Рушійна сила протесту

Марина Шпікер

Час від часу засоби масової інформації сповнюються повідомленнями з українських «гарячих точок», де відбувається нова протестна кампанія. Хороше медіа-висвітлення, регулярні репортажі та відгуки експертів створюють враження, що проблема, котра викликала ці події, має першочергове значення для громадськості. Поширеним є уявлення про протест як про прямий вияв суспільного невдоволення, котрий є тим більш масовим, тривалим та повсюдним, чим сильніше його причина зачіпає інтереси та почуття спільноти.

Останні декілька місяців на порядку денному – «мовний закон» Колесніченко-Ківалова. За даними моніторингу протестів Центру дослідження суспільства, за 6 місяців 2012 року, з березня по серпень включно, кількість протестів проти закону «Про засади державної мовної політики» досягла 340. Цей показник перевершив і всі акції ветеранів та чорнобильців з приводу соціальних виплат в 2011, і виступи проти Податкового Кодексу за 2010-2011 - найбільш масові і резонансні події минулих років. Протести з приводу житлового, трудового, земельного законодавства годі й порівнювати – ці теми тихо губляться у вирі ідеологічної боротьби. Ситуація суперечить результатам соціологічних опитувань, котрі постійно свідчать про наміри пересічних українців протестувати у випадку порушення передусім їх соціально-економічних інтересів, а не ідеологічних переконань. Наприклад, за даними опитування, проведеного Соціологічною групою «Рейтинг» у березні 2012, понад 40% людей готові протестувати через затримки зарплат та пенсій, підвищення цін, 37% - з приводу збільшення комунальних тарифів, 28% - через загрозу вільного продажу сільськогосподарських земель, і лише 20% - у випадку надання російській мові статусу другої державної.

Чому мовний закон спричинив більше акцій, аніж будь-який інший за останні роки? Чим пояснюється розбіжність між декларованою в опитуваннях значущістю мовної проблеми для публіки та кількістю акцій з цього приводу? Щоб відповісти на це питання, варто розуміти логіку виникнення та розвитку протестів, передусім основні чинники, котрі забезпечують тривалий сплеск вуличних акцій.

Спробуємо дослідити закономірності на прикладі кампаній з приводу законодавчих ініціатив Верховної Ради. Вуличні акції проти результатів законотворчості українських парламентарів – найбільш помітна (окрім виборів) в публічному просторі форма участі громадськості в управлінні країною. Розуміння рушійних сил таких протестів – це також розуміння механізмів безпосереднього впливу на вищий орган влади. 

«Антинародний» законопроект не гарантує всеукраїнських протестів

Логічно припустити, що чим більше незадоволення викликає проблема – тим гостріша реакція на неї. Іншими словами, чим суттєвіше законопроект б’є по кишені або почуттях громадськості, тим нібито більше протестів він викличе. Окрім того, повинно мати значення, наскільки широкі кола громадськості підпадають під дію закону: одна справа, якщо він створив проблему невеликій професійній групі, інша – більшості населення країни. Насправді, ці припущення не працюють в категорії протестів проти рішень Верховної Ради.

Нещодавня пенсійна реформа супроводжувалась 2 протестами в 2012 та 65 - в 2011 (що складає 3% від усіх подій того року). Переважна більшість з них – чергові акції КПУ та антиурядові виступи під проводом колишніх учасників податкового Майдану, котрі за інерцією продовжували боротьбу одразу з півдесятком нещодавно прийнятих та запланованих реформ. Небагато, враховуючи, що нове законодавство мало на меті компенсувати дефіцит Пенсійного фонду, а відтак максимально скоротити соціальні виплати. Підвищення мінімального та нормативного трудового стажу на 10 років в пострадянській Україні, враховуючи систематично нестабільні заробітки та неофіційну зайнятість значної кількості громадян, означає старість в злиднях для багатьох. Тим не менш, прийняття закону відбулося порівняно безконфліктно.

