Хвиля патріотизму

Другий гол! Уся країна зірвалась зі своїх місць. Олімпійський підстрибнув. Радісний крик розноситься районом. В щасливому пориві чотирнадцятирічний підліток не втримується і вперше цілує однокласницю. Не переживай, вона зрозуміє.

«Так!» – стискає древко прапора вусатий дядько. «Гол…» – стиснули зуби шведи. «Гол?» – здивувався Майкл з Ліверпуля, відклавши пульт із сотнею супутникових каналів.

Янукович підстрибнув, ледь не вилітаючи із VIP-ложі. Він щасливий. Щасливий як дитина – адже ніщо людське йому не чуже. Підстрибнув Блохін – він давно на це розраховував. Підстрибнули завсідники бару «Купідон». Гол!

Минає 28 хвилин. Минає доданий час. Фінальний свисток! По розмальованому обличчі молодої шведки течуть сльози. Вона до останнього сподівалась на збірну, вірила в команду.

Здавалось, Україна чекала на благословенний свисток, як на манну небесну. І от вона, перша домашня перемога. Тут, у рідних стінах, на найдорожчому стадіоні у світі.

Що може бути краще? Наші перемогли їхніх. Свої покарали чужих.

«Україна! Україна!», – в єдиному пориві скандує пятидесятитисячний натовп у фан-зоні на Майдані. І навіть сержант міліції, що стоїть у навколишньому кордоні, дозволяє собі різкий жест рукою. Міліція з народом. Хоча б кілька хвилин на рік.

Не може приховати посмішки Ринат Ахметов. Можливо, він згадує в цей момент як два роки тому підніс над головою останній в історії кубок УЄФА. Тоді разом з ним тріумфував увесь Донбас. Та що там Донбас – вся країна вітала переможний «Шахтар». У той момент гірники і металурги – певна річ, йдеться не про футболістів, – ладні були пробачити йому будь-що.

Радіє Микола Азаров. Радіє Борис Колесников. Радіє робітник заводу імені Малишева, який іще пару годин тому пікетував харківську фан-зону з вимогою виплатити річну заборгованість по зарплаті. Рік без зарплати! Але що б там не було, наші виграли. Старались.

За кілька десятків кілометрів від першої столиці, у Качанівській виправній колонії №54, всміхається Тимошенко. Звісно, якщо цього вечора їй дозволили дивитись телевізор. А могли і не дозволити. В такому разі хорошу звістку вона отримає лише наступного ранку. Зрадіє.

Двадцятирічний алкоголік Сашко відриває холодильник, його рука сама тягнеться до запрілої пляшки Medoff. «Сьогодні можна. Перемога!», – заспокоює він себе.

«Офіціант, повторити», – замовляє пляшку бордо 2005 року львівський бізнесмен Олексій. Вже третю за сьогодні – його юним супутницям припало до смаку французьке вино. А тут ще й привід такий. І офіціант, намагаючись тримати себе в руках, поспішає виконати замовлення – він довго хотів цю роботу, щоб утримувати матір. Єдина скарга від поважного клієнта – і привіт центр зайнятості.

В сім’ї ліванця Саміра сьогодні теж свято. За три роки життя в Україні вона стала для нього наче рідна. Сидячи біля телевізора він ні на хвилину не знімав з плечей жовто-блакитний прапор.

Компанія динамівських ультрас щасливо скидають руки в нацистському вітання й затягують «Ще не вмерла». Певно, не дарма вони весь матч проклинали «хача» Ібрагімовіча, котрому не пощастило народитись у сім’ї мігрантів із Боснії. «Чурка» схибив. Біла раса довела свою вищість.

Хвиля патріотизму. Нація поєдналась у загальному екстазі.

Школярі, брокери, медики, міністри, таксисти, генерали, науковці, есбеушники, серійні вбивці – як добре, що є речі, котрі можуть об’єднати нас усіх!

У мить, коли Шевченко забив другий гол, чи згадав хтось корупційні оборудки Колеснікова? Ми радісно забули інфляцію та решту проблем. Адже ми любимо Україну. Україна понад усе.

Шевченко, ми віримо в тебе. Забивай іще. Нехай бережуть тебе Ісус і Марія.

Андрій Мовчан