Ель-Пасо блюз

Мексиканські хлопці висадили його в місті Хуарес. Сутеніло. Простягаючи на прощання руку, мексиканці засміялися:

– Холодно, ге?

– Increíble, – протягнув він, із сильним наголосом на третій склад. «Неймовірно». Він цокотів зубами.

Він був радий, що останній райд у Мексиці нарешті закінчився, й він зліз із багажника відкритого пікапу. Думав уже, прямо там і задубіє. Було перше лютого.

От тобі й Чіуауа, подумав він.

Пустеля була вкрита шаром снігу. Останні півтори доби, просуваючись на північ, він мерз дедалі більше. Десь починаючи від мексиканського штату Дуранго.

Зіщулившись і запхавши долоні якомога глибше під пахви куртки-безрукавки, він потупав у бік американського кордону.

***

– Йа гаварью парусски. Как дьела?

– Хорошо, – збрехав він.

Американський прикордонник задовольнився цим діалогом і знову перейшов на англійську. Прикордонник був старий, коротко стрижений, із зовсім білим волоссям. Його молодий чорнявий напарник усміхнувся до мандрівника:

– Бачиш, а мене вже не вчили.

Старий був задоволений собою:

– Мене колись на курси відправили, – він сяяв, наче дитина, яку похвалили люблячі батьки.

Мандрівник був радий такому повороту, бо дуже боявся переходити через кордон. У перший приїзд до США його «випадково відібрала для більш ретельної перевірки» та кілька годин мудохала Homeland Security. До того ж, у той приїзд він підробляв нелегально на будовах. А ну ж прикордонники про це якимось чином знають і не пропустять? Що він тоді робитиме? У Мексиці на квиток додому не заробиш. У кишені залишається трохи більше ста доларів із грошей, які Аліса позичила йому в Мехіко.

Молодший прикордонник, навіть не просячи відкрити рюкзак, провів сторінкою з візою по сканеру та з усмішкою простягнув йому паспорт:

– Welcome to the United States, sir.

– Thank you.

Мандрівник заховав паспорт і знову зіщулився, готуючись вийти в пітьму за склом КПП. Молодший, чорнявий прикордонник глянув на нього й засміявся:

– Холодно, ге?

– Incredibly, – бряцнув він, із ледь чутним наголосом на другий склад. Англійські звуки, після звички до іспанських, давалися важко й бились об зуби.

Він запитав, де автобусна станція, та пройшов повз прикордонників у темряву Ель-Пасо.

***

– Ні, сер. Ви не зрозуміли. Не вісімдесят, а СТО вісімдесят. – Молоденька негритянка дивиться йому в очі з-за скляної перегородки. Розмовляє з підкресленою ввічливістю: – Гаразд, я ще раз перевірю. Ні, сер, нічого дешевшого зараз нема. Ель-Пасо – Новий Орлеан. Сто вісімдесят доларів.

– Оу, – сказав він. – Тоді не треба, дякую, міс.

Після року в Латинській Америці язик трохи заплітається, вимовляючи англійські фрази. Хоча взагалі-то він знає англійську значно краще, ніж іспанську.

– На все добре, сер, – із підкресленою ввічливістю прощається негритянка. Цікаво, думає він, у мене дуже обідраний вигляд? Цікаво, скільки всього ця дівчина перебачила, працюючи в нічну зміну? Цікаво, а скло броньоване? А вона симпатична. Дуже й дуже.

В терміналі Greyhound порожньо. Тихо гудуть лампи денного світла. Надворі вже зовсім темно. Він вийшов надвір і зорієнтувався, куди йти. Це було нескладно: на кожному перехресті до назв вулиць приписані літери S, N, E, W – південь, північ, схід, захід. Йому спершу на північ, щоб дійти до траси – а потім на схід.

Ель-Пасо вночі майже не освітлений.