Для контрасту, закон «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», який стосувався не всіх майбутніх пенсіонерів, а лише тих, що користуються пільгами, викликав шквал протестів з блокуваннями приміщень, брутальними знесеннями наметових містечок та однією смертю. У 2011 відбулось 156 акцій чорнобильців та ветеранів з приводу соціальних виплат; в 2012, після того, як закон було прийнято, пільговики нагадали про себе ще 44 виступами.

Трудовий кодекс поки що перебуває на доопрацюванні. Існує думка, що його прийняття відкладають на період після парламентських виборів, як непопулярне рішення. З огляду на підводні камені цього законопроекту, це розумний політичний хід. Трудовий кодекс загрожує робітникам 12-годинним робочим днем «за наявності виробничої потреби», відеоспостереженням, послабленням ролі профспілок, перекладення матеріальної відповідальності на кожного працівника і, загалом, зміщенням балансу інтересів на користь працедавця. Хоча законопроект зачіпає безпосередні інтереси більшості українців — найманих працівників, він викликав ще менший резонанс, аніж пенсійна реформа — 42 протести з початку 2011 року.

На відміну від найманих працівників, підприємці спромоглися мобілізуватися набагато ефективніше: можливо, тому, що Податковий кодекс міг позбавити їх не соціального захисту на робочому місці, а джерела заробітку загалом (як стверджували протестувальники і про що свідчила масова ліквідація суб’єктів підприємницької діяльності). 232 протестні події в 2010 році і 68 в 2011 були їх відповіддю.

Реалізація законопроектів – процес поступовий, громадськість не завжди відчуває на собі наслідки того чи іншого урядового рішення одразу. Але про медичну та освітню реформи так не скажеш; «оптимізацію» вже відчули пацієнти та учні тих закладів, які підлягають скороченню та переформуванню. 42 протести проти медичної та 50 проти освітньої «оптимізацій» з початку 2011 були тому наслідком. Більшість виступів – локальні, тобто відбувалися конкретно там, де закривалася чергова школа або лікарня. У сільській місцевості це означає довгий шлях до найближчого райцентру, куди перенесена інфраструктура заради її рентабельності. Цей шлях відтепер може коштувати комусь життя. Але систематичної протестної кампанії ця обставина не викликала.

Варто згадати і проект Житлового кодексу, що лише нещодавно зняли з розгляду, проте довгий час він маячив загрозливою перспективою для власників житла. Цей законопроект обіцяв добре спустошити кишені мешканців багатоквартирних будинків руками нав’язаних згори організацій з надання комунальних послуг, а також містив положення, що уможливлювали примусове відселення у випадку зносу чи реконструкції будинку без гарантій рівноцінного відшкодування. 27 протестів з цього приводу за півтора роки — це менше, аніж виступів проти гомосексуалізму лише за 2012.

Отже, реакція на законопроект не пов’язана безпосередньо з тим, наскільки він погіршить життєве становище чи обмежить права громадян. Жоден з перерахованих законопроектів не викликав такої реакції, як скандальний мовний. Аналогічно, протести проти особи і діяльності Дмитра Табачника з початку 2011 кількісно перевищують виступи з приводу «оптимізації» шкіл. Можна було б припустити, що ідеологічні питання насправді турбують населення набагато більше, аніж соціально-економічні. Проте низові, локальні протести не підтверджують це припущення. Якщо проаналізувати акції за 2012 рік, що відбулись без участі партій, громадських організацій, профспілок, ідеологічних об’єднань та інших сталих форм самоорганізації, тобто представляли безпосередню реакцію спільноти на проблеми, 63% з них містили соціально-економічні вимоги і лише 15% - ідеологічні.

