Корнієнка привселюдно повісили 27 січня року в центрі міста.

Багато киян виживали завдяки крадіжкам на роботі та поза нею. Це було небезпечно. Василя Яблонського та його товариша одного разу пійма­ли на забиранні солі із залізничного вагона; їх побили і кинули до буцегарні. Наступного дня туди прийшли його рідні. Один із німців-тюремників сказав їм, що їх запроторять у табори, але інший, літній німець, відпустив арештантів. Безпритульні діти часто грабували інших дітей. А одна ватага підлітків крала лікарняні простирадла, витягуючи їх із-під лежачих пацієнтів і тікаючи у вік­на. І все це відбувалося тоді, коли поліція безпеки по всій Україні менш ніж за перші три місяці 1942 року стратила 1009 «грабіжників», тобто в середньому страчувано по 11 осіб щоденно.

Багато крадіжок супроводжували вбивства. У лютому 1942 року київська поліція безпеки отримувала повідомлення про вбивства щодня; поступово два-три вбивства на день стали нормою. Зростанню кількости вбивств сприяло те, що німці лише зрідка розслідували факти загибелі представників інших національностей. Генеральний комісар Маґунія пояснював більшість злочинів, що їх скоїло в генеральному окрузі Київ корінне населення, «бідністю, яка тут і    досі панує». «Особливо вражають, - зазначав він, - часті вбивства дітей мате­рями, а також дедалі більша кількість дрібних і великих крадіжок серед україн­ців. Державний прокурор по змозі передає ці справи до шефенів на подальший розгляд. Окрім того, українці скоюють багато тяжких злочинів - убивств, нена­вмисних убивств, поранень, які призводять до смерти».

У жінок були дві додаткові можливості позбутися загрози голодної смерти (і можливої депортації до Німеччини). У Києві існували не тіль­ки примусові доми розпусти, а й таємні борделі та повії-індивідуалки. Поширенішою, проте, була практика заводити тривалі стосунки з німцями або угорцями. «Часто корінні жінки [в містах] намагаються зав’язати тісні стосунки із німцями або союзниками, щоб отримати від них якусь їжу», - повідомляло СД...

Як кияни потрактовували голод? Упродовж 1941 року СД помічало, що вони здебільшого звинувачували «спекулянтів» і дивувалися, чому влада так мало робить, щоб стримати зростання цін і поліпшити продуктове забезпе­чення. У грудні 1941 року СД доповідало, що міське населення переживає розчарування (передовсім через погіршення економічного становища) і його бентежить чутка про заборону шлюбів з німцями. Киян також цікавило, чи ставлення до них як до нижчої раси є явищем тимчасовим, а чи перманент­ним. Проте до початку 1942 року для переважної більшости ситуація прояс­нилася. «Знов заборонили торгувати на базарах, - записала у щоденнику у квіт­ні 1942 року вчителька Л. Нартова. - Що ж робити людям, як жити? Можливо, вони хочуть заморити нас повільною смертю. Очевидно, не зручно всіх пострі­ляти». Ірина Хорошунова мала відчуття, «неначебто умисно, весь час, все робиться для того, щоб пришвидшити загибель населення». Дехто збагнув, що голод було спровоковано навмисно, щоб змусити місцеве населення податися на роботу до Німеччини. Письменник Аркадій Любченко спершу був налашто­ваний по-пронімецькому, але влітку 1942 року, на свій подив, виявив, що голод у Києві «межує з байдужістю... і злочином».

Восени 1942 року в Києві (та й у решті Райхскомісаріяту) тільки й роз­мов було, що про голод і примусові депортації. Нартова і СД у вересні-жовтні занотували репліки, які лунали в чергах та інших громадських місцях, як-от: «Спочатку жидів докінчили, а над нами знущаються цілий рік, ни­щать щодня десятками, вигублюють повільною смертю», «Нам призначено вмерти з голоду, щоб звільнити місце для німців», «Краще повстати, ніж повільно вмирати з голоду». А тим часом малим дітям голод уявлявся у вигляді кістлявого, пожовклого, страшного дідка з костуром і мішком, який забирав кудись людей.

Обурення викликало видовище німецьких чоловіків та жінок, яким жило­ся значно краще. Якось у жовтні 1942 року до крамниці на розі Фундукліївської та Нестерівської вулиць, яка працювала лише для німців, під’їхала велика хура з білими булками. Любченко описав цей випадок у щоденнику: «Запах б’є на всю вулицю. Перехожі зупиняються, зупиняюсь і я. Нас дедалі більше. Вже велика юрба. Можна подумати, що тут сталась якась особлива подія: когось за­арештували, хтось б’ється, нещасний випадок... Ні! Це величезна юрба жадіб­но п’є запах свіжого білого хліба, голодна виснажена юрба. Вона стоїть мовч­ки. Вона дивиться похмуро. Німці носять хліб і зиркають на юрбу підозріло, трохи сум’ятно, наче злодії. А юрба все зростає й похмуро мовчить. І за цією мовчазністю клекотить глибокий гнів і злість. І тут один одного розуміють без слів. І здається щохвилини - кинуться, розхапають цей хліб, розтрощать воза, розгромлять магазин».

1 квітня 1942 року, коли перша голодна зима була вже далеко позаду, в Києві офіційно налічувалося близько 352 000 мешканців. У середині 1943 року - більше ніж за чотири місяці до кінця німецької окупації - в місті офі­ційно мешкали 295 600 людей118. Голодна смерть була не єдиною причиною такої швидкої депопуляції: свою роль відіграли й депортації до Німеччини та розстріли. Проте політика голоду була важливим чинником, адже вона зна­чною мірою відповідала роздумам Гітлера й Ериха Коха 1941 року про знелюднення міста.

Голод був штучним, і його можна було уникнути... Та врешті всі усвідомили, хто був справжнім лиходієм. Тому політика голоду не тільки призвела до жертв, а й посилила антинімецькі настрої. Коли 5-6 листопада 1943 року Червона армія витіснила Вермахт і на­цистів із Києва, мешканці міста мали всі підстави сподіватися, що їхнє життя від того лише поліпшиться.

Карел Беркгоф

«Жнива розпачу: Життя і смерть в Україні під нацистською владою». Київ, «Критика», 2011 р.

Читайте по теме:

Ерскін Колдуелл. Хліб в Ужку

Дитрих Айхгольц. Цели Германии в войне против СССР

Поезії про Велику війну


Підтримка
  • BTC: bc1qu5fqdlu8zdxwwm3vpg35wqgw28wlqpl2ltcvnh
  • BCH: qp87gcztla4lpzq6p2nlxhu56wwgjsyl3y7euzzjvf
  • BTG: btg1qgeq82g7efnmawckajx7xr5wgdmnagn3j4gjv7x
  • ETH: 0xe51FF8F0D4d23022AE8e888b8d9B1213846ecaC0
  • LTC: ltc1q3vrqe8tyzcckgc2hwuq43f29488vngvrejq4dq

2011-2020 © - ЛІВА інтернет-журнал