На ходу він майже не мерз: температура була тільки два чи три градуси нижче нуля. Він ніде не зупинявся. Часто натрапляв на сині таблички на стовпах, із намальованим великим оком. Neighborhood Watch. We watch out for each other. «Ми стежимо одне за одним», – переклав він для себе, навмисне не зовсім правильно. Згадався Оруелл. На інших табличках було дописано: «Про будь-яку підозрілу діяльність буде повідомлено поліції». На деяких був намальований символічний грабіжник – але він сприймав ці таблички на власний рахунок. У Штатах уміють змусити тебе почуватися злочинцем, хоч ти нічого не зробив, – подумав він.

Він намагався йти, не зупиняючись, аби не викликати підозри. Він ішов тротуарами вздовж траси, щоб вийти за межі міста. Хайвей був настелений на бетонних стовпах над містом, у десятку метрів над його головою. Машини проїжджали полотном високо над ним раз на десять хвилин. Була глупа ніч. У тьмяному світлі вуличних ламп повільно й тихо падав лапатий сніг.

***

Одного разу, коли він вимушено переходив дорогу – тротуар був настелений тепер тільки з лівого боку від траси – його таки зупинив помічник шерифа.

– Я щойно приїхав у місто. Ще не знайшов, де переночувати. Ось, іду поки що кави випити, – белькотів він, киваючи на заправку неподалік.

– У вас є документи, сер? – підкреслено ввічливо запитав шериф.

– Так. Паспорт. Я сьогодні перейшов кордон із Мексики. Ось віза.

– Ви перетнули кордон тут, в Ель-Пасо?

– Так!

– Зачекайте хвилинку, будь ласка.

Помічник шерифа торкається двома пальцями до крис свого техаського капелюха, який виглядає дещо недоречно на тлі дороги, вкритої свіжим шаром пухнастого снігу. Помічник шерифа залазить із паспортом у свою машину. Веде переговори по рації. Переписує дані. Тицяє стилосом у монітор праворуч від керма. Нарешті виходить назад і простягає йому паспорт:

– Будьте обережні, сер. На добраніч.

Через кілометр мандрівник знайшов біля траси досить нові кросівки. Видно було, що їх навмисне залишили на видному місці: на бетонному приступку під мостом, прямо під ліхтарем і так, щоб на взуття не падав сніг.

Він сів на бровку й перевзувся в кросівки. Вони виявилися трохи завеликими, зате дуже м’якими. Його старі черевики давно вже були діряві. Він іще він Гватемали підкладав у них зсередини пакувальний картон, який знаходив біля базарів. Картон часто промокав від дощу та поту. Його доводилося міняти майже щодня.

Старі черевики мандрівник про всяк випадок залишив там, де знайшов кросівки. Раптом у наступного перехожого взуття буде ще гіршим.

***

На виїзді з Ель-Пасо він нарешті знайшов те, що шукав.

Попереду, в тихій зимовій тиші, тьмяно білів великий прямокутник truck stop. Зупинка для далекобійників була подекуди освітлена лампами денного світла, які трохи гуділи та потріскували. Свіжий сніг, який падав останні години, приглушував звуки. Коли по шосе проїжджала машина чи один із далекобійників заводив свою фуру й рушав, гарчання двигуна долинало як крізь ковдру.

На стоянці було з півтора десятки вантажівок із причепами. Він пройшов крізь високу заправку всередину кафетерію. На дверях було написано: No dogs and hitchhikers inside. «Вхід собакам і автостопникам заборонено».

Приміщення було паралелепіпедом зі скла та коричневих металевих рам, розділене на цілодобове кафе та замкнений зараз, о пів на четверту ранку, ресторан.

Він налив собі кави за 99 центів і взяв з полиці донат, американський пончик-бублик, за 79 центів. Нічний касир, молодий хлопець у кепці з логотипом Shell, глянув на нього без особливої приязні. Він сів за столик і спробував якомога швидше, обпікаючи піднебіння, випити каву ще зовсім гарячою, щоб зігрітися всередині. Коли у шлунку стало розтікатися тепло, взявся за донат, уже спокійно запиваючи його рештою кави. Благо, її у Штатах наливають порціями по півлітра.