Окрім того, вузькі зацікавлені групи виходять на захист своїх інтересів швидше, аніж широкі.  Житловий, Трудовий кодекс, Пенсійна реформа – ці закони та законопроекти стосуються переважної більшості населення, проте воно залишається пасивним. Законодавча ініціатива про заборону абортів - в ситуації, коли на 3 пологів припадає одне переривання вагітності – обмежує в правах всіх жінок репродуктивного віку, проте практично ніхто не висловив стурбованості перспективою народжувати за будь-яких життєвих обставин, якщо інші методи планування сім’ї не спрацювали. У той час як ветерани, чорнобильці, підприємці, студенти були за потреби порівняно ефективно мобілізовані. Можливо, це пов’язано з наявністю спільних ідентичностей у цих категорій населення. Також ймовірно, що виходу цих людей на вулиці спряла та обставина, що вони є «реальними спільнотами», тобто соціальними мережами, утвореними за територіальною, професійною ознакою чи соціальним положенням. Наприклад, під час Податкового Майдану підприємці виходили на протести ринками, а студентські заворушення відбувалися дякуючи мобілізації декількох ключових вузів. 

Активні меншини – рушійна сила протесту

Очевидно, причина та реакція у випадку протестів проти непопулярних законодавчих реформ пов’язані причинно-наслідковим зв’язком опосередковано. Опосередковуючий фактор в цьому випадку – хто виступає основним ініціатором виступів.

Іншими словами, протест відбувається у тому випадку, якщо хтось бере на себе відповідальність за його проведення. У випадку з акціями з приводу законодавчого процесу, такими організаторами зазвичай виступають партії, бізнес-асоціації, профспілки чи громадські організації, які щонайменше мають кваліфікованих експертів, аби інтерпретувати закон та донести до публіки його слабкі сторони та загрози. Ідеологічні засади партії чи організації диктують, яким законопроектом вона займатиметься впродовж його життєвого циклу. Так, ходом реформи вищої освіти опікується «Відсіч», «Фундація регіональних ініціатив» та незалежна студентська профспілка «Пряма дія». Мовний закон – парафія ВО «Свободи» та «Відсічі». Тривалу кампанію проти прийняття нового Трудового кодексу ведуть нові ліві групи та незалежні профспілки. Житловий, Трудовий кодекси та пенсійну реформу постійно згадувала Комуністична партія України на своїх чергових антиурядових акціях, оскільки позиціонує себе як захисник трудящих та «простих людей». Мирні зібрання, земельна реформа, містобудівне законодавство – кожен напрямок має тих, хто вважає це своєю справою, з міркувань патріотично-ідеологічних чи передвиборчого піару. Подальший розвиток протестів зумовлюється тим, чи вдалося схилити владу до поступок, залучити небайдужу публіку та мобілізувати внутрішні людські та матеріальні резерви організатора акцій.

Що стосується залучення  до протесту широкої громадськості, воно відбувається за кількома сценаріями. Або політичним та громадським організаціям вдається донести до публіки потенційну небезпеку законопроекту і переконати приєднатись до їх акцій (як у випадку з реформою вищої освіти). Або ж громадяни вийдуть на вулиці тоді, коли відчують ці небезпеки на власному досвіді, зазвичай тоді, коли закон вже прийнятий та реалізується на практиці (як трапилось з «оптимізацією» освітніх та медичних закладів). Третій сценарій – це мобілізація «реальних спільнот», які в процесі протестів формують організації, що захищають їх права та інтереси (як зробили підприємці).

Партії та громадські організації можуть компенсувати основний недолік спонтанних виступів населення – їх реактивний, а не упереджувальний характер, і здатні стояти на сторожі інтересів спільноти, яку вони представляють. Проте трапляється, що зв’язок між ними та спільнотою слабне, і їх протестна активність перетворюється на самоціль для виправдання існування, не відповідаючи дійсним потребам суспільства.

У гіршому випадку, такі організації, отримавши поступки для своїх членів та наближених, усуваються з «поля бою», полишивши прибічників добиватися справедливості самостійно. Так відбулося під час кампанії за збереження пільг, коли організатори – кілька ключових чорнобильсько-ветеранських об’єднань – швидко знайшли компроміс з владою, який влаштовував саме їх, і звинуватили тих пільговиків, хто вирішив продовжити протест, в провокаторстві та підкупленості. У кращому випадку, громада просто не приєднується до акцій під партійними знаменами.

Мовний закон виявився релевантним для опозиційних політичних сил, що одразу кинули всі ресурси на опір цьому нововведенню. Українська електоральна політика тримається на протистоянні «Заходу» та «Сходу», «проросійської» та «проєвропейської» ментальностей. Тому партії базують свою передвиборчу діяльність на захисті національно-патріотичних інтересів свого електорату. Соціально-економічні проблеми при цьому залишаються десь на периферії протестної активності. Так, в 2011 році партії брали участь в 22% соціально-економічних та 57% ідеологічних протестів, в 2012 році – в 20% та 56% відповідно.

Велика кількість протестів з того чи іншого приводу створює враження, що в них беруть участь багато людей. Проте варто розуміти, що кількість акцій та чисельність учасників не пов’язані між собою: протестні кампанії бувають як масовими, так і можуть підтримуватися лише невеликою, але дуже наполегливою групою ентузіастів. Події навколо мовного законопроекту, хоч і відзначилися кількістю акцій в короткий часовий проміжок, не перевищують середній показник чисельності учасників в цей період: близько половини акцій зібрали не більше 100 активістів і лише 5% - понад 1000 осіб. 

Верховна Рада vs. громада: чи є шанси на успіх?

Чи можуть неполітизовані спільноти власноруч обстоювати свої інтереси і добиватися успіху? Чи неодмінно потрібен досвідчений політичний гравець, аби ініціювати та спрямувати протест?

Найбільш шкідливе переконання щодо протестів – в тому, що вони нічого не змінюють. Насправді, добитися поступок від влади — не лише місцевих, але й центральних органів, зокрема, Верховної Ради — більш реально, аніж здається. Студентству вдалося змусити владу відхилити декілька версій законопроекту про вищу освіту, що не влаштовував їх, і добитися його доопрацювання у діалозі з представниками студентських організацій та адміністрацій університетів. Закон про містобудівну політику, що спочатку зводив нанівець можливості впливу територіальної громади на забудовників і полегшував тим самим самовільну забудову без дотримання екологічних принципів, був врешті суттєво відредагований після протестів активістів та екологів. Пільговикам та підприємцям вдалося викликати владу на діалог та змусити до компромісів та поступок. Розгляд антидемократичного законопроекту «Про порядок організації і проведення мирних заходів», проти котрого організовується вже друга загальнонаціональна кампанія, вдавалося тривалий час переносити.

Реформи влади, спрямовані на скорочення бюджетних витрат на «нерентабельну» соціальну сферу та захист інтересів найзаможніших, ще не добігли кінця. Багато законопроектів чекають своєї черги. Лишається сподіватися, що небайдужа громадськість зуміє мобілізуватися і добитися діалогу з владою до того, як відчує наслідки проблемних законів на собі.

Оригінал публікації

Моніторинг протестів, репресій і поступок проводиться Центром дослідження суспільства з кінця вересня 2009 року. Це унікальний проект з систематичного збору інформації про всі (незалежно від тематики та чисельності) протести, репресії та поступки у відповідь на протести, що відбуваються в реальному часі на всій території України на основі моніторингу більше 190 національних, обласних і активістських веб-медіа.

Центр дослідження суспільства — незалежний некомерційний центр дослідження соціальних проблем і колективних протестів. Серед основних напрямків роботи: вивчення суспільних рухів, освітньої та містобудівної політики, робітничого класу та проблем бідності. Експерти Центру — викладачі, аспіранти та випускники Національного університету «Києво-Могилянська академія».    

При використаннi матерiалiв сайту обов’язковим є посилання на Центр дослідження суспільства