***

Попри ніч, до кафе заходили й виходили люди. Переважно це були суворі неголені далекобійники. Але ще він помітив кількох людей, не схожих на водіїв. Двоє чи троє старших за нього чоловіків із дорожніми сумками – одному було явно за п’ятдесят. Чоловіки були не схожі також на безтурботних шукачів пригод, яким донедавна вважав себе він сам.

Крім білих, у найтемнішому кутку сиділи двоє дуже молодих мексиканців, ще майже діти, в однакових новісіньких зелених куртках. Куртки були легенькі, не зимові.

Час від часу він та решта виходили з кафетерію на заправку чи стоянку й намагалися напроситися далекобійникам у компанію. Ті суворо, але без ворожості, відмовлялися. Водії заводили свої велетенські фури, й важкі машини з тихим гуркотом двигунів і низьким посвистуванням ресор вирушали в темряву.

Білі чоловіки намагалися триматися кожен сам по собі: «я не такий, як вони – я просто тимчасово опинився у скрутному становищі». А з мексиканцями він таки заговорив. Тихо й іспанською.

– Ви щойно перейшли кордон, правда?

– Так, через Ріо Браво, – довірливо сказав старший з підлітків.

Ріо Браво – мексиканська назва річки, яку американці називають Ріо Гранде.

– Взимку? – він аж здригнувся.

– Та там неглибоко.

Старший підліток показує рукою рівень води, трохи нижче своїх колін.

– Ну, будьте обережні. Мене вже сьогодні перевіряла поліція. Але у мене є віза, –останнє речення, несподівано для нього самого, прозвучало з якоюсь ніби гордістю? Йому стало соромно.

Хлопці були з села неподалік Гвадалахари. Вони були рідні брати. Чому їхні зелені куртки однакові, новісінькі та не відповідають сезону, він не запитав. Всі подорожні продовжували часом виходити з кафетерію та напрошуватися на «райд» до чергового далекобійника, який з тихим низьким свистом зупинявся на заправці чи стоянці позаду. Брати-мексиканці добирались аж в Атланту, де у них були родичі. Здається, вони не дуже уявляли, де та Атланта. Він був упевнений, що ці діти не доберуться.

Очі починали пекти: хотілося подрімати.

***

– Так, а ну всі вимітайтеся! – всі подорожні в кафетерії давно чекали, поки це прозвучить. Ранкова прибиральниця вже мила підлогу під їхніми ногами. Касирів стало двоє.

– Але ж я… – почав кожен із них. Вони вже давненько, впавши у відчай, не виходили до далекобійників, а грілися в кафетерії. Вони кимарили, притулившись головами до стін, не наважуючись відверто спати в кафе.

– Вимітайтеся, – повторив касир, – бо те, що ви зараз робите – це loitering!

Він, іноземець, ніколи не знав точного відповідника цього суто американського поняття. Loitering – це коли ти незаконно, на думку власника чи його представників, перебуваєш на приватній території. Але, на відміну від trespassing, на цій території перебувати у принципі не заборонено. Як-от у магазині чи на тротуарі. Чи в кафетерії заправки.

– Це не loitering! – казав він, коли касир штовхав його в плечі. – Я клієнт! Я купую! Я саме збирався купити ще кави!

Не допомогло. Касир вигнав усіх. Далекобійники останні півгодини не заходили.

– І не вештайтесь на заправці! А то викличу поліцію!

Слово «поліція» подіяло миттєво. Кожен із них тихо занурився в пітьму за межі освітленого прямокутника стоянки.

Пухкий свіжий сніг за ніч укрив дорогу на півтора дюйми. Тут і там уже неголосно гуділи басом і мигали жовтими лампочками снігоочисники. Було ще темно, але ранок наближався.

Мандрівник був такий обурений, що аж перехотів спати. Мене вигнали, як якогось бомжа! Як усіх цих людей! Але ж я…

Він стишив крок і врешті зупинився.

Але ж я – що?

***

Вони не згрупувалися. Кожен із білих зневажав інших: це через них вигнали мене. Мене сприйняли за такого ж лузера, як вони.

Кожен пішов сам. І тільки мексиканські брати-селяни – удвох.